Управлінські науки, зокрема загальна теорія соціального управління, тісно пов'язані з наукою адміністративного права. Такий зв'язок має глибоке коріння і ґрунтується на єдиному об'єкті дослідження - управлінні. Але це не дає підстав ототожнювати названі науки або включати науку адміністративного права до складу «науки управління».

Отже, управлінський процес у соціальному середовищі є об'єктом дослідження багатьох наук, сфери знань яких переплітаються, тісно зв'язані між собою. Незважаючи на взаємозв'язок і взаємопроникнення, на збіг у загальних рисах об'єкта вивчення, підстав для ототожнення цих наук немає. Кожна наука зазнає впливу інших, особливо суміжних. Це об'єктивний процес розвитку наукової думки. Водночас кожна з наук має специфічний предмет дослідження, у площині якого й проходить розмежувальна лінія між нею і суміжними науками. Крім того, структура і класифікація наук, відповідних теорій не є чимось нерухомим, вони розвиваються, вдосконалюються разом із розвитком наукових знань і суспільної практики.

Наукова теорія тісно пов'язана з методами наукового пізнання. При цьому слід мати на увазі, що сама теорія є найвищою формою наукових знань, має велике методологічне значення і виконує функцію методу подальшого пізнання відповідної сфери суспільного життя.

Власне, метод - це сама підтверджена практикою теорія, звернена до практики досліджень. Метод виступає як об'єднавчі засади теорії і практики. Нерозривний зв'язок методу і теорії відображається у методологічній ролі законів науки. Кожний закон науки, віддзеркалюючи те, що дійсно існує, водночас вказує, як треба осмислювати відповідну сферу буття; будучи пізнаним, він у певному сенсі виступає і як принцип, і як метод пізнання. Метод знаходиться, зазначає С Кримський, в єдності з певною теорією чи теоріями. Щодо цієї єдності метод виступає як методологічний підхід. Однак і сама теорія може розширюватися (Гегель) у методі. Це пов'язано з тим, що теоретичні принципи методу мають ідейно-пізнавальне значення, а усвідомлення закономірностей, що розкриваються теорією, може бути перекладене у правила дії.

Проблема методології і логіки наукового пізнання останнім часом набуває у соціогуманітарних науках України, у тому числі юридичній, особливого значення. Розширюється фронт наукових досліджень, що потребує поглибленого аналізу проблем наукового пізнання, розвитку сучасних методів дослідження. На жаль, ця об'єктивна потреба не отримує необхідного відображення у дедалі зростаючому загальному потоці наукових публікацій. Більше того, останнім часом методологічним аспектам юридичної науки приділяється невиправдано мало уваги. Добре відомо, що без дослідження методологічних проблем пізнання не можна отримати нове знання в науці. Тому інтерес становлять не тільки готові знання, а й сам процес формування і розвитку цих знань, форми і методи, прийоми, за допомогою яких вони отримані. Для визначеності розуміння процесу пізнання потрібно з'ясувати саме поняття методу і методології наукового пізнання.

Френсіс Бекон у трактаті «Новий органон» (1620) образно порівнював метод у науковому пізнанні зі світильником, що освітлює мандрівнику шлях у темряві. Великого значення методу надавав Гегель. «Щоб ці мертві кістки логіки оживилися духом і отримали, отже, вміст і зміст, ЇЇ методом повинен бути той, який єдино тільки і здатний зробити ЇЇ власне наукою». Діалектичний метод він вважав «власним методом всякої речі». Саме у методі діалектики міститься весь дух початого ним перетворення логіки.

Метод визначають як форму практичного і теоретичного освоєння дійсності, виникає із закономірностей руху досліджуваного об'єкта; систему регулятивних принципів перетворюючої, практичної чи пізнавальної, теоретичної діяльності. Матеріалістична філософія розглядає метод як адекватне віддзеркалення певних явищ та закономірностей об'єктивного світу, як аналог дійсності. Такий підхід потребує не довільного, умоглядного процесу пізнання, незалежного від реалій дійсності, а обліку характерних особливостей, закономірностей об'єкта пізнання, що визначає його об'єктивну підставу. Хоча, природно, набір прийомів і правил, якими керується суб'єкт пізнання, залежить від його світогляду, наукової і практичної кваліфікації, тобто суб'єктивних якостей дослідника. Однак це визначає лише ступінь істинності й глибину пізнання, але не впливає на природу об'єкта, що досліджується. Водночас найдостовірніші методи дослідження не є гарантією повного досягнення істини (світ нескінченний), але значною мірою полегшує її пошук. Сам науковий метод не може забезпечити досягнення бажаних результатів - потрібно його вміле застосування.

