2. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України [1] прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК) [2] .

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК [2], вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК [2], а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

1.2 Види судових рішень у цивільному процесуальному праві

Правосуддя у цивільних справах здійснюється шляхом розгляду та вирішення їх у судовому порядку. Розгляд і вирішення справи передбачає встановлення обставин справи, юридичних фактів, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, фактів, які мають значення для вирішення справи, а також низку процесуальних дій із застосування норм матеріального та процесуального права.

Діяльність суду з вирішення цих питань має владний характер, що дістає вияв у формі судових рішень, які мають чітко встановлену процесуальну форму, обов'язкові для виконання та забезпечені державним примусом. Ч.1 ст. 208 ЦПК передбачено, що судові рішення можуть викладатися у формах рішень, ухвал та постанов [2].

Таблиця 1.1

Не менш важливим питанням, ніж поняття судових рішень, є їх класифікація. Дане питання в юридичній літературі не було об'єктом самостійного дослідження, найчастіше констатується лише той факт, що судові рішення поділяються на певні види. Причому одні процесуалісти стверджують, що існують три види судових рішень, інші ж вважають, що суд постановляє рішення двох видів. Такий поділ судових рішень на види відповідає класифікації позовів.

Питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення справи без розгляду, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

Ухвали суду - це акти застосування норм процесуального права, що направлені на виникнення процесу, його розвиток і закінчення. Вони не стосуються матеріально-правового спору, а відносяться до питань процедури вирішення цього спору. Тобто ухвалою суду спір не вирішується і цим ухвала відрізняється від рішення.

Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду. Зазвичай ухваленням судового рішення закінчується стадія судового розгляду, однак процесуальний закон допускає ухвалення судового рішення і в попередньому судовому засіданні.

Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови [32].

Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали справу.

У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більш як п'ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частину суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи [41, c.304].

Група процесуалістів, до якої входять С. Н. Абрамов. М. А. Гурвич, Я. Л. Штутін та інші, поділяють судові рішення на три групи:

1) рішення про присудження;

2) рішення про визнання;

3) правоперетворювальні (конститутивні) рішення.

Рішеннями про присудження є такі судові акти, коли предметом рішення суду є вимога, що випливає з наявного суб'єктивного матеріального права, в суд підтверджує існування між сторонами в наявності спірних правовідносин, які підлягають примусовому здійсненню в результаті порушення їх. Такі рішення зобов'язують відповідача виконати на користь позивача певні дії на поновлення порушеного права або утримання від їхнього виконання [20, c.102].

Рішеннями про визнання є такі судові акти, якими ліквідується спір про наявність чи відсутність певних юридичних відносин між сторонами. Через відсутність між сторонами існуючих правових відносин суб'єктивні права й обов'язки не присуджуються до примусового виконання [24, c.121].

Коли позови спрямовуються на створення, припинення або зміну правових відносин, то постановлені судом рішення називаються правоперетворювальними (конститутивними). М. А. Гурвич вважає, що цей вид рішень у встановлених законом випадках може перетворювати правовідносини, створювати, припиняти, встановлювати або змінювати їхній зміст. Вони можуть бути правостворювальними, правозмінюючими, правоприпиняючими у сфері матеріальних відносин [20, c.131]. На його думку, суд, розглядаючи такі справи, має змогу контролювати правомірне здійснення громадянами та юридичними особами своїх прав на зміну або припинення правовідносин з іншими особами. Судовий контроль, який здійснюється постановленням судового рішення, є гарантованим засобом захисту інтересів зацікавлених осіб. Ця група рішень розглядається як юридичні факти, оскільки їм властиві аналогічні риси.

У теорії цивільного процесуального права прихильники концепції поділу судових рішень на два види М. А. Авдюков, Н. О. Чечіна, П. П. Гуреєв, А. Ф. Клейнман та інші заперечують існування третього виду судових рішень - перетворювальних. Ці процесуалісти вважають, що існування перетворювальних (конститутивних) рішень означало б надання суду повноважень створювати нове право [35, c.481].

