Юридичний механізм забезпечення прав людини являє собою систему ефективних юридичних способів реалізації, охорони та захисту прав людини. Він складається з:національного законодавства;юридичних способів (процедур) реалізації прав людини;юридичних способів охорони прав людини;юридичних способів захисту прав людини. Існують такі види юридичних способів правозахисту: 1) в залежності від його суб'єктів: судові, парламентські; адміністративні; контрольно-наглядові; адвокатські; 2) в залежності від змісту цими способами є:припинення порушень прав людини;усунення перешкод, що перешкоджають їх здійсненню; 3) за галузевою належністю юридичними способами захисту є:цивільно-правові; адміністративно-правові;цивільно-процесуальні;кримінально-процесуальні тощо.

Слід підкреслити, що вказані способи правового захисту використовуються, як правило, в процедурно-процесуальній формі. Тільки досліджуючи адвокатуру як один з елементів єдиної державної системи правової охорони та правового захисту людини, тобто розглядаючи дану проблему з позицій системного підходу, можна дійти до висновку про роль саме адвокатури в забезпеченні прав людини. Свідченням цього є “Основні положення про роль адвокатів” Основні положення про роль адвокатів: Прийняті VIII Конгресом ООН від 01.08.1990 р. [Електронний ресурс] // Сайт Верховної Ради України - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_835., приписи яких мають сприяти забезпеченню належного рівня захисту людини.

Важливі норми містяться в “Основних положеннях” щодо доступності юридичної допомоги, яку покликані надавати адвокати, а саме: обов'язок державних органів гарантувати реальний та рівний доступ до адвокатури для всіх осіб, що проживають на території держави, забезпечити фінансування юридичної допомоги незабезпеченим людям.

Адвокатура, як вже зазначалося у підрозділі 1.1. цієї дипломної роботи, є недержавним самоврядним інститутом, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому джерелами права певної держави.

Захист - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

При цьому в процесі здійснення адвокатської діяльності в правовій демократичній державі адвокатура є незалежною від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Держава лише створює належні умови для діяльності адвокатури та забезпечує дотримання гарантій адвокатської діяльності.

Адвокатуру певної держави складають всі адвокати цієї держави, які мають право здійснювати адвокатську діяльність.

З метою забезпечення належного здійснення адвокатської діяльності, дотримання гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних прав адвокатів, забезпечення високого професійного рівня адвокатів та вирішення питань дисциплінарної відповідальності адвокатів в розвинутих демократичних країнах, як правило, створюється та функціонує адвокатське самоврядування.

РОЗДІЛ ІІ. ПЕРЕДУМОВИ ЗАРОДЖЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ АДВОКАТУРИ В УКРАЇНІ ДО СУДОВОЇ РЕФОРМИ 1864 РОКУ

2.1Зародження адвокатури в Україні

Історія слов'янського права в цілому та українського зокрема, представляє нам цікавий факт: ні у одного із слов'янських народів не встигла розвинутися адвокатура в чистому вигляді. Тоді як в інших європейських державах правозаступництво і судове представництво виникли одночасно і продовжували існувати незалежно один від одного, у слов'ян ми знаходимо в якнайдавніші часи тільки другий з цих інститутів. Так, по Вінодольським законам (1288 р.), позовники могли присилати на суд замість себе повірених, що носили назву "одветников" або "одговорников". Рівним чином, Поліцький статут (XIV в.) дозволяє сторонам удаватися до допомоги "прокуратуров". У Польщі судові представники існували під ім'ям "прокураторів, адвокатів, пролокуторов", в Чехії "поручителів" або "річковиків", в Сербії "приставів" і "парцев" Святоцький О.Д., Медведчук В.В. Адвокатура : iсторiя i сучаснiсть. - Киiв.: «Iн Юре», 1997. - 15 с..

Що ж до правозаступництва, то воно довго не було відоме слов'янам і виникло не у вигляді самостійної установи, а у зв'язку з судовим представництвом і під його прикриттям: судове представництво мало-помалу перетворилося в професійне заняття особливого класу осіб, які, будучи кращими за інших знайомі з правом, почали виконувати в той же час роль правозаступників.

Таке явище відбулося і в Росії. Найдавніші пам'ятники права, як договори з греками і Руська Правда, абсолютно мовчать про судове представництво. Звідси можна з повним правом зробити висновок, що в цю епоху, як завжди буває на первинному ступені юридичного розвитку, в процесі панував принцип особистої явки без всяких помічників.

Отже, становлення і розвиток інституту адвокатури в Україні проходили під впливом загальних світових тенденцій розвитку кримінально-процесуального права. У Київській Русі (ІХ-ХІІІ ст.) роль захисників в судах виконували рідні і приятелі сторін, «послухи» (свідки порядного життя обвинуваченого) та «видоки» (свідки вчиненого стороною проступку або спірного факту). У цей період, коли Українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, робота захисника в судах мала характер громадського, товариського, а не професійного значення. Роль захисника полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони.