Юридична деонтологія має онтологічний (онтологія — від грец, - вчення про буття) вимір. Філософія юридичної деонтології пов'язана з поясненням змісту, закономірностей, основних напрямів і методів пізнання деонтологічного процесу в юридичній діяльності. Оскільки Юридична деонтологія - це наука про службовий обов'язок юриста її філософія досліджує зміст цього обов'язку (особливо його внутрішнього імперативу), а також особу юриста як професіонала.
   Службовий обов'язок тісно пов'язаний з різноманітними явищами. Його пізнання вимагає вміння відрізнити істотне явище від другорядного, визначити загальні закономірності, необхідні для юридичної діяльності й призначені для регулювання певних суспільних відносин.
   (Явище обов'язку має різні вияви, які постійно видозмінюються. Але у кожному такому вияві можуть бути моменти обов'язку юриста, пов'язані з правовими відносинами. Тому потрібно виважено підходити до характеристики службового обов'язку, його ознак, властивостей та очікуваних наслідків невизнання.
   Існує істотна різниця між сутністю і явищем обов'язку юриста. Аналогічно до філософії права, сутність службового обов'язку характеризується загальними закономірностями, відображає внутрішні, глибинні процеси юридичної діяльності. Крім цього, сутність обов'язку є поняттям усталеним, що виражене як у правових, так і в неправових явищах.
   Своєю чергою явище можливого обов'язку має одиничні, специфічні закономірності, характеризується другорядними, неосновними властивостями, ознаками, рисами. На відміну від сутності обов'язку, явище обов'язку є зовнішнім, поверховим і здебільшого випадковим. Воно вирізняється з-поміж інших явищ мінливістю, варіантністю і зумовлюється стихійністю й безпосередністю виникнення, незалежно від суспільної ситуації.
   Тому кожний юрист повинен самостійно виявити сутність свого службового обов'язку у різних правових та неправових явищах можливого обов'язку.
   Сутність службового обов'язку не треба ототожнювати із закономірностями, що мають численні вияви. У них важливо виділити передусім домінанту службового обов'язку - волю держави чи юридичних інстанцій. На явище можливого обов'язку домінанта не впливає. Вплив держави та інституцій може не відповідати сутності службового обов'язку. Основу його сутності становить внутрішній імператив, який віддзеркалюється у можливих явищах обов'язку.
   Сутність службового обов'язку є зовнішнім виявом будь-якого явища, яке відбиває зовнішній бік сутності. Щоб проникнути у сутність обов'язку, потрібно глибоко осмислити зовнішній вияв явища. Для глибинного розуміння треба подолати певні стереотипи мислення, які особливо виявляються на так званій зовнішній орбіті суспільного явища. Інколи такі стереотипи долаються досить складно, особливо, коли внутрішній вияв явища не містить у собі сутності службового обов'язку юриста.
   Проте зміна явища відбувається більш динамічно, ніж зміна сутності. Інакше кажучи, явище деформується під впливом різноманітних суспільних чинників і постає проміжною ланкою між юристом та його службовим обов'язком. У деяких випадках, коли одне явище обов'язку стихійно змінюється іншим, сутність обов'язку може бути незмінною. Це підкреслює стабільність службового обов'язку, його цінність для членів суспільства, надійність у забезпеченні нормальної життєдіяльності.
   Немає сумніву у тому, що сутність службового обов'язку юриста міститься у явищах. Однак потрібно з'ясувати, у яких саме – правових чи неправових явищах. Звичайно, щодо правових, то це - аксіома, бо службові обов’язки юриста)насамперед(пов'язані з правовими явищами у зв'язку із соціальним призначенням правника у суспільстві. У неправових явищах сутність службового обов'язку юриста також набуває реальної об'єктності. Що правда, існують явища, в яких сутність службового обов'язку юриста відсутня (наприклад, очевидні стихійні лиха.
   Зауважимо, що не лише явище обов'язку мусить виявляти всю сутність службового обов'язку. Це можуть бути його частини і навіть риси, а також особливі чи окремі моменти сутності обов'язку. Тобто явище обов'язку є тільки виявом сутності обов'язку або сутністю в його існуванні Враховуючи те, що не кожне явище обов'язку нормативне (не передбачене законодавством, відомчими нормативними документами), юрист повинен керуватися внутрішнім імперативом службового обов'язку. Залежно від конкретної спеціалізації юриста одна і та ж сутність службового обов'язку сприймається (і сама вона виявляється) по-різному.
   Отже, Сутність і явище обов'язку не тотожні, не збігаються. Це різні поняття. Але сутність обов'язку ніби захована у явищах обов'язку. Завдання полягає у тому, щоб її виявити. Це одна із теоретико-методологічних проблем у галузі наукового аналізу службового обов'язку юриста.
   Пізнання сутності службового обов'язку залежить від особистості юриста, рівня його освіченості, професійної культури. Адже в усіх явищах зберігається великий потенціал обов'язку, існують різноманітні типології обов'язку. Тому виявлення сутності обов'язку в явищі безпосередньо впливає на якість юридичної діяльності, на стан правозаконності у суспільстві.
