За даними дослідників, всі англійські міста, що мало право на парламентське представництво, можна умовно розділити на чотири групи - залежно від їх положення в графстві.

До нижчої категорії належали невеликі міста, не вибравши власних депутатів а що посилали делегатів на збори графств. Таких в кінці 16ст. було одинадцять, серед них - Лондон, Брістоль, Йорк, Лінкольн, Саутгемптон. Лондон володів комплексом адміністративних, судових, торгівельних і інших привілеїв і посилав до парламенту чотирьох депутатів. Про те, що місто має статус парламентського, говорило королівське розпорядження шерифові про вибори депутатів на чергову сесію. Місто могло отримати виборче розпорядження, навіть якщо приходив в занепад. У перші десятиліття існування парламенту нерідко були і випадки відмови міст посилати своїх представників із за необхідності збирати гроші на платні депутатам, відривати їх від важливих справ і так далі

Участь представників міста в парламенті вимагала від муніципальної казни хоча і невеликих але реальних витрат. Проте більшість міст в ХІVст. змінили своє відношення до участі в парламентській діяльності. Вона ставала в очах городян усе більш привабливої. Якщо в кінці ХІІІст. у парламенті було представлено близько 60 міст, то в середині ХVст. - вже більше ста. У 1377р. у 70 містах Англії проживало близько 130 тис. виборців, тобто на порядок більше чим в графствах. Число депутатів від міст також могло значно перевищувати число лицарів графств.

На відміну від інших станово-представлених установ Західної Європи, в англійському парламенті представники міст не складали окремої палати. У парламентських документах депутати палати общин позначалися як "лицарі графств і городяни ситі і бургов Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. Київ “Атіка”, 2001".

В той же час представники графств в парламенті знаходилися в набагато більш виграшному положенні, ніж городяни. Вибори в містах украй рідко знаходять віддзеркалення в статутах королівства. При зловживаннях на виборах (по статуту 1445р.) посадові особи міського управління (бейліфи) каралися штрафом в 40 фунтів, тоді як для шерифів штраф складав 100 фунтів. Депутатські місця від міст з часом все частіше займали не городяни, а сільські землевласники. Частково таке положення пояснюється великими можливостями магнатів впливати на вибори саме в містах, особливо невеликих, де не було сильної купецької верхівки. Але самі городяни прагнули отримати депутата, що має впливових заступників і, отже, здатного відстоювати інтереси своїх виборців успішніше, ніж це зробив би нікому не відомий виходець з купців або ремісників. У таких випадках полягали попередні домовленості, які як правило, дотримувалися.

Подібна практика стала можливою завдяки не розробленості правових актів про виборчі права городян. У петиції палати общин від 1413р. згадується про те, що міськими представниками мають бути "постійні і повноправні жителі своїх ситі і бургов". Виборцями не могли бути випадкові люди, що не входили в міську общину і не платили податків. Процедура виборів залежала від місцевих традицій, які у свою чергу, багато в чому визначалися положенням міста в графстві. Розпорядниками були бейліфи, а також члени міської самоврядності - олдермени. Вибори проводилися, як правило, на зборах міської общини.

Після виборів розпорядження з включеними в них іменами нових депутатів поверталися в королівську канцелярію - як правило, через шерифа відповідного графства (якщо місто саме володіло статусом графства - шерифом міста).

Розвиток Парламенту 18-19 ст

Парламент ХVІІІ-ХІХст. повністю сприйняв організацію історичного англійського парламенту, але в діяльності його склалися багато нових конституційних звичаїв - особливо пов'язаних із законодавством і взаєминами з короною. Конституційні звичаї почали грати важливу роль серед джерел парламентського права.

Парламент став більш багато чисельним і показним органом. До складу Верхньої палати лордів до середини ХІХст. входило 465 світських і духовних аристократів (в т.ч. 207 єпископів). У ХVІІст. членство в Палаті лордів допускалося для спадкових аристократів з 16 років, в ХІХст. встановився віковий ценз в 21 рік (тотожний цивільній правоздатності). Члени верхньої палати мали значні державні привілеї: судитися лише в самій палаті, не підлягали арешту за борги. Будь-який білль, що стосується статусу Палати лордів і її прав, обов'язково спочатку обговорювався в ній. Не дивлячись на значний кількісний склад, традиційно для ухвалення рішення досить була присутність трьох лордів.

Палата общин обиралася на 7 років (з 1714р.) населенням королівства по виборчих округах і особливих корпораціях на основі виборчого права, істотні зміни у якому сталися лише до середини ХІХст. До ХVІІІст. кількісний склад палати був постійним (у 558 місць), в ХІХст. він виріс до 658 за рахунок Ірландії. В середині ХІХст. 656 депутатів представляли 1.250 тис. виборців (на всього 29 млн. населення королівства). Членство в Палаті общин передбачало вищий майновий ценз (у 600 фунтів для графств, 300 - містечок) і статус frее hоldеr'а протягом всього життя. Лише на початку ХІХст. до парламенту дістали доступ католики. У 1858р. вибраний перший єврей - барон Ротшильд. З 1858р. будь-який виборець старше за 21 рік і що відповідав виборчим обмеженням міг і бути вибраним в палату (тобто активне і пасивне виборче право ототожнилося). Не могли бути вибраними в палату іноземці, судді вищих судів, духівництво, що знаходяться під слідством, чиновники графств, особи, що отримували платню від корони і навіть пенсії від неї (з 1718р.).

