Теоретико-методологічний зміст виховної діяльності в органах прокуратури України

Брус І.І.

Анотація

У статті розкрито окремі теоретико-методологічні питання оптимізації понятійно-категоріального апарату виховної діяльності в органах прокуратури на ґрунті проведеного лексико-праксичного й етимологічного аналізу текстуальної конструкції «виховна діяльність». Означена термінологічна конструкція містить цілий спектр синонімічної термінології, якою варто оперувати під час відображення предмета, заявленого в темі публікації. Висловлено фундаментальні наукові ідеї щодо адаптації поняття «виховна діяльність в органах прокуратури» в теорії права, адже це сприятиме науковому поповненню, збагаченню юридичної науки понятійним апаратом.

Ключові слова: виховна діяльність, виховна робота, виховна функція, виховання, органи прокуратури.

Професії типу «людина - людина», окрім навчання й управління, пов'язуються з вихованням, а тому особи, які обирають цей тип професій, повинні бути наділеними високими моральними якостями, наприклад ввічливістю, толерантністю, загальною культурою, доброзичливістю, уважністю, комунікативністю, емпатією. Так, на нашу думку, прокурорська професія також потребує від працівника вміння встановлювати й підтримувати психологічний, комунікативний контакт та здійснювати виховний вплив на осіб, які становлять професійний інтерес, своїх колег і керівників. Як зазначає Є. Клімов, усі професії типу «людина - людина» (у нашому разі - прокурорська діяльність) зводяться до взаємин між людьми, коли кожна з професій потребує подвійної підготовки, уміння встановлювати й підтримувати контакти з людьми, розуміти людину, розбиратися в її особливостях, мати спеціальну підготовку в тій чи іншій галузі виробництва, техніки й науки [1, с. 143].

Окремим організаційно-правовим проблемам виховання в правоохоронних органах України, зокрема й прокуратурі, присвячено праці таких вітчизняних і зарубіжних учених: О. Литвака, В. Андросюка, М. Костицького, М. Кроза, В. Кощинця, А. Федіної, О. Смірнова, В. Сухоноса, І. Озерського, В. Дерев'янко та інших. Проте сьогодні не можна стверджувати про ґрунтовне теоретико-методологічне дослідження питань оптимізації понятійно-категоріального апарату юридичної науки, зокрема й у сфері прокурорської діяльності, у зв'язку з прийняттям нового Закону України «Про прокуратуру» (2014 р.) та внесенням відповідних змін до інших законів.

Метою статті є теоретико-методологічне дослідження питань оптимізації нового понятійного апарату юридичної науки, зокрема адміністративно-правової науки та теорії прокурорської діяльності, та внесення відповідних змін до чинного законодавства, що регламентує діяльність органів прокуратури України.

Насамперед варто звернутись до філософського опосередкування явища, феномена «виховна діяльність». Як зазначає Л. Чулінда, дослідні методи й прийоми, орієнтовані філософськими методами, дають змогу глибоко проникнути в предмет дослідження, отримати конкретні результати та підтвердити загальні положення філософських методів [2, с. 43].

Про значення методології юридичних досліджень окремих категорій, які більше властиві іншим галузям знань, свідчить інтенсивне обговорення останнім часом її проблем, що є характерним для всіх сфер наукового пізнання. Це пояснюється насамперед диференціацією, інтеграцією, двоєдиністю суміжних наук та потребами всебічного вивчення складних проблем суспільного буття й перспектив його ефективного перетворення. У найбільш загальному вигляді методологія правничої науки визначається як система принципів і способів організації та побудови теоретико-пізнавальної діяльності в галузі дослідження державно-правової дійсності, а також учення про цю систему [3, с. 8]. Мова йде про саму теорію, понятійно-категоріальний апарат, методи, принципи дослідження тощо.

Так, В. Комаров категорично стверджує: «Основу вищої юридичної будови мають складати не прагматичні, вузькоспеціалізовані знання, а методологічно важливі, стійкі» [4, с. 5]. У цьому аспекті П. Рабінович відзначає помітну актуалізацію в юриспруденції різноманітних інтерпретаційних проблем правового регулювання [5]. Про нагальне вирішення методологічних проблем правничої науки висловлюються також Ю. Тодика та Є. Супрунюк, зосереджуючи увагу на тому, що завдяки розширенню наукового пізнання збагачується понятійний апарат юридичної науки [6]. Тому всебічне вивчення, дослідження й адаптація поняття «виховна діяльність» щодо організації фахової діяльності органів прокуратури (при цьому варто враховувати також навчально-виховний процес у Національній академії прокуратури України (далі - НАПУ)) є саме тим науковим поповненням, збагаченням юридичної науки понятійним апаратом. прокуратура виховний право

Насамперед варто зазначити, що теоретичною базою дослідження виховної діяльності як філософсько-педагогічної, соціально-психологічної, правової категорії та кадрової функції органів прокуратури є положення, висновки, оцінки, сформульовані вітчизняними й відомими зарубіжними мислителями в працях, присвячених філософській, правовій, політичній, педагогічній і соціальній проблематиці. Безперечно, методологія конкретної галузі вивчення феномена «виховання» є гнучкою (у нашому випадку такою є правова сфера організаційно-функціональної діяльності органів прокуратури), містить у собі не лише сукупність наукових принципів пізнання, а й найвищий рівень досягнутого знання в конкретній галузі, зокрема й в адміністративно-правовій науці та теорії прокурорської діяльності як науці, що розвивається.

