Закон «Про мирових суддів у Російській Федерації» від 17 грудня 1998 року пом'якшив проблему федералізму в судовій системі. За Законом мировий суддя обирається на п'ять років населенням або призначається органом законодавчої влади суб'єкта Федерації. Мирові судді можуть діяти в межах судових ділянок, які створюються відповідно до Законів суб'єктів Федерації з розрахунку одна ділянка на 15-30 тисяч жителів. Зарплата мирового судді становить 60 % окладу голови Верховного Суду, а в містах федерального значення - 64 % і нараховується з федерального бюджету. А матеріально-технічне забезпечення (надання приміщень, меблів і канцтоварів) покладено на органи юстиції або органи виконавчої влади відповідного суб'єкта Федерації.

Мировим суддям Закон дав статус суддів загальної юрисдикції, вони входять у єдину судову систему Росії. Їхні постанови, розпорядження, вимоги, доручення й виклики обов'язкові для всіх юридичних і фізичних осіб і органів влади [20, 150].

У компетенцію мирових суддів входять справи, які не вимагають довгих розглядів, але неминуче зависають у перевантажених судах. Це справи про розірвання шлюбу й розділ нажитого за час спільного життя майна, інші справи в сфері сімейно-правових відносин (за винятком справ про заперечування батьківства й материнства, позбавлення батьківських прав і всиновлення). А також справи, пов'язані із трудовими відносинами (за винятком справ про поновлення на роботі), суперечки відносно власності по майнових позовах, якщо сума позову не перевищує 500 мінімальних розмірів заробітної плати, і справи про визначення порядку користування земельними ділянками, будовами й іншою нерухомістю. Крім того, мировий суддя вправі розглядати кримінальні справи про злочини, за здійснення яких передбачене покарання не більше двох років позбавлення волі.

В Адміністрації Президента РФ розроблений проект федерального конституційного Закону «Про суди загальної юрисдикції в Російській Федерації». Відповідно до нього суди підрозділяються на федеральні (Верховний Суд, спеціалізовані - військові й інші, обласні й прирівняні до них, районні), суди суб'єктів Федерації (мирові судді), а також касаціонно-апеляційні й наглядові.

Введення апеляційних судів (тобто судів другої інстанції) обумовлено вимогами Міжнародного пакту про цивільні й політичні права, а також конвенціями Ради Європи, членом якої стала Росія. Не секрет, що нинішній касаційний перегляд багато в чому формальний, більшість судових рішень відміняється в наглядовій інстанції, пробитися в яку вдається далеко не всім. Але навіть подати касаційну скаргу в крайовий (обласний) суд, що нерідко перебуває за сотні кілометрів від районного центра, і направити туди адвоката більшості населення просто не по кишені. Таким чином, порушується основний принцип доступності правосуддя.

У законопроекті пропонується створити в обласних й прирівняних до них судах трохи (конкретне число залежить від розмірів суб'єкта Федерації) апеляційно-касаційних палат, розташованих у різних населених пунктах, щоб наблизити правосуддя до населення. У сторін з'явиться право на вибір другої судової інстанції. Якщо, наприклад, засуджений або його адвокат думають, що доказ, покладений в основу обвинувального вироку, отримано з порушенням Закону або неправильно кваліфіковано вчинене, вони можуть принести касаційну скаргу. Якщо ж засуджений або його адвокат вважають, що суд першої інстанції неправильно оцінив обставини справи, вони вправі почати апеляційне провадження [21, 315].

Автори законопроекту пропонують докорінно змінити й наглядове провадження, тобто перегляд судових рішень, що вступили в законну силу. Зараз правом винесення протесту в порядку нагляду володіють голова Верховного Суду і його заступники, голови обласних і прирівняних до них судів і їхніх заступники, а також Генеральний прокурор, прокурори суб'єктів Федерації і їхні заступники. Такі скарги приносяться в основному після того, як адвокати на особистому прийомі зуміють переконати перерахованих посадових осіб у незаконності або необґрунтованості судового рішення, що вступило в законну силу.

У законопроекті запропонована наступна модель: підставою для початку кримінального процесу є наглядова скарга, подана засудженими, потерпілими або їхніми представниками, а цивільного процесу - скарга, подана сторонами в справі або їхніми представниками; прокурор, що брав участь у справі, може звернутися зі скаргою на загальних підставах. У всіх випадках обов'язковою підставою для початку процесу є особлива думка судді (він не згодний з винесеним рішенням), що розглядав справу в суді першої (за умови відмови від оскарження в суді апеляційної або касаційної інстанції) або другої інстанції у випадку, якщо справа розглядалася колегіально.