Поняття злочину у даний період змінювалося у відповідності із загостренням класової-боротьби. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку було нанесено окремій особі або громаді. Пізніше злочин стали розглядати як «шкоду», «злочинство». Потім його стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою. Суб'єктами злочину вважалися як вільні, так і феодальне залежні особи, які досягли, за статутом Великого князівства Литовського 1566 р., 14 років з дня народження або 16 років, за Литовським статутом 1588 р.

Починаючи з XIV ст., законодавство і судова практика намагалися розрізняти умисну вину від необережної. Ще статут Казиміра Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив «гріх жорстокості». Статути Великого князівства Литовського досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентували співучасть у вчиненні злочину, їм були відомі і такі інститути, як необхідна оборона і крайня необхідність.

Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розділялися в залежності від об'єкта злочину на декілька видів. Найбільш тяжким злочином вважалося ображення або злочинне посягання на життя і здоров'я господаря -- великого князя, короля. Особливу групу складали злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, видача державної таємниці, здача замку, заколот. Злочини проти релігії та церкви включали богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін. До злочинів проти особи відносилися убивства, заподіяння тілесних ушкоджень, ображення. Найбільш тяжким серед них вважалося убивство, яке підрозділялося на категорії в залежності від об'єкта, суб'єкта злочину, способу його учинення; убивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, убивство під час нападу на садибу, убивство на суді або у присутності пана, убивство під час бійки, при перевершенні меж необхідної оборони. Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них складали грабіж -- відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій -- умисний напад на чужий дім, двір, маєток.

Якщо хто-небудь був убитий під час такого нападу, усі учасники, незалежно від їх ролі, каралися смертю. До злочинів проти сім'ї та моральності належали примушування до одруження, двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідництво, зґвалтування і т. ін.

У статутах Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося декілька термінів: «кара», «страта» тощо. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіюваної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчать все більш зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1552 р., залякування у писаному праві необхідно для попередження злочинів, удержання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані усієї держави.

Найбільш тяжким покаранням була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини, убивство, розбій, наїзд та ін. Право розрізняло просту смертну кару (відрубання голови, повішення) і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрубання руки, відрізання вуха, носа). Вживалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання практикувалися також позбавлення волі (ув'язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Дуже часто право визначало вид покарання, але не його розмір. Це давало можливість суд­дям встановлювати розмір покарання довільно, виходячи із своїх особистих і класових інтересів.

За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася у відповідності з старовинними звичаями, «словесним правом і здоровим глуздом».

2.5 Судовий процес

Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. При вчиненні злочинів проти держави та церкви панував слідчий процес, а при вчиненні злочинів проти особи -- змагальний.

Судочинство розпочиналося за заявою заінтересованої сторони -- потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, пред'явити їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову або об­винувачення, укласти мирову угоду. Однак відносно найбільш тяжких злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов'язко­вими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувалися катування, додержувалася таємниця судочинства, тобто виявлялися риси слідчого процесу.

У цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним, але залежав від того, у якому суді розглядалася справа, від класової та станової належності сторін. Представниками сторін на суді могли бути професійні адвокати, що знаходилися при судах. У деяких справах їх участь була обов'язковою. За послуги адвокату платили. Без адвокатів не обходився майже жодний судовий процес.

Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що застосовувалася в судах. Згідно з теорією формальних доказів вони підрозділялися на досконалі та недосконалі («повні» й «неповні»). Кількість та якість доказів встановлювалися для кожної категорії справ. Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ («поличне»), присяга тощо. При цьому присяга шляхтича визначалася «доводом», тобто безсумнівним доказом. Для здобуття визнання підозрюваного у деяких випадках застосовувалося катування.

Найбільш розповсюдженими доказами були показання свідків. Статути визначали коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва вважалися додатко­вими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення духовенства й службових осіб. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, через те що закон вимагав укладати деякі угоди тільки у письмовій формі.

Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їх намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їх показання і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті («два шляхтича віри гідні»).

РОЗДІЛ 3. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЛИТОВСЬКИХ СТАТУТІВ

статут литовський суд власність

Статути Великого Князівства Литовського (ВКЛ) ? 1529, 1566 і 1588 років представляли собою найновіші та ретельно розроблені юридичні документи у Європі. Саме у них знайшли відображення і основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства, норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, “Руська правда”, польські судебники. Його положення діяли на землях Литви і Русі аж до середини ХІХ століття.

Унікальність Литовських Статутів полягає у тому, що вони заклали фундамент документної традиції України, переважна більшість земель якої знаходились у складі ВКЛ. Незважаючи на те, що Литовський Статут представляв собою єдиний документ правової культури, кожна з його трьох редакцій (поправ) мала свої особливості не тільки по суті документа, а й у документному оформленні, ґрунтовне дослідження якого суттєво впливає на загальне розуміння значення Литовського Статуту в історії України.

Поруч з тим, джерела, що передували Литовським Статутам і безпосередньо самі Статути, у сучасному українському документознавсті євизначними зразками артефактих документів XV?XVI століть.

Однією з найвизначніших подій у розвитку феодального права Великого князівства Литовського ХVI ст. є розробка і прийняття відомого Литовського Статуту 1529 року та його двох послідуючих редакцій 1566 і 1588 років, які стали справжнім досягненням європейської кодифікації.

Згадки про «Статут Великого Князівства Литовського» зустрічаються у джерелах ще в останній чверті XV і XVI століття, але тоді під цим терміном розумівся не окремий кодекс, а вся сукупність земських «статутів і ухвал», так само як і земських і обласних «привілеїв», що видавалися великим литовським князем і сеймом.

Кодифікування законів було необхідністю, джерелами якого служили старі звичаї і нові даровані грамоти, або «привілеї» великих князів. Так прагнення шляхти відстояти свої права перед князівською владою, привело до видання у 1529 році на віленському сеймі кодексу законів, що увійшов в історію під назвою Статут Великого Князівства Литовського.

Статут 1529 року у повному обсязі не задовольнив литовсько-польську шляхту в її конкуренції з магнатами, не вирішив він і проблем взаємовідносин з руськими землевласниками. Тому вже на Берестейському сеймі 1544 року литовські можновладці звернулися до Сигізмунда I щодо необхідності його нової редакції.

Обговорення нової редакції Литовського статуту проходило вже на сеймах 1564?1566 років, яка була остаточно схвалена 1 березня 1566 року. і відома під назвою другого (Волинського) Литовського Статуту.

Литовський Статут 1566 року здійснив адміністративно?політичну реформу держави, а також поширив привілеї рядової шляхти. Цей документ є юридичним оформленням панівної ролі шляхти у державі.

Статутом 1588 року. У цьому Статуті знайшли віддзеркалення правові відносини і нові підходи у відношенні до конфесій. Була визначена роль держави у збереженні миру між громадянами . Це уніфіковане законодавство мало рівну силу для всієї території Речі Посполитої. Створення Статуту 1588 року мало велике значення для розвитку, у майбутньому, правової думки України, Білорусії, Польщі, Росії, інших держав.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи приведений у роботі матеріал, можна прийти до таких висновків. Унікальність Литовських статутів полягає у тому, що в них органічно поєднаними пластами увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з “Саксонського Зерцала”, яке у той час значною мірою вплинуло на формування правових систем Центрально-Східної Європи.

Статут 1529 p. закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, у ньому головна увага приділялася правовому регулюванню земельної власності.

Значного розвитку у Литовському Статуті набуло спадкове право, у якому визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків та інших кровних родичів. Норми процесуального права за Статутом не мали істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони -- потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення.