В окремих випадках у диспозиції кримінально-правової норми вказується на вчинення злочинного діяння з певною метою. При цьому мета є обов'язковою ознакою діяння і підлягає доказуванню, її відсутність або взагалі виключає злочинність діяння, або виключає кримінальну відповідальність за злочин, передбачений конкретною кримінально-правовою нормою. Умисел, який поєднується з певною метою у кримінально-правовій літературі Франції, дістав назву спеціальний умисел.

Прикладом спеціального умислу є передбачена статтею 227-12 КК Франції відповідальність за схиляння батьків до відмови від своєї дитини, що вчинено з корисливою метою або визначеним у диспозиції способом. Французький законодавець вказує на спеціальну мету і в інших випадках. Наприклад, у статті 322-14 КК Франції встановлена кримінальна відповідальність за неправдиве повідомлення про стихійне лихо, здійснене з метою викликати непотрібне втручання рятувальників.

При необережній формі вини поведінка виконавця є свідомою і вольовою, але він не намагається досягти шкідливого результату.

Часто необережна форма вини визначається французькими криміналістами як певна протилежність умисній формі вини. Так, наприклад, П. Конт та П. Местр дю Шамбон зазначають, що «якщо умисел - це спрямованість волі, необережність - це воля не спрямована; якщо умисел - це воля, спрямована на незаконний результат, який виконавець усвідомлює, то необережність - це непередбачення результату, коли виконавець не обмірковує ризик його неочікуваного настання. Відповідно необережність полягає в ослабленні уважності; реалізуючи безперервно матеріальний елемент злочинного діяння, виконавець, як правило, вчинює так, як не вчинила б обачна людина».

Зазначені автори також відмічають, що необережність, як і умисел, сама по собі не є злочинною. Необережність, як форма вини, існує лише у зв'язку з шкідливим наслідком, що настав. Однак при умислі спрямованість волі на результат вже свідчить про злочинність наміру. У випадку необережності принципове значення має фактичне настання результату і причинний зв'язок між поведінкою і наслідками [16, 140].

Аналізуючи необережну форму вини, М.-Л. Раса відмічає, що вона визначається законодавцем з максимальними уточненнями. Дійсно, в КК Франції існує, наприклад, норма про кримінальну відповідальність за необережне вбивство, в якій вичерпно наведені різні варіанти поведінки винуватої особи, що діє «помилково, необачно, неуважно, недбало або не дотримуючись будь-якого обов'язку з безпеки чи обережності, що покладається Законом або регламентами» (абзац 1 статті 221-6 КК Франції).

Аналіз злочинних діянь, що передбачають необережну форму вини, дає підстави зробити висновок, що кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли злочинне діяння, вчинене з необережності, потягло за собою тяжкі наслідки (смерть, тілесні ушкодження), або коли злочинне діяння вчинено спеціальним суб'єктом, на якого покладено обов'язок бути «особливо уважним», наприклад, особою, що охороняє таємницю національної оборони. Необережні злочинні діяння незалежно від шкоди, яку вони заподіяли, є, відповідно до КК Франції, проступками.

У спеціальній літературі з кримінального права Франції виділяється також третя форма вини - презюмуюча або вина при порушеннях.

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Франції будь-яке поліцейське порушення, навіть вчинене у стані рецидиву, може стати предметом спрощеного провадження [17, 524]. Прокуратура, обираючи процедуру спрощеного провадження, передає судді поліцейського трибуналу кримінальне досьє. Суддя приймає рішення у справі без судового розгляду шляхом винесення кримінального наказу, в якому зазначається про виправдання або засудження з призначенням штрафу.

За кримінальним правом Франції суддя поліцейського трибуналу, розглядаючи справу про порушення, не лише не зобов'язаний доводити певну форму вини особи (умисел або необережність), а й не повинен мотивувати своє рішення. Для притягнення до відповідальності за поліцейське порушення достатньо загальної вини. Особа вважається винуватою в силу самого факту вчинення правопорушення, тобто за наявності матеріального елемента злочинного діяння, і не підлягає відповідальності лише у випадку, якщо буде доведено, що вона діяла під впливом непереборної сили, або якщо існували такі обставини, як неосудність або недосягнення віку кримінальної відповідальності.

В силу наведених процесуальних особливостей розгляду таких випадків і прийнято вести мову про презюмуючу вину. На думку французьких юристів, у даному разі саме діяння дає підстави передбачати вину особи. Презюмуюча вина часто називається «виною за порушення», оскільки вона являє собою психологічну ознаку, що характерна для більшості порушень. При цьому слід мати на увазі, що, з одного боку, існує достатня кількість порушень, для яких властивий більш «розвинений» моральний елемент (умисел або необережність), а з іншого, певна кількість проступків характеризується саме цим «мінімумом» психологічної ознаки.

Питання про презюмуючу вину є дискусійним у французькій юридичній літературі. Наприклад, П. Конт та П. Местр дю Шамбон відмічають, що така форма вини не зводиться ні до умислу, ні до необережності, фактично, у її традиційному розумінні, означає відсутність будь-якої вини, оскільки передбачає лише осудність особи, тобто наявність сукупності таких ознак, як досягнення встановленого віку кримінальної відповідальності, відсутність психічного розладу і фізичного примусу з боку інших осіб, відсутність форс-мажорних обставин. Вчені вважають, що сама категорія презюмуючої вини мало корисна, оскільки якщо злочинне діяння вчинено і немає доказів заподіяння шкоди за форс-мажорних обставин, то при відсутності умислу, тобто спрямованості дій на певний результат, слід вести мову про необережність і доводити її, а не презюмувати.

