У наш час, як уже відзначалося раніше, унітарна держава також існує, але це явище не носить настільки значного і всеосяжного характеру, як раніше. Унітарна форма характерна для невеликих держав (тому що невелика територія легко керується за допомогою звичайних адміністративних методів), одно-національних (із-за відсутності необхідності здійснення права кожного народу на самовизначення і самостійне державне будівництво), а також для монархічних держав (у зв'язку з традиціями). Прикладами можуть служити Польська республіка, Італія, Японія й ін. Крім того, унітарна форма державного устрою характерна для державних утворень, що є суб'єктами будь-якої федерації. Так, будь-яка республіка в складі Російської Федерації є державою з унітарною формою правління.

Федеративна держава. Це союзна держава, частини якого (штати, землі, округи) мають державний суверенітет, що, однак, не порушує цілісність усієї союзної держави. Ці частини прийнято іменувати суб'єктами федерації. Вони мають своє законодавство, власну судову систему, органи самоврядування. Разом з тим на території суб'єктів федерації діють також загально-федеральні державні інститути, що забезпечують функціонування федеративної держави як єдиного цілого.

Існує також розмежування повноважень між центральними органами влади й органами влади суб'єктів федерації. Це сприяє (разом з розподілом державної влади на три „ланки”) децентралізації і „розподілу” влади, що попереджає її концентрацію. Як правило, до ведення загально-федеральних органів влади відноситься зовнішня політика, оборона країни, економічна, соціальна та ідеологічна політика, прийняття загально-федерального законодавства; у компетенцію органів влади, суб'єктів федерації, входить вирішення питань про формування органів влади на своїй території, прийняття свого законодавства, іноді податкова політика.

Як уже говорилося, федерація, як особлива форма державного устрою, з'явилася разом з зародженням в XVІІ - XVІІІ століттях республік, разом із хвилею буржуазно-демократичних революцій. Мабуть, найбільш відомим прикладом федерації можуть слугувати Сполучені Штати Америки.

Зараз ця форма державного устрою характерна в основному для великих і середніх, по території, демократичних держав, особливо багатонаціональних, де принцип суверенітету кожної нації може знайти відображення в наданні державності в рамках федерації (російська Федерація - гарний тому приклад).

Третьою формою державного устрою прийнято вважати конфедерацію. Однак, як уже згадувалося вище, зараз погляд на конфедерацію став змінюватися, і багато юристів порівнюють цю форму з державним союзом.

Конфедерація - це, за словами, Алексєєва С.С., „державний союз держав”. Тобто жодна з держав-членів конфедерації, не втрачає свого державного суверенітету; частини конфедерації не тільки мають свої органи влади і управління, але й зберігають свою національну грошову систему, армію, поліцію і т.д.

Конфедерація виникає, як правило, на недовгий термін, для вирішення певних суспільних цілей ( об'єднання зусиль у тій чи іншій сфері людської діяльності: зовнішній чи внутрішній політиці, військовій справі, чи культурі мистецтві, економіці і т.д.). Як правило, конфедерація не має власних органів управління; найчастіше створюються консультативні, наглядові чи контрольні органи.

Історично ця форма правління сформувалася разом з федерацією, але на практиці зустрічалася і зустрічається вкрай рідко. Це все-таки перехідна форма державного устрою, і тому вона утворюється на декілька років, не більше. Прикладом конфедерації може служити Конфедерація південних штатів, що склалася в 1861 році в Америці, що послужило початком Громадянської війни в США (1861-1865 років).

Однак існує думка, що конфедерація може стати згодом дуже розповсюдженим явищем. Алексєєв С.С. пише: „Не виключено, однак, що конфедерація (і навіть конфедеративна держава) виявиться в майбутньому конструктивною моделлю державного устрою, особливо в умовах, коли розпадаються держави імперського характеру, що мали зовнішні атрибути федерації, такі, як СРСР, Югославія.”

Перераховані вище три форми державного устрою є основними, однак ще існує особлива форма асоційованого державного об'єднання, іменована співдружністю. Тут, суверенні, незалежні держави виступають по відношенню до об'єднань в якості „асоційованих учасників”. Ця форма показала свою життєздатність у Західній Європі, у вигляді Європейського Співтовариства. При існуванні економічних передумов (спільного ринку) і єдиного правового середовища (створюваного, зокрема, судом ЄС у Люксембурзі), відбувається поглиблення державної інтеграції, що може виразитися у переході до конфедеративного державного устрою, а то й до федеративного державного утворення (інтеграційні процеси останніх років у рамках Європейського Співтовариства говорять про те, що його країни крок за кроком наближаються до рівня державної інтеграції, характерної для федерації ).

