Історія розвитку обставини, що виключають можливість призначення покарань

Розділ І. Період середньовіччя

Дослідження обставин, що виключають можливість застосування певних видів покарань, і сучасного стану їх законодавчого регулювання потребує історичного огляду формування цього правового явища з метою врахування законодавчого досвіду попередніх епох. Крім того, використання історичного методу в дослідженні цього феномена сприятиме з'ясуванню напрямів його формування й розвитку, що дозволить установити, наскільки розповсюдженим було врахування обставин, що виключають можливість призначення певних видів покарань, у нормах Загальної частини кримінального законодавства.

Дослідженню проблем неможливості й недоцільності застосування певних видів покарань досі не було приділено уваги в юридичній науці, зокрема залишалися нез'ясованими історичні передумови виникнення й розвитку цього явища.

Вавилонський Талмуд (VI ст. до н. е.). Деякі обставини, що виключали призначення певних видів покарань, були передбачені Вавилонським Талмудом. Наприклад, у тих випадках, коли було ясно, що тяжкий злочин було скоєно навмисно, але ті чи інші причини перешкоджали винесенню судом смертного вироку (наприклад, «потерпілий не попередив про заборону Тори»), застосовувалося довічне ув'язнення. Штейнзальц A. Вавилонский Талмуд. Трактат Таанит. .-- М., Институт изучения иудаизма В СНГ. - 1998. - 326 с.

Наступним джерелом є закони дванадцяти таблиць. Дослідники звертають увагу вже на само найменування XII таблиць, тобто «тричі по чотири таблиці», оскільки четвірка, згідно піфагорійському вченню, уособлювала собою справедливість. З іншого боку, і самі римські автори підкреслювали, що укладачі XII таблиць «зрівняли в правах усіх», склали «останнє зведення рівноправ'я (finis aequi iuris)», «виявивши при цьому незвичайну справедливість (aequitate) та принциповість» (De Re Publica. II. 61). У XII таблицях, звичайно, немає визначення справедливості, вони лише фіксують етико-правові норми, що існували на момент їх створення. Проте наведені вище коментарі дозволяють побачити, що самі ці норми визначалися як справедливі відповідно до піфагорійського розуміння справедливості як рівності, гармонії. Кірюхін Д.І. Концепт справедливості в давньоримській філософії та праві // Гілея. - 2011. - № 26. - С. 12-24 Закони дванадцяти таблиць (450 р. до н. є.) передбачали як покарання за нанесення тілесних ушкоджень нанесення аналогічного ушкодження (за принципом таліону), за винятком тих випадків, коли винна особа примириться з потерпілим. Одначе тут мова йде швидше про звільнення від кримінальної відповідальності, ніж від конкретного покарання. Пункт 9 табл. 8 передбачав смертну кару для особи, яка потравить або зіжне у нічний час врожай з обробленого плугом поля. У разі вчинення такого ж злочину неповнолітнім передбачалося застосування менш суворого покарання (тілесного покарання або відшкодування завданої шкоди в подвійному розмірі).

Відповідно до п. 10 табл. 8 особа, винна у необережному спричиненні пожежі, була зобов'язана відшкодувати завдані збитки. У разі фінансової неспроможності такої особи відшкодування завданих збитків замінялося більш легким покаранням.

Згідно з п. 14 табл. 8 особи, винні у крадіжці, підлягали (якщо були піймані на місці злочину) тілесному покаранню і видавалися головою потерпілому (якщо винний був вільною людиною), або скидалися зі скелі (якщо винний був рабом). Проте відносно неповнолітніх, які вчинили аналогічний злочин, застосовувалося тілесне покарання або стягнення відшкодування збитків.

Кодекс Феодосія. Cтворений у першій половині V ст. за вказівкою імператора Феодосія ІІ, Кодекс Феодосія став першою відомою офіційною кодифікацією законів. В кодексі вперше була зроблена спроба систематизувати тільки діюче право і під цим кутом зору відібрати необхідні закони. Обов'язковий у Східно-Римській імперії кодекс при імператорові Валентиніані ІІІ набув поширення і на Заході, ставши там першим узагальнюючим джерелом римської правової традиції в умовах очевидної варваризації культури. Видання Кодексу Феодосія мало неабияке значення для подальшого розвитку візантійського права, яке тільки лише набирало обертів у новій державі. Так, у Візантії в IV - VI ст.ст. спостерігається високий рівень розвитку правової думки, виникають самостійні юридичні школи (найбільш відомі - в Бейруті і Константинополі). Юристи цих шкіл поєднували викладацьку роботу з участю в імператорських кодифікаційних роботах, особливо прославились Домнин, Скіліацій, Кирилл, Патрикій. Попсуєнко Л.О. Кодекс Феодосія - нормативне підґрунтя для подальшого розвитку візантійського права / Л.О. Попсуєнко // Актуальні проблеми політики : Збірник наукових праць / Керівник авт. кол. С.В. Ківалов; відп. за вип. Л.І. Кормич. - Одеса: Фенікс, 2010. - Вип. 40. - С. 460-468. Імператор Феодосій у Вступі до Кодексу так характеризував законодавство та обґрунтував необхідність кодифікації: «Коли ми поглянемо на величезну кількість книг, різні способи процесу і складність юридичних справ, далі - на величезну масу імператорських постанов, які начебто оповиті покровом туману, темряви, що не допускає людський розум до їхнього пізнання, ми відчуваємо, що ми зустрічаємося з дійсною потребою нашої доби і що, розсіюючи темряву, ми дали світло законам шляхом короткого (стислого) їх зберігання». Попсуєнко Л.О. Сутнісно-змістовна характеристика Кодексу Феодосія // Актуальні проблеми політики : Збірник наукових праць / Керівник авт. кол. С.В. Ківалов; відп. за вип. Л.І. Кормич. - Одеса: Фенікс, 2011. - Вип. 41. - С. 305

