Останнє безпосередньо стосувалося і України, адже існування української національної держави - Української Народної Республіки (після об'єднання УНР і ЗУНР в 1919 р.) було перервано агресією окремих тодішніх держав-сусідів України (зокрема Радянської Росії та Польщі). На початку 90-х років ХХ ст. з огляду на відомі політичні процеси, які проходили в СРСР, відновлення української національної держави стало реальністю. Першою “ластівкою” у цьому напрямі стало прийняття Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, в розділ першому (“Самовизначення української нації”) якої чітко і неоднозначно проголошено: “Українська СРС як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угрупувань чи окремих осіб переслідуються за законом”. Ці положення тією чи іншою мірою знайшли своє продовження в положеннях Концепції нової Конституції України, яка була схвалена Верховною Радою Української РСР 19 червня 1991 р. (зокрема, мова йде про розділ перший Концепції “Засади конституційного ладу”, Акті проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), Законі України “Про громадянство України” (1991 р.). Для сучасної національної держави (тобто держави, утвореної нацією на своїй національній території у результаті реалізації свого права на самовизначення) характерним є: створення та забезпечення необхідних умов для максимального збереження і розвитку кращих надбань нації в економічній, політичній, соціальній та духовній сферах її буття, її політичної консолідації навколо національної ідеї; забезпечення розвитку духовності, мови, культури, традицій своєї нації; реалізація інаціональної ідеї в державотворчому процесі; турбота про культурний розвиток своїх співвітчизників, які проживають в інших державах (національної діаспори), а при потребі - і створення належних умов для їхнього повернення на історичну Батьківщину; створення належних умов для проживання та всебічного розвитку національним меншинам, що проживають на території держави [5,c 159-161]. 1.3 Сучасна Україна як національна держава За своєю сутністю, за аналізом конституційно-правових положень, сучасна Українська держава є державою національною. З формальної точки зору для твердження останнього є всі підстави. 1. Це - положення з Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України, а також конституційні положення за чинним Основним Законом держави, які чітко вказують (говорять) про наявність обох ознак національної держави: створення її в результаті реалізації права нації (народу) на самовизначення та створення цієї держави в рамках виключно своєї етнічної території. Так, у Преамбулі Конституції України чітко зазначено, що “Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення i на основі здійсненого українською нацією, усім українським народом права на самовизначення ... приймає цю Конституцію - Основний Закон України”. У той же час ч. 1 ст. 2 та ч. 2 ст. 133 Конституції України зазначають, що “...Суверенітет України поширюється на всю її територію”, а “...До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь”. 2. На рівні Основного Закону держави чітко прослідковується вимога створення та забезпечення в державі необхідних умов для максимального збереження і розвитку кращих надбань української нації в економічній, політичній, соціальній та духовній сферах її буття, її політичної консолідації навколо національної ідеї, забезпечення розвитку духовності, мови, культури, традицій своєї нації; реалізація національної ідеї у державотворчому процесі. Так, ст. 11 Конституції України чітко визначає, що “...Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій i культури...”. При цьому частини перша і друга ст. 10 Конституції України визначають державною мовою в Україні українську мову, а сама “... Держава забезпечує всебічний розвиток i функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". В той же час українські національні символи на рівні Основного Закону держави возведені в ранг офіційних державних символів: “Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України i Державний Гімн України. Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього i жовтого кольорів. ... Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України). Державний Гімн України - національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України”. 3. Україна як національна держава бере на себе зобов'язання дбати про культурний розвиток своїх співвітчизників, що проживають в інших державах (національної діаспори): ст. 12. Конституції України говорить: “Україна дбає про задоволення національно-культурних i мовних потреб українців, які проживають за межами держави”. 