Форма державного устрою показує :

ь з яких частин складається внутрішня структура держави;

ь якого правове положення цих частин і які взаємини цих органів;

ь як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;

ь у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цієї території.

За формою державного устрою всі держави можна підрозділити на три основні групи :

v унітарне;

v федеративне;

v конфедеративне.

3.1 Унітарна держава

Унітарна держава - це єдине цілісне державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які підкоряються центральним органам влади й ознаками державної незалежності не володіють.

Унітарна держава характеризується за наступними ознаками :

- унітарний устрій допускає єдині, загальні для всієї країни, вищі виконавчі, представницькі і судові органи, які здійснюють верховне керівництво відповідними органами;

- на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство;

- складові частини унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;

- унітарна держава, на території якої проживають невеликі за чисельністю національності, широко допускає національну і законодавчу автономію;

- усі зовнішні міждержавні зносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені;

- має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади.

Розбіжності у формах та в степені контролю центральної влади над місцевими органами управління дозволяють говорити про централізовані і децентралізовані унітарні держави, але ці розходження стосуються відносно вузької сфери управління.

До унітарних держав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія.

Унітарна держава.

Унітарна держава - форма державного устрою, при якому територія держави, на відміну від федерації не має у своєму складі федеративних одиниць, а поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (райони, області), що підкоряються центральним органам влади й ознаками державного суверенітету не володіють.

Унітарна держава характеризується наступними ознаками:

1. Унітарна держава припускає єдині, загальні для всієї країни вищі представницькі, виконавчі та судові органи, які здійснюють управління відповідними місцевими органами.

На території унітарної держави діє одна конституція, проводиться обов'язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна податкова і кредитна політика.

3. Складові унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють. Вони не мають своїх законодавчих органів, самостійних військових формувань, зовнішньополітичних органів та інших атрибутів державності. У той же час місцеві органи в унітарній державі володіють іноді досить значною самостійністю.

4. Унітарна держава, на території якої проживають невеликі за численністю національності, широко допускає національну і законодавчу автономію.

5. Усі зовнішні міждержавні відносини здійснюються центральними органами, що офіційно представляють країну на міжнародній арені.

6. Унітарна держава має єдині збройні сили, керовані центральними органами державної влади.

7. В переважній більшості сучасних унітарних держав основний територіальний розподіл є політико-адміністративним. Поряд з ним, у ряді країн, базуються як адміністративно-територіальні одиниці загального типу, де діють органи загальної адміністрації, так і спеціального де діють спеціалізовані державні органи (судові округи).

Число ступенів політико-адміністративного розподілу залежить від чисельності населення і розмірів території країни, однак залежність ця не є сталою, інколи в географічно менших країнах число ступенів буває більшим, ніж у великих. Наприклад, якщо Великобританія має три рівні територіального розподілу, то Франція - чотири.

З погляду організації публічної влади унітарні держави можна розподілити на децентралізовані і централізовані.

У децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною владою і територіальними одиницями вищого рівня. Це зближає їх з федеративними державами.

Розходження ж з централізованими державами полягає в тому, що вони (централізовані) - є державами, у яких немає місцевої автономії взагалі, а функції влади, на місцях, здійснюють тільки призначені „згори” адміністратори. Це держави з вираженими авторитарними політичними режимами. У ряді країн Тропічної Африки значна роль, у здійсненні влади на місцях, належить родоплемінним вождям. Утім, зараз рідко можна зустріти держави, де на місцях відсутні виборні органи. Однак у країнах з однопартійною системою, формальна наявність місцевих виборних органів влади є не більш ніж ширмою для всевладдя на місцях.

У висновку слід зазначити, що в демократичних державах часто конституційно передбачені визначені гарантії територіальної цілісності політико-адміністративних одиниць, особливо первинних - міських і сільських громад, так само як і інші гарантії їхньої адміністративної автономії. Зрозуміло, ці гарантії мають менший обсяг, ніж гарантії носіїв державної автономії.

Федеративна. За унітаризму всі рішення, як у внутрішньодержавній, так і у зовнішній сфері є пріоритетом центральної влади.

Федералізм припускає ту, чи інший ступінь самостійності національних утворень, що входять до складу єдиної держави.

Що ж стосується конфедерації, то мова у цьому випадку йде лише про міждержавні утворення. Іншими словами, це союз держав, які об'єдналися з певними цілями для вирішення певних задач, але зберегли при цьому повну незалежність. Не можна заперечувати, що учасники конфедерації делегували частину своїх прав конфедеративній владі, але рішення цієї влади можуть набрати силу лише зі схвалення всіх членів конфедерації.