Маркс вважав, що не лише результат дослідження, а й шлях, що веде до нього, повинен бути істинним. Гегель істину розглядав як процес розвитку, при цьому жоден з аспектів істини, взятий сам по собі, не може претендувати на істинність, а лише вся сукупність аспектів і елементів дає істину. «Істинне, - писав Гегель, - є ціле. Але ціле є тільки єство, що завершується через свій розвиток», «...істинна форма істини встановлюється в науковості...». Д. Керімов зазначає: «Будь-яке дослідження є науковим, якщо воно є істинним, тобто якщо відображає реальність глибоко і повно, точно і адекватно і на цій основі не лише пояснює сьогодення, а й передбачає контури майбутнього. Істинність наукового дослідження є його іманентною властивістю (хоча істинність не є тотожною науковості, оскільки охоплює не лише наукові, а й інші людські знання). Щоб досягти наукової істини, потрібно оволодіти методологією її збагнення».

Кожна наука, у тому числі управлінська, повинна використовувати такі методи, які відповідали б сутності її об'єкта. Наука управління використовує різні методи пізнання: як загальні, що використовуються й іншими науками, так і спеціальні, що розкривають специфічні особливості процесів управління. Особливо треба виділити системно-структурний метод, що найбільше допомагає розкрити закономірності управління суспільними процесами, має складно організовану систему, з властивою їй організаційною структурою. Дослідницькі засоби філософії, кібернетики та інших наук не можна механічно переносити до сфери пізнання управління. Адже методологічні проблеми управлінських наук спричинені їхніми внутрішніми процесами, але творче залучення методів пізнання інших наук є відображенням міжнаукових трансляційних процесів, що активно розвиваються, обмеження зумовлені природою управління і предметом управлінських наук, органічною єдністю предмета і методу конкретної науки.

І останнє узагальнююче зауваження, необхідне при дослідженні теорії соціального і державного управління, конкретних управлінських наук, стосується проблеми методології. У науковій літературі немає єдиного тлумачення (розуміння) сутності методології, але найприйнятніше дає «Філософський енциклопедичний словник» - як сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються у процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання об'єктивно істинного наукового знання або побудова наукової теорії та її логічне обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо. Щодо сфери юридичної науки, то «Юридична енциклопедія» методологію визначає як систему підходів, методів і способів наукового дослідження, теоретичну засаду їх використання при вивченні державно-правових явищ.

Сучасна методологічна ситуація характеризується методологічним плюралізмом, що дає можливість всебічно і глибоко дослідити закономірності й визначити перспективи державно-правового розвитку країни. При цьому потрібно вказати на такий аспект методологічних досліджень правопізнання: методи і принципи наукової діяльності суб'єкта пов'язані з його світорозумінням, ідейно-моральними ціннісними орієнтаціями, соціокультурними детермінантами розвитку науки.

Методологію не можна зводити до простої сукупності методів, що застосовуються у процесі пізнання у межах тієї чи іншої науки. Вона досліджує, аналізує ці засоби, прийоми, підходи, методи пізнання. «Методологія, - зазначає Д. Керімов, - явище інтегральне, що об'єднує низку компонентів: світорозуміння і фундаментальні загальнотеоретичні концепції, загальні філософські закони і категорії, загально- і конкретно-наукові методи. Тому методологію не можна зводити до одного із зазначених компонентів, зокрема методу чи до вчення про методи, оскільки за її межами залишаються інші компоненти. Але справа не лише у цьому. Методологія не є простим підсумком теоретико-світоглядних концепцій, принципів, методів і засобів пізнання, вироблених окремими галузями науки. Подібно до того, як неможливо лише із сукупності емпіричних даних вивести теорію предмета науки, так і сума компонентів методології не утворює її системи». Оскільки кожна наука з пізнавального погляду має суттєві особливості методів дослідження, вона повинна володіти і своєю методологією, пов'язаною із загальною. У даній книзі дослідження проводиться як на загальних, так і на конкретно-наукових методологічних засадах з використанням сучасних методів наукового пізнання.

Методологічний аспект пізнання надзвичайно важливий при аналізі взаємозв'язку таких складних соціальних явищ, як право і управління, політика і управління, оскільки теоретичне і практичне розв'язання цих проблем безпосередньо впливає на ефективність державного управління, а отже, на якість сучасного життя і соціальне майбутнє суспільства. Тобто йдеться про те, щоб реалізувати такий методологічний і загальнотеоретичний підхід, який дасть змогу показати тісну взаємодію цих явищ у соціальній практиці й одночасно повне протистояння їх одне одному.

Як зазначалося, у сфері соціального управління діють механізми як свідомого, так і стихійного регулювання. Перше, наймасштабніше, представлене юридичними засобами. Пізнання правового начала (сутності, змісту, норм правового забезпечення управління) - важливе методологічне завдання для дослідника проблем державного управління.

Використана література

1. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. -- К., 1996.

2. Абизов В.С, Кремень В.Г. Політичне рішення: механізм прийняття. -- К., 1995.

3. Актуальні проблеми політики: 36. наук, праць. -- Одеса, 2001. -- Вип. 10-11.

4. Гаджиев К.С. Политическая наука. -- М., 1995.

5. Литвин В. Політична арена України: дійові особи і виконавці. -- К., 1994.