4. Україна як сучасна демократична держава прагне створити належні умови для проживання та всебічного розвитку національних меншин, що проживають на території держави. На рівні Основного Закону держави чітко визначено, що Україна як держава “сприяє консолідації та розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів i національних меншин України” (ст. 11 Конституції України), що “в Україні гарантується вільний розвиток, використання i захист російської, інших мов національних меншин України”. Коротко підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок про те, що на рівні Основного Закону держави - Конституції України - формально закладено необхідні (мінімальні) основи для утвердження України як національної держави. Інше питання - як вищеперераховані конституційні положення про національну державність втілюються у життя на практиці? Наскільки має розуміння та бажання творити Україну як національну держави нині чинні Президент України, парламент, Кабінет Міністрів України? Зрештою, чи готові ми всі разом і кожен з нас окремо усвідомити цінність цього явища “національної держави”, як і її крайню необхідність на теперішньому етапі розвитку українського народу? На жаль, ці та багато інших запитань залишаться сьогодні без відповіді. Розділ 2. Конституційні характеристики України 2.1 Поняття конституційних характеристик держави Прийняття 28 червня 1996 року Верховною Радою України Конституції нашої держави стало, без перебільшення, значним суспільно-політичним явищем в житті українського народу. Цією подією, з одного боку, було формально завершено один із найважливіших періодів новітнього конституційного розвитку держави, з іншого боку (на сподівання абсолютної більшості українських громадян) - мав розпочатися процес стабілізації суспільно-політичного та економічного життя в державі, піднесення добробуту її громадян та перетворення пострадянської України в сучасну демократичну європейську державу. Однак уже через декілька років стало зрозумілим, що швидких перетворень в Україні не буде. В той самий час Україні як державі вже після прийняття Конституції прийшлось пройти через далеко не поодинокі різного роду порушення на парламентських, президентських та місцевих виборах, через "моральне жорнило" квітневого 2000 року референдуму, серію гучних політичних скандалів на кшталт "касетного", "кольчужного", "мукачівського" тощо. Крім того, дуже скоро виявився ряд труднощів, безпосередньо пов'язаних із функціонуванням самої Конституції України, особливо в частині реалізації її окремих положень щодо конституційних прав та свобод громадян, далися взнаки її внутрішні суперечності як нормативно-правового акту найвищої юридичної сили. А сам Основний Закон держави, образно кажучи, виявився не зовсім готовим до ефективної "самооборони" від "настирливих" пропозицій внесення змін та доповнень до нього. Україна фактично опинилась в стані затяжної політичної кризи. За таких умов природньо загострилась увага до Конституції держави, її соціальної та правової природи, функцій, місця та ролі в національній нормативно-правовій системі тощо. При цьому значний інтерес у суспільстві останнім часом викликає, насамперед з огляду на спроби проведення так званої "політичної реформи", питання сутності та змісту засад (принципів) конституційного ладу України, її основних характеристик, закріплених власне на конституційному рівні. Адже, уяснивши останнє, з одного боку, ми отримуємо свого роду "конституційний дороговказ" для держави на ближчу і дальшу перспективу; а з іншого (виходячи насамперед із змісту частини третьої статті 5 Конституції України, яка говорить про те, що "...право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами") - завжди можна звірити: "Чи тою "дорогою", чи в тому напрямку ведуть наші державні провідники Україну?" [8, c.201]. Категорія (поняття) "конституційні характеристики держави" є до певної міри новим явищем у конституційно-правовій науці, поява якої обумовлена насамперед процесом дальшого розвитку науки конституційного права, зокрема в частині розширення понятійного апарату інституту конституційного ладу сучасної держави. 2.2 Конституційна характеристика української держави Основні засади (принципи) конституційного ладу України найшли своє закріплення у Розділі І "Основні засади", а також частково у Преамбулі та у Розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України. Серед них принципово важливе значення мають наступні положення: а) відновлена в серпні 1991 року, на основі здійсненого українською нацією, усім українським народом права на самовизначення, Українська держава є продовженням багатовікової історії українського державотворення, результатом національно-визвольної боротьби українських патріотів декількох поколінь, гарантією гідного існування та майбутнього розвитку українського народу (частини третя, сьома та восьма Преамбули Конституції України); б) в Україні носієм суверенітету та єдиним джерелом влади є виключно український народ, що здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно українському народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну впаду (стаття 5 Конституції України); в) людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності Української держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, при цьому утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов'язком.