Ефективнішим регулятором суспільних відносин, на їхню думку, була б система моральних норм і принципів, звичаїв і правил поведінки. Ба більше - цей широкий комплекс морально-етичних норм мав би врегульовувати не лише відносини між людьми, а й владні відносини і політичне життя в цілому. З VI-V ст. до н. е. у Стародавньому Китаї відома концепція даосизму, основоположником якої був Лаоцзи. Означена система державно-правових поглядів за змістом наближалася до уявлень буддизму про ці суспільні феномени, її прихильники обстоювали ідею, що всесвіт, а також суспільство і держава з її атрибутами, розвиваються відповідно до вічного закону "Дао", який визначає конкретні закони неба, природи й суспільства. За сутністю "Дао" є уособленням справедливості, всебічного порядку й доброзичливості. Якщо відносини в державі будуються згідно з приписами "Дао", там панують справедливість і порядок, а значить - добробут і щасливе життя; якщо ж ці приписи не виконуються, то в суспільстві виникають нерівність, насилля та інші вади. Через два покоління після Конфуція жив і творив Мо-цзи (До Ді, 479-400 до н. е). Він заснував напрямок, що отримав назву "моїстична школа". Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові та шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином і хитрий обманює простодушного. На відміну від конфуціанства Мо-цзи сповідував ідею про рівність усіх людей від природи, стверджував, що основою походження держави є договір людей. Верховна влада належить усьому народові, а управління суспільними справами має здійснюватись на основі загальновизнаних методів виховання та примусу. Завданням держави є встановлення закону, подолання бідності та врахування інтересів усіх громадян, звільнення їх од гноблення. Ще одна течія державно-правової думки Стародавнього Китаю - школа юристів ("фадзя"), прихильники якої були першими у виборюванні ідеї про беззаперечне дотримання писаного права як основи охорони власності, особи та суспільної безпеки. Коріння правової доктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI-V ст. до н. е. відігравало домінуючу роль серед держав феодального Китаю. Крім зазначеного, прихильники правової доктрини вбачали головне джерело справедливого ладу в політичних і правових установах. Представники цього напрямку пропагували ідею, буцімто державне управління має спиратися на закони й покарання, що розглядалися ними як основний засіб регулювання суспільних відносин. З метою посилення влади та її централізації вони припускали можливість превентивного покарання, а також запровадження принципу колективної відповідальності, за яким до відповідальності за злочин могли б притягатися родичі правопорушника. Державно-правові системи, що склалися, стали базою для формування згодом теоретично обґрунтованих концепцій природного права, патріархальної теорії походження держави та деяких інших. ІV. Політико-правові ідеї неолібералізму та консерватизму Як ідейні рухи неолібералізм і сучасний консерватизм зародилися наприкінці XIX ст., в умовах кризи класичної ліберальної ідеології, викликаної розширенням державної діяльності по регулюванню економіки в індустріально розвинених країнах. З часом усередині кожного з цих напрямів склалося декілька течій і шкіл. Серед істориків політичних учень терміни "неолібералізм" і "консерватизм" не одержали загального визнання. Для позначення першого напряму дослідники використовують також поняття "соціальний лібералізм" (у протилежність старому, індивідуалістичному лібералізму), "демократичний лібералізм" (а протилежність аристократичному), ліберал-реформізм і ін. Другий напрям позначають термінами "новий консерватизм", "неокласичний лібералізм", "ліберал-консерватизм". Ідеологи неолібералізму (Дж. Кейнс, А. Хансен, Дж. Гелбрейт і ін) виражають погляди реформаторські настроєних шарів суспільства - крупних промисловців, пов'язаних з державним сектором економіки, вищого чиновництва, а також значної частини інтелігенції. Неоліберали прихильні ідеям розширення державної дії на суспільні процеси для досягнення безкризового і стабільного розвитку виробництва. Вимога активного втручання держави в сферу приватнопідприємницької діяльності є відмінною рисою всіх неоліберальних програм і концепцій. Провідною течією в неолібералізмі першої половини і середини XX в. виступало кейнсіанство. Його засновником був англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946 рр.), що здобув світову популярність після виходу своєї книги "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей". Книга була написана ним незабаром після "великої депресії" 1929-1933 рр. У протилежність марксистам, що сприймали події тих років як підтвердження ленінської теорії загниваючого капіталізму, Кейнс доводив, що ринкова економіка зовсім не втратила здібності до динамічного розвитку. Криза, що охопила її, - явище тимчасового порядку. Депресію породили не внутрішні пороки капіталізму, а відносини вільної конкуренції, при яких в найбільш вигідному положенні опиняються біржові спекулянти і рантьє, не зацікавлені в розширенні виробництва. Акумуляція багатства в їх руках приводить до згортання інвестицій, спаду підприємницької активності, що в свою чергу викликає зростання безробіття і загострення соціальних конфліктів. У ситуації, що склалася, писав Кейнс, політики зобов'язані знайти "нові кошти, які дозволили б врятувати капіталізм від того, що іменують більшовизмом". Для цього необхідно перш за все покінчити з режимом вільного підприємництва (одна з робіт Кейнса так і називалася - "Кінець laisser-faire"). Держава повинна знизити ставки відсотків на капітал, обкласти спекулятивні операції високими податками і, зібравши таким чином необхідні засоби, направити їх на розвиток виробництва і рішення соціальних проблем. "Евтаназія рантьє і дозвільних інвесторів, - завіряв Кейнс, - не спричинить за собою ніяких потрясінь". Державне