Такими, що не відповідають Конституції України, були визнані також положення Закону, які надають Рахунковій палаті виконавчі повноваження владно-розпорядчого характеру.
Так, відповідно до Закону працівники апарату Рахункової палати мали право в разі виявлення на об'єктах, що перевіряються, “підробок, підлогів, привласнень і зловживань - вилучати необхідні документи, залишаючи у справах акт вилучення і копії або опис вилучених документів”, тобто вчиняти дії, що застосовуються, зокрема органами дізнання та слідства відповідно до процесуального законодавства. Це ж стосується права давати керівникам об'єктів, що перевіряються, обов'язкові приписи щодо невідкладного припинення порушень у разі виявлення їх у господарській, фінансовій, комерційній та іншій діяльності, що завдає державі прямої шкоди, а також у разі навмисного або систематичного недодержання порядку і термінів розгляду рішень і висновків Рахункової палати, створення перешкод для проведення нею контрольних заходів. У випадку неодноразового невиконання або неналежного виконання приписів щодо витрачання коштів Державного бюджету Колегія Рахункової палати мала право прийняти рішення про зупинення всіх видів фінансових, платіжних і розрахункових операцій у банках за розрахунковими рахунками, а також усіх або окремих операцій за кореспондентським рахунком Національного банку України з одночасним інформуванням про це Верховної Ради України. При цьому, якщо обов'язковий припис можна оскаржити в судовому порядку, то рішення Колегії вважалось остаточним і оскарженню не підлягало. Однак Конституційним Судом України було визнано, що вчинення таких дій та прийняття конкретного рішення примусового характеру, яке має прямі юридичні наслідки, віднесено Конституцією України до повноважень виконавчої влади.
Конституційний Суд України зазначив також, що оскільки за Конституцією України Рахункова палата призначена здійснювати контроль за використанням саме “коштів" Державного бюджету України, що знаходяться на відповідних рахунках, вона має обмежуватися засобами фінансового контролю щодо такого використання, функціонально взаємодіючи з Верховною Радою України у межах своїх конституційних повноважень. Тому положення Закону, які покладають на Рахункову палату контроль “за виконанням законів України та прийнятих Верховною Радою України постанов, виконанням Державного бюджету України, фінансуванням загальнодержавних програм, збереженням та використанням майна, що є об'єктами права державної власності, органами виконавчої влади та посадовими особами, які обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою України”, в частині контролю, не пов'язаного з використанням коштів Державного бюджету України, були визнані такими, що не відповідають Конституції України.
Конституційним Судом України також було встановлено, що низка положень Закону покладають на Рахункову палату такі повноваження, які відповідно до Конституції України належать до контрольних повноважень виключно Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України у фінансово-економічній сфері і перебувають поза межами використання коштів Державного бюджету (зокрема, контроль за “використанням об'єктів права власності, які не підлягають приватизації” та “грошовою емісією, використанням золотого запасу, дорогоцінних металів, каміння, наданням кредитів та здійсненням операцій по розміщенню золотого і валютного резервів”; за “збереженням та використанням майна, що є об'єктами права державної власності”; за станом “зберігання і використання майна, що є об'єктами права державної власності, а також майна, що знаходиться у повному господарському віданні Національного банку України, його територіальних відділень та підвідомчих спеціалізованих підприємств, установ і організацій”, а також за результатами “виробничо-господарської діяльності, проведеної приватизації або іншого розпорядження майном, що є об'єктами права державної власності" тощо).
А тому передачу таких повноважень Рахунковій палаті Верховною Радою України було розглянуто як таку, що суперечить Конституції України. Конституційним Судом України було відмічено, якщо б конституційно закріплені за Верховною Радою України контрольні повноваження у фінансово-економічній сфері стали у повному обсязі і на постійній основі належати Рахунковій палаті, це означало б перерозподіл конституційної компетенції шляхом прийняття Закону, що можливо тільки шляхом внесення змін до Конституції України відповідно до розділу ХІІІ Конституції України1.
Були визнані такими, що не відповідають Конституції України, також і ті положення Закону, за якими на Рахункову палату покладено контроль “за дотриманням законності щодо надання Україною позик, економічної та іншої допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, а також щодо укладення угод про державні позики і кредити, здійснення контролю зав використанням кредитів, одержаних Україною від іноземних держав, банків та міжнародних фінансових організацій, і позик, які не передбачені Державним бюджетом України”; “за виконанням рішень Верховної Ради України про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям” (крім позик передбачених у державному бюджеті України), “та про одержання Україною від іноземних держав, банків та міжнародних фінансових організацій позик, які не передбачені Державним бюджетом України, використанням безоплатної допомоги України, одержаної з іноземних джерел, за грошовою емісією, використанням кредитних і валютних ресурсів органами виконавчої влади та їх посадовими особами, наданням кредитів і здійсненням операцій по розміщенню золотого і валютного резервів, а також кредитними операціями”.
