Іншою формою участі є вступ у цивільний процес для дачі висновку у справі. На відміну від попередньої вона стосується тільки органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Підставою для цього є необхідність виконання ними своїх повноважень.

Вступ у процес можливий за власною ініціативою, ініціативою суду або на вимогу закону. Вступ у процес за власною ініціативою має факультативний характер, вступ на вимогу закону або суду - обов'язковий.

Наприклад, обов'язковою є участь прокурора у справах, про відшкодування збитків, заподіяних злочином (ст.33 Закону України "Про прокуратуру"). Згідно із п.4 ст. 19 СК обов'язковою є участь органу опіки та піклування при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батьків, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним.

Суд, виходячи із матеріалів конкретної справи, може ухвалою залучити до участі у справі той чи інший орган. Так, відповідно до п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" Юридичний вісник України. - 2000. -20 травня; Вісник Верховного Суду України. - 1998. - № 3. для дачі висновку у справі, пов'язаному з правом приватної власності громадян на житловий будинок, можуть бути залучені органи державного архітектурно-будівельного контролю, пожежної, санітарної інспекцій.

Висновок органу державної влади та органу місцевого самоврядування складається від імені відповідного органу і підписується його керівником. Висновок повинен бути оголошений у судовому засіданні, і суд оцінює його у сукупності з усіма матеріалами справи.

Органи державної влади та місцевого самоврядування у цій формі нагадують експертів, але вони наділені юридичної заінтересованістю і дають висновок не тільки за фактичними обставинами, але й по суті справи. На відміну від експерта орган державної влади, орган місцевого самоврядування вирішує також і правові питання. Органи державної влади у своєму висновку не торкаються фактичної сторони питань, які досліджуються, але й доводять свої правові висновки у справі. Експерт як спеціаліст торкається тільки фактичної сторони справи. Експерт на відміну від органів державної влади не є особою, яка заінтересована у результаті справи. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх представники у судовому засіданні не попереджаються про кримінальну відповідальність за відмову від дачі висновку та за дачу завідомо неправдивого висновку.

Різниця між органами державної влади та третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, полягає у тому, що треті особи пов'язані з сторонами матеріально-правовими відносинами і захищають у процесі свої особисті інтереси, а органи державної влади не знаходяться у матеріально-правовому зв'язку зі сторонами і захищають права інших осіб, виходячи з державних та громадських інтересів.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які беруть участь у справі для подання висновку, мають процесуальні права і обов'язки особи, яка бере участь у справі, а також право висловити свою думку щодо вирішення справи по суті (ст.46 ЦПК).

Висновки Таким чином на підставі всього викладеного вище можемо зробити висновки, що участь у цивільному процесі органів та осіб яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб перш за все обумовлена певними об'єктивними чинниками, такими як наприклад неможливість особи самостійно захищати свої права та інтереси у суді за станом здоров'я, внаслідок малоліцтва або ж суб'єктивних причин - наприклад небажання такої особи здійснювати свій захист. Варто підкреслити, що ці суб'єкти цивільного процесу беруть участь у захисті прав та інтересів інших осіб переважно з об'єктивних причин, а також через те, що таке право, а в деяких випадках навіть і обов'язок передбачається законодавством. ЦПК передбачає дві форми захисту прав і інтересів інших осіб: шляхом звернення до суду та у формі подання висновку. Перелічені форми участі практично мало чим відрізняються від форм участі в цивільному процесі самих зацікавлених осіб, тому що сам захист здійснюється в тих самих умовах, за допомогою тих самих правових засобів. Беручи участь у цивільному процесі у формі звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і участі у цивільних справах, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та законні інтереси інших осіб, повинні дотримуватися загальних вимог закону, зокрема щодо підсудності цивільних справ (статті 108-114 ЦПК України), форми і змісту позовної заяви (заяви), порядку її подання (статті 119, 120 ЦПК України), при підготовці позовів, заяв забезпечувати їх повноту та вмотивованість, посилатися на норми матеріального і процессуального права, якими регулюються відповідні правовідносини, на конкретні докази, долучати їх до позовів, заяв. У своїй заяві вони також мають обов'язково зазначити підстави свого звернення до суду (ч.6 ст.119 ЦПК України). Інакше суд може залишити їх заяву без руху або повернути її відповідно до статей 115, 121 ЦПК України. Усі інші проблеми, пов'язані із дослідженням участі у позовному провадженні органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та законні інтереси інших осіб (зокрема, у формі подання висновків на виконання своїх повноважень), які існують у теорії і на практиці, виходять за межі цієї статті і становлять перспективні напрямки подальших наукових розвідок. Список використаної літератури

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст.141.

2. Цивільно-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, - 2004. - № 40-41, 42. - Ст.492.

3. Закон України "Про Уповноваженого Верховної ради України з прав людини" // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 20. - Ст.99.

4. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8.04.1999 р. (ОВУ. - 1999. - № 15. - Ст.614).

5. Васильєв С.В. Цивільний процес: Навч. посібник. - Х.: Одіссей, 2007. - 480 с.

6. Виступ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової на представленні у Верховній Раді України Спеціальної доповіді "Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини" // Голос України. - 2009. - № 23 (4523). - С.10-12.

7. Закоморна К.О. Інститут омбудсмана як засіб забезпечення прав і свобод людини та громадянина (порівняльно-правовий аналіз): Дис. канд. юрид. наук: 12.00.02 / Нац. юрид. акад. України. - Х., 2000. - 151 с.

8. Захаров Є. Діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Права людини. - 2006. - № 17 (417). - С.4.

9. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в України: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К.: ВАТ "Кн. Друкарня наук. книги", 2000. - 378 с.

10. Косюта М. Взаємозв'язок між діяльністю Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та органів прокуратури у сфері правозахисту // Вісн. прокуратури. - 2002. - № 3 (15). - С.10.

11. Марцеляк О.В. Інститут омбудсмана: теорія і практика. - Х.: Нац. ун-т внутр. справ, 2004. - 450 с.

12. Мичко М.І. Деякі проблеми представництва прокурором інтересів громадян і держави в суді // Вісн. Вищ. Арбітр. Суду України. - 1999. - № 4. - С.28.

13. Тацій В.Я., Грошевий Ю.М. Правові засоби охорони Конституції // Вісн. Акад. прав. наук. - 1995. - № 3. - С.35-42.

14. Тенебаум А. Статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і прогалини в законі / Право України. - 1999. - № 2. - С.101, 102.

15. Цвік М.В. Конституційні проблеми розподілу властей (деякі загально-теоретичні аспекти) // Вісн. Акад. прав. наук. - 1995. - № 3. - С.60-68.

16. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Акад. курс. - К.: Вид. дім "Ін Юре", 2005. - 624 с.

17. Юридична енциклопедія. - К.: Укр. енцикл., 2002. - Т.4. - 720 с.

18. Офіційний веб-сайт Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ombudsman. kiev.ua

19. Юридичний вісник України. - 2000. - 20 травня; Вісник Верховного Суду України. - 1998. - № 3.