регулювання економіки представлялося йому єдиним засобом, здатним гарантувати "успішне здійснення приватної ініціативи". Хоча Кейнс не займався спеціально проблемами держави і права, розроблена їм програма зробила безпосередній вплив на політичну практику і законодавство. Після другої світової війни в багатьох країнах Західної Європи були проведені реформи, націлені на запобігання кризам в економіці, підвищення рівня зайнятості населення і споживчого попиту (сукупність таких заходів неоліберали називають "кейнсианской революцією на Заході", протиставляючи їй комуністичні революції в країнах Східної Європи). Кейнсіанський принцип стимулювання зайнятості як постійної функції держави закріплений в Конституції Нідерландів 1983 р., в законодавчих актах інших високорозвинутих країн. Практичне здійснення принципів неоліберализму поставило перед теоретиками держави ряд нових проблем. Реалізація цих принципів супроводжувалася посиленням влади уряду в збиток законодавчим органам, бо парламентська процедура нерідко виявлялася дуже громіздкою для того, щоб коректувати реформи, що проводяться, відповідно до змін економічної кон'юнктури. Побоюючись переваги виконавчої гілки влади над законодавчою, ідеологи неоліберализму звернулися до розробки питань функціонування демократії в умовах регульованої економіки і контролю за діяльністю правлячої еліти. Розповсюдження ідей кейнсіанства досягло піку в 50-60-і рр. Вони одержали розвиток в концепціях постіндустріального суспільства (Дж. Гелбрейт), стадій економічного зростання (У. Ростоу), держави благоденствування (Р. Мюрдаль) і ін. Ідеологія неоліберализму була піддана критиці в ученнях консерваторів. Сучасні консерватори (Ф. фон Хайек, І. Крістол, М. Фрідман) виступають в захист вільного підприємництва. Соціальну базу цієї течії складають бізнесмени, не зацікавлені в посиленні уряду, фінансова олігархія, істеблішмент, заможне фермерство і певні круги творчої інтелігенції. Не відкидаючи економічної діяльності держави повністю, консерватори висувають проекти її обмеження на користь приватного капіталу. Роль державної влади в економіці вони прагнуть звести до регулювання ринку. Просторове обґрунтування ідеології неоконсерватизму висунув австрійський економіст Фрідріх Август фон Хайек (1899-1992 рр). На початку 30-х рр. він приїхав для читання лекцій до Лондона, де вступив в полеміку з Дж. Кейнсом; згодом викладав в США, ФРН і Австрії. На основі своєї економічної концепції Хайек побудував обширну соціально-філософську доктрину, в якій піднімалися проблеми методології наукового пізнання, організації сучасного суспільства, розвитку культури. Політико-правовій тематиці присвячені його роботи "Дорога до рабства", "Конституція свободи", а також трилогія "Право, законодавство і свобода" Ринкова економіка, згідно Хайеку, є складний спонтанний порядок, в рамках якого вчинки одних індивідів координуються з вчинками інших за допомогою механізму цін. Останні виступають як своєрідні сигнали, що дозволяють передавати інформацію (про пропозицію товарів, запити споживачів і т.п.). Виникаючі при цьому відносини Хайек описував як результат взаємодії безлічі людей, що мають різні інтереси. Він підкреслював, що суспільство з ринковою економікою за своєю природою є плюралістичним. (У своїх ранніх роботах Хайек використовував поняття капіталізму і капіталістичної економіки. Пізніше він відмовився від цих категорій і ввів для позначення ринкових відносин термін "каталаксія" (від греч. "обмін") Сучасне відкрите суспільство, писав він, "виросло з усвідомлення того, що люди можуть жити разом і приносити один одному користь, не маючи згоди щодо приватних цілей, які кожний з них переслідує". Невід'ємною межею високорозвинутих соціальних систем Хайек вважав "розсіяне знання" (у обґрунтуванні цієї ідеї консерватори бачили головну заслугу філософа). Для досягнення поставленої мети кожен індивід накопичує масу відомостей, необхідних йому в конкретних умовах місця і часу. Повною інформацією про події, що відбуваються, і процеси володіє тому тільки суспільство в цілому, вся сукупність його членів. Звідси робився висновок, що в сучасному суспільстві немає і не може бути якого-небудь центру, здатного направляти діяльність величезної безлічі людей. Приватне підприємництво розглядалося філософом як "єдина система, що дозволяє забезпечити найбільш оптимальне використання знань, розсіяних в суспільному організмі". Соціальна концепція Хайека, по його власному визнанню, була направлена проти будь-яких форм державного регулювання ринку, і в першу чергу проти кейнсіанства. Втручання держави в економіку обмежує свободу індивідів і неминуче приводить до дезорганізації їх діяльності (саме цим Хайек пояснював причини економічної депресії кінця 20-х - почала 30-х рр). Аналогічні доводи приводилися їм в спростування соціалізму. Як суспільна система соціалізм економічно несостоятелен, затверджував Хайек, оскільки вся маса даних, необхідних для централізованого планування економіки, просто не піддається розрахунку. Соціалізація власності в ім'я загального блага на практиці обертається придушенням індивідуальної свободи і встановленням тоталітарного режиму. Сучасному плюралістичному суспільству, згідно його концепції, відповідає лише держава, заснована на принципах верховенства права (Rule of Law). Державна влада усередині країни має тільки одне завдання - забезпечити дотримання всіма громадянами загальних правил поведінки, тобто підтримувати правопорядок. Практично це означає, що "держава позбавляється можливості направляти і контролювати економічну діяльність індивідів". Як підкреслював Хайек, верховенство права припускає не тільки підпорядкування виконавських органів влади закону (у такому разі фашистська держава теж слід було б визнати правовим), але і невтручання самої законодавчої влади в сферу свободи і невідчужуваних прав людини.