Що стосується Кодексу Феодосія, то тут санкції кримінально-правових норм було поставлено законодавцем в особливо чітку залежність від соціального статусу суб'єкта злочину. Наприклад, за вчинення одного й того ж злочину (переховування дезертира) володілець або управитель маєтку, в якому цей злочин було вчинено, підлягав смертній карі, а пан (власник) цього маєтку - його конфіскації (7 (рим.), 18, 581 - 16 січня 381). Така диференціація прослідковується у переважній більшості кримінально-правових норм Кодексу Феодосія. З огляду на це стає зрозумілим, чому в Кодексі Феодосія майже відсутні прямі вказівки на обставини, що виключали можливість застосування певних видів покарань.

Але такі вказівки все ж таки є. Наприклад, гідність роду або почесна посада особи, винної у вчиненні злочину, визначались як обставини, що виключають застосування до неї тілесних покарань (7 (рим.), 18, 8-27 лютого 383 (391)).

Крім того, деякі види покарань фактично не могли бути застосовані за певних обставин (навіть за відсутності законодавчого визначення неможливості їх застосування у цих випадках). Наприклад, з огляду на специфічний статус рабів до них не передбачалося застосування конфіскації майна (вони самі виступали як майно, що підлягало конфіскації). Так само й позбавлення певного звання (наприклад, звання клірика - 23 (рим.) - ЗО березня 447) не могло бути застосовано до осіб, які не мали такого звання.

Закон Судний людем наступне джерело. Закон Судний людем”, має 32 статті, в яких обґрунтовується релігійна мотивація системи судочинства, визначення злочинів і покарань. Пам'ятка, що поширювалась як окремий твір, істотно вплинула на розвиток юридичного мислення Східної Церкви та її митрополій. Неабиякої популярності вона набула у Давній Русі як один із текстів у руських списках Кормчої під назвою “Главизни премудрых и верных царей Леона и Константина”. В історико-церковній науці дискутується питання походження давньоруського перекладу “Закону Судного людем”. Російський історик-каноніст О. Павлов переконаний у його болгарському джерелі, оскільки “Закон” діяв у Болгарії вже наприкінці IX ст. як перша національна кодифікація права поряд з кількома візантійськими збірками. Зі свого боку, російський історик права М. Суворов вважає, що на текст вплинули також юридичні твори Західної Церкви (зокрема, латинський пенітенціал VIII ст.). Російський славіст О. Соболевський, здійснивши мовний аналіз пам'ятки, виявив істотну близькість її лексичного матеріалу з перекладами солунських братів, а також наявність у ній давньо-німецьких церковних термінів. Це підтвердили також чеські дослідники В. Прохаска і Й. Вашіца. Їхні спостереження дають підстави пов'язати історію перекладу пам'ятки зі слов'янськими землями, що межували з єпархіями, підвладними Римсько-Католицькій Церкві, тобто з Моравією, Паннонією і Карпатським регіоном, куди в ході культурного обміну потрапило чимало болгарських текстів. Любащенко В. Кормча книга: сторінка з українсько-балканських взаємин // Проблеми слов'янознавства. - 2009. - № 58. - С. 51-53 Закон Судний людем (глава IV) у Болгарії (близько 845-855 pp.) передбачав як покарання за блуд із чужою рабинею грошовий штраф на користь власника рабині та церковний пост строком на сім років. У разі бідності винної особи замість штрафу передбачалася конфіскація майна на користь власника рабині. Тобто, в цьому випадку закон не лише вказував на обставину, що виключала можливість застосування певного виду покарання, а й встановлював заміну цього виду іншим.

Близько 690 року виникла «Правда Іне» - збірник законів, які, були видані, «щоб забезпечені були в нашому народі справедливий закон і справедлива влада». Специфічним, на наш погляд, є те, що ці закони передбачали, перш за все, дотримання церковних канонів. Бучовський В. Вплив церкви на законотворчі процеси в англосаксонському суспільстві наприкінці VII - початку VIII // Релігія та соціум. - 2008. - № 2. - С.39-42 Правда Іне в Англії (кінець VII ст.) передбачала втечу злочинця до церкви як обставину, що виключала можливість застосування до нього смертної кари (п. 5). Те ж саме стосувалось і тілесного покарання (п.5.1.).

Правда Альфреда (п. 14) (кінець IX - початок X ст.) передбачала відповідальність батька за злочини, скоєні його сином, який внаслідок серйозних фізичних вад (глухоти або німоти) не мав здатності ані заперечити, ані визнати свою вину. Очевидно, що в такому випадку відповідальність батька полягала лише у грошовому штрафі та відшкодуванні заподіяних сином збитків («то за злочин нехай платить батько»), а застосування інших видів покарань виключалася.

Закони Кнута (перша половина XI ст.) хоча й не містили норм щодо конкретних обставин, які включали можливість застосування певних видів покарань, але фактично містили загальне правило стосовно індивідуалізації виду й розміру покарання та неможливості застосування окремих видів покарання до певних осіб.