Питанням методології виховної діяльності в правоохоронних органах присвячено невелику кількість розвідок. Серед монографічних (дисертаційних) праць з окремих аспектів морально-виховної, культурно-естетичної методології можна назвати роботи таких учених, як Л. Миськів, В. Серебряк, С. Яровий, О. Тогочинський, В. Кельбя. Зокрема, спробу впорядкувати методологію виховної діяльності в органах прокуратури здійснено в дисертаціях І. Озерського, В. Дерев'янко та А. Пшонки.

Виховна діяльність є окремим напрямом, або, за словами В. Дерев'янко, навіть окремою кадровою функцією органів прокуратури, що має свою юридико-психологічну специфіку та філософсько-педагогічні особливості [7, с. 180]. А. Пшонка зазначає: «Сутність виховної роботи в органах прокуратури зумовлена специфікою державної служби в прокуратурі, роллю й місцем органів прокуратури в системі державно-правових інститутів, характером покладених на них завдань і виконуваних ними функцій» [8]. Однак варто пригадати про загальну сукупність напрямів у вивченні феномена виховної діяльності як філософської, педагогічної, психологічної та правової категорії.

В основу теоретико-методологічного аналізу виховної діяльності нами покладено концепцію засновника «діяльнісного підходу» О. Леонтьєва, який вважає, що «діяльність» - це активність, яка скеровується мотивом (предметом потреби) [9]. Відповідно, термін «виховна діяльність органів прокуратури» розглядаємо як різновид педагогічної та психолого-правової діяльності. Отже, для нашого дослідження пріоритетною є ідея використання діяльнісного підходу, який набув розвитку в працях вітчизняних психологів (Л. Виготського, А. Леонтьєва, Д. Ельконіна та інших).

Оскільки сучасна концепція виховного процесу будується в площині діяльнісного підходу як конкретної методологічної основи [10, с. 8], з позиції означеного підходу механізмом засвоєння соціально-професійного досвіду виступає інтеріоризація, тобто перетворення структури предметної діяльності на структуру внутрішнього плану свідомості. На переконання С. Ярового, це означає, що виховання й розвиток особистості відбуваються в діяльності та лише через діяльність [11, с. 40]. Так само розуміється правоохоронне виховання.

Більше того, використання діяльнісного підходу й понятійно-термінологічного аналізу сприятиме уточненню базового поняття «виховна діяльність». Для досягнення поставленої в статті мети необхідно виявити та розкрити термінологічні поняття «виховна діяльність». Про значення термінологічного аналізу писали такі відомі дослідники, як В. Крейденко [12], Л. Пахольченко [13], Г. Солоіденко [14]. Оскільки внутрішня форма слова (відповідно, і терміна) виявляється насамперед у початковий період найменування речей і явищ, виникає природна необхідність аналізувати терміни з огляду на їхній генезис [12], що в нашому випадку стосується обраної термінологічної конструкції «виховна діяльність».

Зауважимо, що термін «виховна діяльність» використовується нами як синонім понять «виховна робота», «виховний процес» чи «виховна функція» органів прокуратури. Однак варто зазначити, що хоча нами в назві та діагонально текстуальній конструкції всієї статті вжито термінологічну конструкцію «виховна діяльність», ширшим методологічним стрижнем праці є багатогранний термін «виховання», як за змістом, так і за суттю.

З огляду на зазначене необхідно проаналізувати різні дефініції щодо розуміння виховання як психолого-педагогічної, філософської та соціально-правової категорії. Недаремно існує думка, що виховання є найбільш пріоритетною, всеосяжною категорією гуманітарних наук як у теоретичному, так і в суто практичному сенсі. Адже в цьому контексті воно охоплює і навчання, і освіту, і власне виховання як процес формування певних рис та якостей особистості [15, с. 33]. Що стосується етимології самого поняття «виховання», то воно безпосередньо походить від слів «заховати», «вирощувати» [16, с. 386]. Зауважимо, що вчення про виховання сформувалося значно пізніше, коли вже існували такі науки, як геометрія, фізика, астрономія [11, с. 31]. Тому з філософських позицій термін «виховання» трактується як цілеспрямований процес переведення нагромадженої людством культури в індивідуальну форму існування, коли зовнішнє (об'єктивне) стає змістом внутрішнього (суб'єктивного), тобто переходить у сферу свідомості й знання конкретних людей, щоб потім відповідно відобразитись у їхніх думках, поведінці, почуттях [17, с. 58].

З психологічних позицій виховання розглядається як діяльність з отримання новими поколіннями суспільно-історичного досвіду; як планомірний та цілеспрямований вплив на свідомість і поведінку людини з метою утвердження певних настанов, понять, принципів, ціннісних орієнтацій, що забезпечують необхідні умови для її розвитку, підготовки до суспільного життя й трудової діяльності [18, с. 63].

Виховання як соціокультурний інститут, на думку В. Біблер, є багатогранним, складним процесом, який забезпечує відтворення справжнього людського буття, що здійснюється через спадковість і трансляцію культури від одного до іншого через діалог культур, історичних спільнот людей або в індивідуальному особистісному аспекті [19, с. 12]. Деякі вчені розглядають виховання як процес залучення особистості до засвоєння вироблених людством цінностей, створення сприятливих умов для реалізації свого природного потенціалу та творчого ставлення до життя, спрямований на утвердження суспільно значущих норм і правил поведінки особистості [20, с. 201]. На думку С. Гончаренка, виховання є процесом цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовленим законами суспільного розвитку, дією багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів [21, с. 53].