Слід зазначити, що одним із важливіших обов'язків підданого була саме вірність сюзерену, тобто якщо особа одночасно підпорядковується декільком монархам, то такий стан розглядався як державна зрада, що каралося смертю, що також свідчить про дію принципу єдиного підданства.

Однак, на відміну від громадян, піддані в монархічних державах мали вельми обмежені політичні права, а в колоніальних країнах не мали їх узагалі, не брали участь у формуванні і діяльності органів державної влади.

З розвитком капіталізму інститут підданства зазнавав зміни або замінювався інститутом громадянства, якого «не знали ні рабовласницькі держави, ні феодальні держави. Він виник в епоху перших буржуазних революцій і становлення перших буржуазних держав» [42]. В основу теорії громадянства спочатку були покладені ідеї про національну єдність і рівноправ'я громадян, що є підтвердженням відродження принципу єдиного громадянства. Таким чином, зародження і формування націй, що пов'язане з розвитком буржуазного суспільства напряму співвідноситься із закріпленням інституту єдиного громадянства.

Як зазначається в історичній літературі поняття громадянства історично зв'язане з Великою французькою революцією XVIII ст. [43]. Причому, одним з основних гасел французької буржуазної революції було гасло рівності і національної єдності всіх французів. Національність особи не мала значення, головне, щоб громадянин був «французом по духу». Отже, у зазначений період принцип єдиного громадянства отожнювався із принципом національної єдності.

Еволюція інституту єдиного громадянства продовжувалася, а до осіб, які бажали стати громадянином, у різних країнах у різний час ставилися різні вимоги. Це булла наявність певних цензів: майнове становище особи, рівень її освіти, тривалість мешкання індивіда в країні, національність, расові ознаки. В основному перераховані цензи поширювалися на тих, хто виявив бажання отримати громадянство тієї або іншої держави. Так, наприклад, до 1870 р. право американського громадянства мали тільки «вільні білі», а іммігранти багатьох національностей були позбавлені цього права аж до середини XX століття. Відверто націоналістичний, расовий принцип знайшов своє відображення в законі про громадянство Німеччини від 15 вересня 1935 р. Фашистський режим, виходячи з ідеї «кровної спільності» всіх німців, оголосив про визнання кожного німця, незалежно від його місця проживання, громадянином Німеччини.

Сучасний інститут єдиного громадянства не обмежує, а навпаки - захищає права людей на громадянство. Причому єдине громадянство встановлюється в унітарних державах. У державах з федеративною формою устрою громадянство, як правило, є подвійним. Особа тут є одночасно громадянином союзу і громадянином суб'єкта федерації.

Наявність у законодавстві різних підходів до визначення громадянства призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між «правом крові» і «правом грунту» [44].

Отже, досліджуючи історичну ґенезу становлення принципу єдиного громадянства, можна виділити наступні етапи:

1) рабовласницький, в якому закладалися перші основи принципу єдиного громадянства;

2) феодальний, в якому інститут громадянства змінюється інститутом підданства, який також містить критерій вірності підданих, що у деякому ступеню співпадає із сутністю виключності громадянства, але на відміну від громадян, піддані мають дуже обмежені політичні права;

3) буржуазний, який характеризується чітким нормативним закріпленням інституту громадянства та його принципу - єдності, причому в залежності від певних цензів: національної належності, майнового становища особи, рівня освіти, тривалості мешкання індивіда в країні, расових ознак тощо;

4) сучасний, який характеризується впровадженням демократичних засад у питаннях громадянства та застосуванням у багатьох країнах світу, здебільшого унітарних, принципу єдиного громадянства.

Щодо становлення принципу єдиного громадянства в Україні, то слід пам'ятати, що в колишньому СРСР було законодавчо встановлено подвійне, або одночасне громадянство відповідних осіб - статус громадянина СРСР і одночасно статус громадянина союзної республіки, на території якої він постійно мешкав. При переїзді в іншу союзну республіку на постійне місце проживання відповідно змінювалося і республіканське громадянство. Оскільки громадянство - це юридична приналежність індивіда до організованого в дану державу суспільства, а союзні республіки СРСР, по суті, державами не були, то категорія «громадянин союзної республіки» була юридичною фікцією21. На практиці це було викликано необхідністю врегулювання питань про умови голосування при виборах органів влади союзної республіки і забезпечення інших політичних прав громадян СРСР. Проте, виходячи із сучасних критеріїв, для цього достатньо було б просто розрізняти громадян СРСР, які постійно мешкають на території даної союзної республіки і знаходяться в ній тимчасово.