Палата общин самостійно обирала свого спікера; окрім нього, був і секретар палати - чиновник що відав протоколами і актами. У ХVІІ-ХVІІІст. вміст парламентських дискусій формальний оголошенню не підлягало, і парламент нерідко збуджував переслідування по звинуваченню в наклепі проти тих, що висловлювалися про його діяльність. З 1771р. увійшло до практики друкування звітів про засідання палат. Поточна діяльність палат визначалася конституційними звичаями і статусами, багато хто з яких сходив до ХІVст. До 1854р. кодифікував і опублікований Регламент Палати общин. Засідання спочатку проходили з 8 годин ранку, в ХІХст. - увечері (з 5 годиною вечора для Палати лордів, з 4 до 15м. - для Палати общин).

Повноваження парламенту визначалися конституційним принципом його абсолютного верховенства і охоплювали практично будь-які питання: "Парламент має суверенну і непідконтрольну влада створювати закони, поширювати їх або обмежувати, відміняти, відгукувати і оживляти. Ця законодавча влада застосовується до всіх об'єктів духовним і тимчасовим, цивільним і військовим, підметом морському або кримінальному праву. Парламент є місце, яке британською конституцією помічено як місце влади абсолютною, навіть деспотичною частково належною існувати у всякій державі з необхідністю.

Парламент може міняти конституцію імперії, оновлювати її, так само як і перетворювати самого себе на іншій основі. Він може будь-яку не можливу річ, і те, що робить парламент не може робити жодна земна влада" Найбільший англійський правознавець ХVІІІст. Блекстон тут виділив якісні, важливі характеристики влади парламенту: суверенність, без граничність, не підконтрольність, поєднання поточної законодавчої і конституційної влади. В той же час вважалося що постанови і біллі парламенту не повинні перечити справедливості - в тій формі, яка була зафіксована правом. Основною формою діяльності парламенту було законодавство. З середини ХVІІІ ст. приймалося в середньому по 250 біллів в рік. У законодавчій процедурі перше місце належало Палаті общин. Зокрема лише вона могла ініціювати фінансові біллі (пов'язані з оподаткуванням і витрачанням державних коштів). У останньому процедура розрізнялася залежно від того, чи відносився законопроект до категорії приватних або публічних біллів.

Приватний білль був найчисленнішим типом закону. Пропозиція про таке міг внести будь-який виборець, що заручився підтримкою хоч би одного (свого) депутата. Він стосувався місцевих справ, що вимагають державного втручання. Приватний білль представлявся у вигляді петиції (і був як би продовженням цього права) і далі обговорювався в трьох по-особливому складених комітетах: постійному з 11 депутатів, комітеті відбору з 6 депутатів, проходження. Потім він вносився на розсуд Палати общин і голосувався, як правило, без детальних дебатів.

Публічний білль представляв, власне, в широкому сенсі закон. Його вносив уряд. Попереднє обговорення проводили спеціально створені депутатські комісії - як правило, по 5 депутатів. Кожен білль повинен був пройти три читання - різного значення і визначеності. Перше було формальним і не мало змістовного значення, тобто палата просто сповіщалася про проект. Друге було концепційним, і після нього відмічений проект (до 1849р, - переписаний на парламенті - !) прямував в комісію. Лише у третьому читанні власне затверджувався або відхилявся законопроект. Публічні біллі повинні були пройти розгляд обов'язково в кожній палаті парламенту протягом однієї сесії. Голосування в Палаті громад проводилося за принципом "Так" - "Ні", в Палаті лордів - "Згодні" - "Не згодні". Потім законопроект поступав через канцлера на твердження монархові.

З другої половини ХІХст. уряд почав надавати усе більш визначальну дію на законодавчу процедуру. З 1881р. увійшло до ужитку (у 1882р. закріплено в Регламенті) "правило спішності" згідно якому прем'єр-міністр бал в праві запропонувати Палаті громад обговорити білль поза встановленою черговістю в силу особливою державної ваги.

Депутати отримали право вимагати припинення дебатів (з 1887р.), і така резолюція обов'язково повинна була голосуватися. До цього хід дебатів ніяк не регламентувався, і їх тривалість балу довільної. Говорити депутати парламенту могли лише без яких-небудь записок. Тоді ж увійшло до практики правило "гільйотини": на обговорення законопроекту заздалегідь відводилося певний час, і якщо білль не був обговорений повністю, не обговорені частини ставилися на голосування без подальших дебатів.

Окрім законодавчої діяльності депутати парламенту мали повноваження запиту до уряду. З початку ХVІІІст. вони були формальні і зводилися до права ставити питання не підтримуючої властивості членові кабінету (тобто чи відома подія або явище уряду). З 1783р. воно було визнане офіційно. Проте за членами кабінету також було визнано право, відповідати або не відповідати на запити. Лише у 1869р. право парламентського запиту стало важливим конституційним звичаєм, і доля запиту була взаємозв'язана з довірою членам кабінету або всьому уряду.

Розвиток виборчого права ХVІІІ-ХІХ ст