Однак, на погляд О. М. Шиманович, не можна визнати це положення обґрунтованим, оскільки судовим рішенням норми права не створюються, не змінюються і не припиняються. Щодо суб'єктивних прав, то вони виникають унаслідок юридичних дій, що передбачені нормами матеріального права, і це не може бути віднесено до нормотворчої діяльності. Тому, якщо закон у певних випадках надає суду право здійснювати дії, що мають значення юридичних фактів, з якими пов'язано перетворення правовідносин, то така діяльність суду не може розглядатися як правотворча. Навпаки, обмеженість сфери конститутивних рішень і точна їх регламентація служать надійною гарантією від правотворчого свавілля [46].

Самостійну позицію в теорії поділу судових рішень на види зайняла Н. І. Авдеєнко. Вона виступила проти правостворювальних рішень, так як при вирішенні справи суд не є творцем права і не створює нової норми права, тобто суд не може своїм рішенням створювати нові правовідносини між сторонами. Водночас автор допускає наявність існування перетворювальних рішень у цивільному процесуальному праві, але не як самостійного виду рішень, а як підвиду рішень про визнання. Якщо позови про присудження можуть бути спрямовані на присудження до виконання відповідної дії або на утримання від вчинення будь-якої дії, то позови про визнання можуть бути не тільки з позитивним і негативним характером вимог, а й з перетворювальним. Але не погоджуючись з такою позицією, А. Ф. Клейман вважає, що неправильно відносити правоперетворювальні позови тільки до виду позовів про визнання. У цивільному процесі існують такі випадки, коли перетворювальне рішення було підвидом рішення про присудження.

Автори, які заперечують існування конститутивних рішень як самостійного виду рішень, вважають, що вони можуть бути віднесені до рішень про присудження і рішень про визнання. Однак, на переконання Шиманович О.М., така позиція видається непереконливою, оскільки вона випливає з досить спірних теорій. Суд повинен точно уявляти, рішення яких видів він постановляє. Саме тому, на її погляд, у цивільному процесі існують три види судових рішень.

У теорії цивільного процесу має місце й інша класифікація поділу рішень на види:

1) завершальні, тобто ті, якими вирішені усі правові вимоги, передані на розгляд суду;

2) додаткові - вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, що не були розв'язані основним рішенням (ст. 220 ЦПК);

3) альтернативні - ті, якими встановлюються два можливих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права;

4) факультативні - рішення, що зобов'язують відповідача до виконання певних дій, а у випадку неможливості їх виконання водночас визначають інший спосіб це зробити;

5) заочні (ст. 224 ЦПК);

6) часткові (окремі) - рішення, якими вирішуються окремі правові вимоги, що були достатньо встановлені судом або визнані відповідачем (мають місце при роз'єднанні позовів). Щодо інших позовних вимог рішення не приймається до з'ясування необхідних обставин та подання необхідних доказів. У одній справі може бути ухвалено декілька рішень (процесуальна співучасть);

7) проміжні - рішення, якими вирішено спірну вимогу про право, із залишенням невирішеної вимоги про її розмір;

8) умовні - рішення, якими право позивача вважається визнаним тільки залежно від настання (ненастання) певних обставин. Виконання (невиконання) певних дій, а також коли його виконання залежить від зазначених умов [49, c.321].

Слід виділити також ще один із різновидів судового рішення - додаткове рішення суду, підстави та порядок ухвалення якого передбачено ст. 220 ЦПК [2].

Так, суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення. За загальним правилом, рішення суду щодо його змісту має відповідати вимогам, передбаченим ст. 215 ЦПК [2], бути повним та вичерпним, але при його ухваленні можуть мати місце помилки, які стосуються його неповноти. Тому законом передбачено право суду у випадках, визначених ЦПК, усунути недоліки рішення суду шляхом ухвалення додаткового рішення.

На нашу думку, дуже практичним є поділ рішень не тільки на окремі види, а і їхнє згрупування за Штефан О.О.

Так, залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають рішення поділяються на :

1) Про присудження до виконання або утримання від виконання певних дій. Це постанови суду, якими підтверджуються права, обов'язки та законні інтереси сторін і одна сторона присуджується виконати та користь іншої певні дії або утримання від їх виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жилого приміщення).

2) Про визнання наявності або відсутності правовідносин (або юридичних фактів). Це постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо).

3) Конститутивні про перетворення правовідносин. Це постанови суду, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин (ст.6 ЦК) [3] ( виділення частки зі спільного майна, припинення договору найму житлового приміщення, розірвання шлюбу, тощо) [51, c.275].