За загальними правилами, щодо майна осіб, які за-реєстрували свій шлюб, встановлений законний режим, суть якого полягає в зазначеному нижче. Майно, що бу-ло нажите чоловіком і дружиною за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю. До такого майна відно-сять усі види доходів, придбане за рахунок цих доходів рухоме й нерухоме чи будь-яке інше нажите подружжям за час шлюбу майно, причому незалежно від того, на чиє ім`я воно було придбане або ким із подружжя були вне-сені грошові кошти.

Що ж до фактичного шлюбу, то тут слід ще раз зга-дати ст. 74 СКУ, яка встановлює, що якщо жінка й чо-ловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим дого-вором між ними. Зазначену позицію законодавця важ-ко зрозуміти, оскільки механічне застосування цього підходу для будь-яких фактичних шлюбних відносини може призвести до не передбачуваних правових наслідків. Зокрема, труднощі можуть виникнути у ви-падку швидкого розпаду тимчасового й недовготрива-лого фактичного шлюбу. До того ж, через відсутність можливостей визначення моменту, з якого, власне, ви-никає фактичний шлюб, при використанні згаданого по-ложення можуть постати проблемні питання. Також ви-дається недостатньо обґрунтованим зміст ст. 74 СКУ щодо ситуації, коли, як уже зазначалося, одночасно існу-ють обидва шлюби - і законний, і фактичний. Так, у су-довій практиці досить часто трапляються сімейні спо-ри та спори, що випливають із спадкування, коли один з учасників фактичних шлюбних відносин (без юридич-ного припинення зареєстрованого шлюбу або не пере-буваючи в зареєстрованому шлюбі взагалі) протягом тривалого часу проживає з другою особою або з інши-ми особами послідовно чи навіть одночасно.

Крім того, навіть якщо особи пізніше зареєструють шлюб, що часто відбувається при народженні спільної дитини, майно, яке було набуте ними за час спільного проживання, але до реєстрації шлюбу, не є спільним майном подружжя (п. 1 ч. 1 ст. 57 СКУ).

Режим спільної сумісної власності доцільно застосо-вувати для тривалих фактичних шлюбів, оскільки фак-тичне подружжя, яке прожило разом не один десяток років, має більшу кількість спільного майна і за ознака-ми найбільш наближене до статусу законного подруж-жя. Тим не менше питання, який шлюб вважати трива-лим, залишається дискусійним. Деякі практики, поси-лаючись на ч. 3 ст. 76 СКУ, визначають термін спільно-го проживання у десять років, однак єдиної думки з цьо-го приводу немає.

Враховуючи викладене, а також виходячи з аналізу судової практики, слід констатувати, що суто майнові права учасників позашлюбних взаємовідносин можуть бути захищені тільки нормами цивільного пра-ва, зокрема, про спільну часткову власність.

У випадку, коли пробний союз не виправдав споді-вань, і мирних шляхів поділу майна не знайдено, учас-нику фактичних шлюбних відносин потрібно перекона-ти суд насамперед у тому, що це майно є спільним. Для цього необхідно довести не сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах, а факт придбання да-ного конкретного майна за кошти або внаслідок трудо-вої участі обох фактичних чоловіка та дружини. Прак-тика показує, що зробити це не завжди просто.

Найпростішим, але не завжди дієвим способом до-казу є показання свідків. Так, аргументами можуть слугувати відомості про те, що один з учасників фактичних шлюбних відносин за період спільного проживання не мав достатніх коштів для придбання або покращення майна без залучення коштів іншого. Більшу доказову силу мають документи, які можуть підтвердити наявність заробітку чи іншого доходу, от-римання кредиту в банку на ім'я одного або обох учас-ників фактичного шлюбу, договори про позику, дару-вання грошей, або документи, що підтверджують ви-трати на спільне майно.

А от частка належного кожному з учасників фактич-ного шлюбу майна визначається на основі конкретного, як правило, грошового вкладу в придбання тієї чи іншої речі або залежить від ступеня участі особи в її створенні.

