Стримування і противаги - це система політико-правових засобів, які дозволяють одній галузі влади виливати па діяльність іншої, що здійснюється шляхом узаконеного проникнення у сферу діяльності іншої гілки влади. Отже, варто констатувати, що система стримувань і противаг представляє єдино можливу схему організації державної влади її демократичному суспільстві. Відповідно до цього принципу, кожна гілка влади не тільки врівноважує, але й обмежує інші гілки влади.. Інститут стримувань і противаг, його зміст, взаємовідносини різних гілок влади перебувають в діалектичному розвитку залежно від зміни конкретних соціально-економічних, політичних, культурних умов життя суспільства. Тут доречно навести висловлювання В. Остромаз цього приводу: Якщо в наявності є обмеження на здійснення виконавчої влади, якщо посадові особи, які здійснюють виконавчі повноваження, обмежені у своїх діях нормами права, і якщо судді незалежні при винесенні рішень по спорах, пов'язаних із застосуванням права, то не існує ніщо, подібне до системи стримувань і противаг. Влада в такому випадку використовується для стримування іншої влади за допомогою різних інтересів, які протидіють. Ми можемо уявити, що в такому суспільстві створюються умови, сприятливі для обговорення справ співтовариств з різними інтересами відповідно до встановлених правил, що полегшують належний краповий процес. У цьому випадку норми прана служать мірою для упорядкування відповідних взаємин. Аналіз проблеми показав, що відстоюючи свою концепцію поділу клади, Ш. Монтеск'є акцентував увагу не так на незалежності влад, як на необхідності їхнього взаємного врівноваження і доповнення, тобто на погодженій взаємодії. Користуючись сучасною науково-методологічного термінологією, можна цілковито погодитися з думкою Г. Агабекова стосовно того, що її міркуваннях Ш. Монтеск'є "розділені влади виступають як підсистеми категорії, як три гілки одного стовбура. Поділ влади - це фактично функціональне відділення кожної з них, що зовсім не означає, що між відповідними державними органами виключаються які-небудь контакти і взаємини. Навпаки, останні обов'язково повинні бути і причому винятково на правовій основі. [1; 79].

Крім того, аналіз сформованих політичних відносин усередині державної влади свідчить, що йде процес не лише тісної координації, але й взаємопроникнення гілок влади. Так, наприклад, її. Ньюстадт звертає увагу па те, що президент Д. "Ейзенхауер називав себе частиною законодавчого процесу, завдяки праву президентського вето. Конгрес США, як головний розпорядник коштів бюджету, справді виступає його частиною управлінського адміністративного апарату. І таких прикладів можна навести безліч. Поряд з вище перерахованими питаннями, однією з важливих сторін концепції поділу влади є проблема розмежування повноважень. Повноваження між органами державної влади та органами місцевого самоврядування розмежовуються., як правило, у конституціях або спеціальних законах. На рівні місцевого самоврядування не діє принцип поділу влади, і, хоча кожен орган наділяється власною компетенцією, що не дозволяє йому дублювати діяльність іншого органу, межі такого поділу можуть бути досить рухливими. Більше того, навіть інституцій по можливе об'єднання органів з різними функціями. Ще в другій половині ХІХ ст. один з найбільших фахівців в галузі теорії поділу влади М. Ворошилов помітив: "Поділ влади цілком зрозумілий у сфері вищого управління, може бути зрозумілим і обласному, але аж ніяк не в місцевому. Якою він буде проведений у всьому управлінні, то це призведе до централізації, яка стягне діяльність по кожній галузі справ в одну, відповідну їй центральну владу. Аналогічні думки висловлюються й зараз.

3.2 Суперечки щодо кількості гілок влади

Багато суперечок, які тривають уже понад два століття, пов'язано з питанням щодо кількості гілок влади. Одні дослідники доводять цю кількість до 11 і більше (Ахенвалль та інші), і йти і називають тільки 2 влади (наприклад, Маблі законодавчу і виконавчу). Проте не всі з них с гілками державної влади, нерідко зустрічається плутанина, підміна понять. У деяких конституціях, крім трьох, названі й інші гілки влади: "В основних законах Колумбії, Нікарагуа, інших країн говориться про виборчу владу, яка належить корпусу виборців і організаційно представлена виборчими трибуналами, у деяких країнах, скажімо, у Бразилії, аж до Вищого виборчого трибуналу.

Досить часто в літературі як самостійна гілка влади визнається установча влада, тобто право встановлювати основний закон держави, що визначає устрій верховної влади і докорінних прав і волі людини та громадянина. Однак у цьому контексті варто зазначити, що ще в ХІХ ст. видатний теоретик у даній галузі Б. М. Чичерін пояснив недостатню обґрунтованість виділення даного права в самостійну гілку влади. Він писав, що "немає достатньої підстави ставити її (установчу владу) поряд із законодавчою чи виконавчого владою. Останні розрізняються самим змістом діяльності: перша полягає у праві встановлювати загальні норми, друга в управлінні державою. Установча ж влада, так само як і законодавча, установлює загальні норми... Там, де для цього існують особливі установи, вони є посиленням того ж начала, яке потрібне і для законодавства, а саме - участі народу. Тому установчу владу ми можемо визнати тільки вищою галуззю законодавчої.

У багатьох країнах існує система спеціальних органів державного контролю, що с незалежними від будь-якої іншої гілки влади і складають так звану контрольну владу. Виділення її в самостійну гілку влади па сучасному етапі, ймовірно, є дещо передчасним, однак підстави для цього існують. Існують навіть спроби виділити судовий конституційний контроль як самостійний вид державної влади. Але доцільніше вважати її (контрольну владу) все-таки судовою владою, хоча і такою, що має певні специфічні властивості.