Із формуванням суверенної української держави, першими кроками на шляху становлення інституту громадянства України після проголошення незалежності України був Закон «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р., у ст. 9 якого закріплено, що «всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України проживали на території України, є громадянами України», а також Закон України «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. Пізніше, Указом Президента України від 31 березня 1992р. було затверджене «Положення про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України». Цими нормативними актами вперше було визначено поняття громадянства України, коло осіб, які стали громадянами незалежної Української держави, порядок набуття та припинення громадянства України. У зв'язку з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. виникла необхідність приведення всіх нормативних актів у відповідність до Конституції України. Тому, Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону «Про громадянство України» 16 квітня 1997 р. Цей Закон набув чинності 20 травня 1997р. Відповідно до зазначеного Закону «Про громадянство України » і в його розвиток 6 листопада 1997 р. був виданий указ Президента України «Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства».

Щодо ґенези принципу єдиного громадянства України, то спочатку у Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року нашою державою признавалася можливість подвійного громадянства, що виникає на основі міжнародних угод, котрі укладаються Україною. Хоча в договірній практиці України такі приклади були відсутні. Тому, вже в Конституції України 1996 року закріплене положення про те, що в Україні існує єдине громадянство (стаття 4), яке знімає проблему виникнення подвійного громадянства до громадян України. Остаточно цей принцип знайшов своє повне легальне визначення у Законі України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року, де серед принципів законодавства України про громадянство (стаття 2) закріплюється принцип єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною від визнається лише громадянином України.

Таким чином, закріплення у законодавстві (ст. 4 Конституції України; ст. 1 Закону «Про громадянство України») принципу єдиного громадянства України є однією з найважливіших демократичних правових засад утвердження нашої суверенної держави. Ця норма спрямована на забезпечення єдиного правового статусу для всіх громадян України та однакового правового зв'язку кожного громадянина з державою.

Зауважимо, що у сучасній світовій спільноті більшість держав виходять з визнання виключності громадянства [45]. Відкидаючи інститут подвійного громадянства, законодавець, як правило, встановлює, що особа, яка є громадянином даної держави, не повинна бути одночасно громадянином іншої держави. Проте інколи в результаті колізії норм, що регулюють питання громадянства, можуть виникати ситуації, коли одна й та сама особа визнається громадянином декількох держав. Тому держави укладають угоди, спрямовані на скорочення кількості осіб з подвійним громадянством та створення умов, які запобігали б виникненню цього. Прикладом може бути Конвенція про скорочення багатогромадянства та про військову повинність у випадках багатогромадянства (1963 p.).

Також, слід наголосити, що закріплення принципу єдиного громадянства в Конституції та законодавстві України дає можливість застосовувати юридичні внутрішньо-державні механізми захисту прав і свобод громадян нашої держави

Конституція України в преамбулі закріплює прагнення Українського народу розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу. Розвиток держави і суспільства в цьому напрямі зумовлює актуальність питання чіткої регламентації в праві меж можливої діяльності суб'єктів правовідносин. Серед питань співвідношення суб'єктів у праві є завдання держави окреслити становище і межі людини та громадянина щодо інших індивідів, колективів та спільнот, тобто визначити правовий статус людини і громадянина. Етимологічно поняття правового статусу означає правове становище чи положення соціального суб'єкта в суспільстві та державі. Для нас це означає характеристику певного становища індивіда в суспільстві та державі. Воно може бути різним, регулюватися різними правовими нормами та мати різні характерні ознаки. Залежно від індивідуальних або типових ознак, що мають індивіди як суб'єкти права, норми права закріплюють повноту його правового положення або повну уніфікацію, спеціалізацію чи обмеження. Саме ці критерії покладено в основу розподілу правового статусу на певні види. Розрізняють такі види правового статусу: загальний, або конституційний, спеціальний, або родовий та індивідуальний.

В юридичній літературі є різні визначення правового статусу особи. Так, М.І. Матузов вважає, що правовий статус особи -- це юридично закріплене становище особи в суспільстві. Інші автори вважають, що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як громадянина[26, с.19]. М. В. Вітрук визначає правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов'язків і законних інтересів в їх єдності, основу чи ядро її правового становища. Він включає до структури правового статусу правосуб'єктність, як елемент його необхідної передумови. Хоч у літературі є інші погляди щодо цього елемента в структурі правового статусу, на нашу думку, правосуб'єктність є його підставою, бо вона передбачає здатність суб'єкта бути учасником правовідносин. Враховуючи можливість вияву цієї категорії опосередковано, через правоздатність, дієздатність і деліктоздатність, стає зрозумілим неможливість існування правового статусу особи без цього елемента.

Те саме можна сказати і про включення до елементів правового статусу юридичної відповідальності, що пов'язана як з деліктоздатністю, так і з обов'язками, коли настає при їх невиконанні.