В цьому розумінні переваги зареєстрованого шлю-бу очевидні, оскільки йому не притаманна специфіка бухгалтерських підрахунків. За загальним правилом вважається, що законні чоловік і дружина однаковою мірою дбають про матеріальне забезпечення сім'ї, а то-му розмір грошових сум, які приносяться в сім'ю кож-ним із подружжя, не має при поділі майна жодного зна-чення. Крім того, працю дружини з ведення домашнь-ого господарства та виховання дітей законодавець прирівнює до праці чоловіка в суспільному вироб-ництві. За умов фактичного шлюбу ця праця не може бути врахована, що часто призводить до ситуації, ко-ли одна сторона (найчастіше жінка) при розірванні відносин безпідставно отримує меншу частину майна. На нашу думку, таке вирішення проблеми не зовсім правильне з точки зору як правового, так і соціально-го її обґрунтування.

Досить поширеною також є така непроста ситуація, коли майно, придбане фактичним подружжям за спільні кошти, оформлюється на когось одного з них. Якщо при зареєстрованому шлюбі це не має юридичного значен-ня, то за умов фактичних шлюбних відносин має, і до-сить велике. Так, майно, оформлене на одного з учас-ників вільних відносин, є виключно його майном. Дру-га сторона права на таке майно не має, доки не доведе, що воно є спільним.

Як же уникнути такого становища? Може здатися дивним, але вихід доволі простий. Радимо все майно, що придбавається фактичним подружжям на спільні кош-ти, оформлювати «на двох» у спільну часткову власність. Так, наприклад, у договорі купівлі-продажу слід зазначати одразу двох покупців, тоді кожному з них належатиме відповідна частка майна. Якщо розмір час-ток у договорі не вказується, то на підставі п. 1 ст. 357 ЦКУ вони вважаються рівними. Таким чином, право кожної сторони на частку спільно нажитого майна закріплюватиметься в документах (договорах, свідоцт-вах про право власності тощо). У випадку спору додат-кові докази навіть не вимагатимуться.

Більше того, договірний спосіб упорядкування відносин між фактичним подружжям є чи не єдиним способом захисту прав та інтересів його учасників. Так, фактичний чоловік і дружина можуть укладати між собою угоду про поділ майна, яке знаходиться в їхній спільній власності, а також угоди про порядок во-лодіння, користування, розпорядження таким майном та про поділ плодів і доходів від використання спільно-го майна.

Зокрема, в договорі може бути визначене право одно-го з учасників фактичних шлюбних відносин користу-ватися речами другого без заміни використаних речей; визначатися рівна участь фактичного чоловіка або дру-жини у витратах на оренду житлового приміщення для спільного проживання; зазначатися обов'язок учасни-ка фактичного подружжя, який розірвав фактичні шлюбні відносини, виселитися з такого приміщення та обов'язок іншого звільнити першого від витрат з опла-ти житла. В договорі можна передбачити спільну част-кову власність на придбання під час спільного прожи-вання предметів домашнього вжитку та порядок їх поділу в разі припинення фактичного шлюбу.

Однак усі угоди мають відповідали загальним поло-женням цивільного законодавства про умови дійсності угод. Вони не мають містити положень, що встановлю-ють права та обов'язки, які насправді можуть виникну-ти лише із законного шлюбу. Так, наприклад, фактичне подружжя не має права укладати шлюбний контракт. Виключаються положення договору, що порушують ос-нови правопорядку та норми моралі. Зокрема, недопу-стимою є умова про виникнення або припинення май-нових прав та обов'язків залежно від інтимної сторони життя фактичних чоловіка й дружини. Не можна вста-новлювати майнову відповідальність за відмову від про-довження спільного проживання, встановлювати обов'язок відшкодувати шкоду або виплатити неустой-ку в разі одностороннього припинення фактичного шлюбу, зачіпати інтереси третіх осіб або держави (на-приклад, передбачити право одного з учасників фактич-ного шлюбу здійснювати угоди від імені іншого без довіреності) тощо.