Говорячи про проблему презюмуючої вини, М.-Л. Раса відмічає, що за своєю суттю ця форма вини схожа з «виною необачною», оскільки полягає або у необережності, або у недотриманні певних правил. Однак в регламентації двох названих форм є відмінність. Вона стосується доказування. Презюмуюча вина завжди презюмується. Моральний момент у подібних випадках виводиться із матеріального. При цьому М.-Л. Раса наводить такий приклад: особа, що рухається на автомобілі з порушенням правил, не може бути звільнена від відповідальності, якщо доведе, що не бачила дорожнього знаку; вона буде звільнена від відповідальності лише тоді, коли буде встановлено, що дорожній знак був зірваний. Автор не погоджується з тими вченими, які зазначають, що у подібних злочинних діяннях (переважно порушеннях) відсутній моральний елемент, а існує лише матеріальний. Якщо б такі діяння не мали морального елемента, - зазначає М.-Л. Раса, - було б неможливе звільнення від відповідальності малолітніх, психічнохворих, осіб, що діють під впливом фізичного або іншого примусу.

Г. Левасер та А. Шаван також не погоджуються з думкою деяких вчених про те, що у цих випадках можна говорити про «виключно матеріальні» елементи порушення, і про те, що підставами кримінальної відповідальності є лише легальний і пов'язаний з ним матеріальний елементи. Названі вчені вважають, що розглядувані діяння включають в себе моральний елемент лише у виді загальної вини.

В юридичній літературі Франції також виділяються і проміжні форми вини. «Проміжний»характер таких форм пов'язаний з тим, що їх не можна з точністю віднести до умислу або до необережності, вони поєднують у собі ознаки як першої, так і другої. Слід відмітити, що характеристика таких проміжних форм в доктринальних джерелах з кримінального права Франції різна, оскільки залежить від позиції вченого, який досліджує дану проблему.

Однією з проміжних форм, що часто виділяється в кримінальному праві Франції, є невизначений умисел, при якому поведінка виконавця, що діє добровільно і вчинює будь-який заборонений Законом акт, призводить до настання більш значної шкоди ніж та, що передбачалась виконавцем, хоча останній в абстрактній формі все ж її уявляв.

Французькі криміналісти вважають, що у даному випадку про умисел можна вести мову лише стосовно тих наслідків, які чітко передбачались виконавцем.

КК Франції передбачає відповідальність за такі злочинні діяння, коли виконавець не бажав заподіяння більш тяжкої шкоди. У юридичній літературі підкреслюється, що у подібних випадках людина, яка використовує насильство, не може точно розраховувати силу своїх ударів, тому їй важко передбачати, яка буде втрата працездатності або яким буде в кінцевому рахунку розлад здоров'я потерпілого. Однак винуватий відповідає за будь-які наслідки, які стали результатом його незаконних дій, за умови, що цей результат, принаймні абстрактно, передбачався виконавцем.

Кримінальне право Франції припускає кримінальну відповідальність і в тих випадках, коли більш значна шкода не могла бути передбачена виконавцем. Наприклад, по суті безпечний удар потяг за собою тяжке тілесне ушкодження в силу уразливості організму потерпілого, про яку винуватий не знав. Такі делікти отримали назву «претеринтенційних». Г. Левасер та А. Шаван зазначають, що «претеринтенційними є правопорушення, що є наслідком вчинення умисного акту, наслідки якого абсолютно перевищили мету виконавця».

Разом з тим, таке розширене розуміння морального елемента злочинного діяння не стосується злочину, відповідальність за який передбачена статтею 222-7 КК Франції. Ця норма забороняє притягати особу до кримінальної відповідальності за вбивство, якщо вона заподіяла умисні тяжкі тілесні ушкодження і не мала наміру заподіяти смертельні наслідки. При цьому слід відмітити, що до проведення у Франції кримінально-правової реформи 1832 року такі дії вважались вбивством. До проміжної форми вини за кримінальним правом Франції відноситься також евентуальний умисел. М.-Л. Раса називає даний умисел «необережністю виключної тяжкості». Наприклад, зазначає вона, водій автомобіля здійснює обгін іншого транспортного засобу рухаючись по зустрічній смузі в повному тумані. Водій, відмічає вона, свідомо йде на ризик заподіяння шкоди людям, техніці. При цьому дослідниця не погоджується з пропозиціями окремих вчених ототожнити «необережність виключної тяжкості» з умисною формою вини. Таке вирішення питання вона вважає несумісним з принципом законності.

Підводячи підсумок розгляду питань щодо вини та її форм за кримінальним правом Франції, слід відмітити:

1) у доктрині кримінального права Франції і правозастосовній практиці виділяється поняття загальної вини;

2) при визначенні умисної форми вини виділяються її ступені - передумисність і спеціальний умисел;

3) при необережній формі вини суб'єкт за наявності загальної вини певним чином ставиться до тих наслідків, які передбачені Законом;

4) інколи в кримінально-правовій літературі Франції виділяється третя форма вини - презюмуюча або вина при порушеннях;

5) своєрідним для кримінального права Франції є наявність проміжних форм вини (невизначений та евентуальний умисел).

На думку автора курсової роботи, виділення та змістовна характеристика основних рис вини та її форм, зокрема проміжних, за кримінальним правом Франції може бути врахована при удосконаленні інституту вини в кримінальному праві України.

3.2. США

Одним з елементів злочину «mens геа» (буквально - «винний дух») - це, по суті, вина. Вважається, що злочином може бути визнано тільки таке протиправне діяння, що зроблене винно. Такий висновок застосовувався на протязі сторіч англійськими, а згодом і американськими судами: «Actus non facіt reum, nіsі mens sіt rea» (Діяння не робить людину винною, якщо її дух невинний).