Ці повноваження є сферою виключних повноважень Верховної Ради України, і делегування їх іншому органу Конституція України не передбачає.
Конституційний Суд України також визнав, що положення Закону, за якими сфера застосування повноважень Рахункової палати поширюється на органи місцевого самоврядування, на суб'єкти права власності і господарювання різних форм власності, на об'єднання громадян, недержавні фонди та інші недержавні некомерційні громадські організації в тій частині їх діяльності, яка перебуває поза межами використання коштів Державного бюджету України, повинні розглядатись як такі, що не відповідають Конституції України.
Детальний аналіз вказаного Рішення Конституційного Суду України показує, наскільки суттєво було обмежено обсяг повноважень та спектр діяльності Рахункової палати. Відповідні зміни були внесені в Закон на основі постанови Верховної Ради України “Про чинність Закону України “Про Рахункову палату” і редагований текст опубліковано. Однак саме цей факт став причиною звернення Президента України до Конституційного Суду України з поданням та прийняття відповідного рішення Конституційним Судом України 14 грудня 2000 року. Президент України звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України Постанову Верховної Ради України “Про чинність Закону України “Про Рахункову палату”" від 14 січня 1998 року та текст Закону України “Про Рахункову палату”, опублікований у газеті “Голос України”.
У конституційному поданні зазначено, що 14 січня 1998 року Верховна Рада України прийняла вказану постанову, відповідно до якої Закон України “Про Рахункову палату Верховної Ради України”, який набрав чинності 22 жовтня 1996 року продовжує діяти з 23 грудня 1997 року як Закон України “Про Рахункову палату”. Голові Верховної Ради України було доручено забезпечити опублікування у 10-денний строк в офіційних виданнях Верховної Ради України тексту закону, попередньо вилучивши з нього положення, що втратили чинність з 23 грудня 1997 року та уточнивши його редакцію. Президент України вважає, що зміною назви Закону України та його окремих положень на підставі постанови Верховної Ради України порушено конституційну процедуру прийняття законів та Регламент
Верховної Ради України, де визначено, що внесення будь-яких змін до законів здійснюється шляхом прийняття у встановленому порядку відповідних законів. На думку Президента України, не було дотримано і тих положень Конституції України, які встановлюють його повноваження щодо підписання та офіційного оприлюднення законів, що унеможливило виконання ним Рішення Конституційного Суду України. Крім того, доручення Верховної Ради України її Голові виходить за межі визначених для нього Конституцією України повноважень, оскільки на Голову було покладено виконання дій, які згідно з Конституцією України віднесено до виключної компетенції парламенту і мають відбуватися за встановленою Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України процедурою внесення змін до законів.
Конституційний Суд України, вирішуючи вказане питання, визначив, що обов'язки щодо забезпечення виконання його Рішення від 23 грудня 1997 року були покладені на Верховну Раду України та Президента України. До повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів, у тому числі тих, якими вносяться зміни до чинних законів. Прийняття законів здійснюється згідно з процедурою, визначеною Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України. Тому обов'язок Верховної Ради України щодо виконання вказаного Рішення Конституційного Суду України полягає в тому, щоб згідно з конституційно встановленою законодавчою процедурою для забезпечення належної реалізації Закону внести відповідні зміни до нього у зв'язку з визнанням неконституційними його окремих положень. Тобто, Верховна Рада України, прийнявши вказану постанову, не дотримала вимог Конституції України. Вона могла змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта. Виходячи з цього Конституційний Суд України дійшов висновку, що вказана постанова є такою, що не відповідає Конституції України.
Конституційний Суд України при вирішенні цього спору виходив також з того, що відповідно до Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України (незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні), остаточними і не можуть бути оскаржені, мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Отже, виконання Рішення від 23 грудня 1997 року було обов'язковим. І, взагалі, будь-які суб'єкти повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх положень, визнаних неконституційними. Конституційний Суд України зазначив, що втрата чинності окремих положень Закону в цьому разі безпосередньо пов'язана з ухваленням Рішення Конституційного Суду України, а не з прийняттям правового акта на його підтвердження чи виконання. Таким чином, з дня ухвалення Рішення - з 23 грудня 1997 року - положення вказаного Закону, що визнані неконституційними, втрачають чинність, а сам Закон є чинним, за винятком положень, визнаних неконституційними. Будь-які закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані рішеннями Конституційного Суду України неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Закону України “Про Рахункову палату”, офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України “Про Конституційний Суд України" стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) // Офіційний вісник України. - 2000. - №51. - Стор.80.
Незважаючи на це, слід зауважити, що Верховна Рада України неодноразово намагалася розширити обсяг існуючих повноважень Рахункової палати.