Відмінність зареєстрованого шлюбу від фактичного у сфері укладення договорів полягає в тому, що договір, укладений одним з учасників фактичних шлюбних відносин в інтересах сім'ї з третьою особою, не створює обов'язків для іншого учасника (якщо в самому договорі не вказане інше), навіть якщо майно, одержане за цим договором, використане в інтересах сім'ї.

Крім того, в разі укладення одним із фактичного по-дружжя стосовно спільного майна договору, який потре-бує оформлення у нотаріуса або підлягає державній реєстрації, згода іншого не вимагається. При зареєстро-ваному шлюбі така згода не тільки вимагається, а й має бути належним чином оформлена (нотаріально засвідчується).

Окремо хотілося б зазначити, що проблеми можуть виникнути також при визначенні строків, у межах яких учасник фактичних шлюбних відносин може звернути-ся до суду з вимогою про захист свого права або інте-ресу. По суті, йдеться про відсутність чіткого визначен-ня факту (дати) виникнення фактичних шлюбних відносин, що, в свою чергу, породжує складності віднос-но процедури обчислення строків позовної давності.

Незареєстрований шлюб відрізняється від зареєстро-ваного також у питаннях спадкування. Так, фактичне подружжя може прожити на спільні кошти, придбаваючи майно (квартири, автомобілі, гаражі, земельні ділянки, меблі, побутову техніку), протягом досить тривалого часу у повному взаєморозумінні та згоді. Од-нак у разі смерті одного з них, на ім'я якого оформле-не це майно, інший може сподіватися на достойний розмір спадщини, тільки якщо на його користь був за-лишений заповіт або якщо він знаходився на утри-манні померлого. Досить поширеною є ситуація, коли особа, яка прожила у фактичному шлюбі не один де-сяток років, врешті-решт отримує мізерні права на спільно нажите майно або ж не отримує їх зовсім. Як правило, майже вся спадщина померлого переходить до його офіційних родичів.

З прийняттям нового Цивільного кодек-су України становище таких осіб дещо змінилося, оскільки до цього вони взагалі не мали жодних прав на майно після смерті фактичного чоловіка чи дружини. Зокрема, з появою ст. 1264 ЦКУ осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш ніж п'ять років до часу відкриття спадщини, віднесено до четвертої черги спадкування за законом. Однак, зрозуміло, що навіть за такої умови частка фактичного чоловіка або дружини буде значно меншою, ніж та, яку він або вона могли б отримати в зареєстрованому шлюбі.

А от виникнення аліментних майнових прав на ут-римання не залежить від того, в якому шлюбі особи перебувають. Чинне законодавство передбачає мож-ливість отримання аліментів і у випадку перебуван-ня в зареєстрованому шлюбі (ст. 75 СКУ), і у випад-ку фактичних шлюбних відносин (статті 76. 91 СКУ).

Однак, виходячи з аналізу згаданих статей, можна стверджувати, що законні чоловік і дружина мають ма-теріальнопідтримувати один одного незалежно від будь-яких обставин. У разі ж фактичного шлюбу зако-нодавство вимагає, по-перше, щоб відносини між жінкою і чоловіком мали тривалий характер, а по-дру-ге, визначає окремі умови, за яких може виникнути пра-во на утримання. Так, на аліменти має право той з учас-ників фактичних шлюбних відносин, хто став непрацез-датним під час спільного проживання або якщо з нею (ним) проживає їхня дитина

А ось щодо утримання неповнолітніх дітей у будь-якому випадку рішен-ня суду буде позитивним.

На завершення хотілося б зазначити, що зацікав-леність держави у реєстрації шлюбу виражається в її можливості впливати на шлюбні відносини в такому на-прямі, який корисний і необхідний для суспільства та окремої людини. Зокрема, така можливість є гарантом забезпечення їх стабільності, охорони прав та інтересів подружжя і їхніх дітей.