   Методологічне значення має виявлення можливих суперечностей у службовому обов'язку юриста. Вони можливі у таких випадках.
   По-перше, тоді, коли сформований зовнішній імператив службового обов'язку відстає від розвитку суспільного життя. Тобто держава ставить перед юристом завдання, суспільне не актуальні. Виконання таких обов'язків негативно впливає на юридичну практику, правозаконність суспільства.
   По-друге, визначений зовнішній імператив службового обов'язку може не відповідати рівневі цивілізованого суспільства. Тобто держава випереджає події й хід розвитку суспільства, тому юрист об'єктивно неспроможний виконати поставлені перед ним завдання. Подібні ситуації характерні для перехідного періоду розвитку держави (подолання наслідків тоталітаризму, становлення ринкової економіки та ін.).
   В окремих випадках у зовнішньому імперативі службового обов'язку виявляється конфліктність. Вона зумовлена передусім розбіжностями між вимогами законодавства та відомчими нормативними актами, а також прогалинами у позитивному праві.
   Щоб розв'язати суперечність, юрист повинен вдатися до внутрішнього імперативу службового обов'язку, пізнати сутність власного обов'язку у кожному явищі. Саме внутрішній імператив відіграє роль методу врівноваження теорії конфліктології обов'язку. Ефективність цього методу залежить від рівнів пізнання обов'язку. Серед них виділяємо: 1) практичний, аналітичний, соціологічний (соціологія обов'язку); 2) філософію юридичної деонтології. Перед юристом постає проблема вибору рівнів пізнання свого обов'язку.
   Професійний обов'язок важливо не лише відчути, а й сприйняти як психологічне явище. Практично у кожного юриста є бажання діяти так, щоб підсилити свої позитивні почуття певною мотивацією. А позитивне почуття завжди пов'язане із внутрішнім імперативом службового обов'язку. Юрист здатний відчути його підсвідоме, що не завжди виправдано, бо не завжди на підсвідомому рівні закладена позитивна інформація. Тут можуть існувати деякі перешкоди сприйняття службового обов'язку. Так, думка “Для чого мені це потрібно?” може стати передумовою ігнорування внутрішнім імперативом службового обов'язку, надання пріоритету виконанню лише зовнішнього імперативу.
   Причини такого явища очевидні. Негативну роль відіграє також певна традиційність відображення цілісної системи явища обов'язку, нерозумна принциповість. Йдеться про небажання юриста змінити власну думку, навіть незважаючи на зміни у законодавстві. Така контрастність сприйняття внутрішнього імперативу службового обов'язку не розвиває творчого мислення юриста, деформує наслідки його юридичної діяльності. Третя причина полягає в тому, що юрист може не побачити взаємозв'язку між службовим обов'язком, його внутрішнім імперативом та своїм соціальним призначенням. Тому й виникає сумнів щодо доцільності сприйняття обов'язку.
   Ці міркування наводять на думку, що, крім відчуття та сприйняття, дієвість внутрішнього імперативу службового обов'язку значною мірою залежить від сформованості уявлень юриста.
   Під уявленням треба розуміти зміст явища обов'язку, сутність обов'язку, певну модель поведінки юриста і особливо усвідомлення ним наслідків невиконання добровільно взятих на себе обов'язків. Уявлення відтворює зразки службового обов'язку, дає змогу порівняти власні дії з діями колег. У психології розрізняють такі види уявлень: активне, пасивне, творче (продуктивне) і відтворювальне (репродуктивне). У правоохоронній діяльності важливу роль відіграє саме активне, творче уявлення службового обов'язку. Такі види уявлення характеризують професійну спрямованість ставлення юриста до виконання зовнішнього імперативу службового обов'язку та ін. Вони тісно пов'язані з сумлінням та мисленням юриста, його професійною культурою, а також із правовим почуттям.
   Уявлення про службовий обов'язок юриста органічно пов'язане з фантазією, усвідомленням мети. Звичайно, мета має підпорядковуватись інтересам служби та народу, а не власній вигоді. У розумінні мети активізуючу функцію виконує фантазія. Вона допомагає юристові окреслити перспективи, передбачити майбутні результати своєї діяльності, цілеспрямовано планувати і керувати нею тощо.
   Для уявлення службового обов'язку важливе значення мають певні стимули, тобто спонукання до дії. До них належать, зокрема, умови праці і житлово-побутові умови.
   Але основним стимулом бажання бути потрібним людям, творити щось нове, корисне. Це — найвище почуття службового обов'язку юриста.
   Загалом уявлення допомагає юристові запобігти неправомірним діям, порушенню правового почуття, глибше пізнати правову дійсність, утвердити справедливість у прийнятті рішень тощо. Звичайно, рівень уявлення про службовий обов'язок залежить від багатьох чинників, зокрема від рівня інтелекту юриста.
   Отже, почуттєве відображення обов'язку у правовій дійсності характеризує пізнання юриста на стадії сприйняття явища обов'язку, коли відбулося накопичення емпіричних відомостей.
   Процес пізнання явища обов'язку пов'язують з послідовністю певних дій (певними етапами).
   Перший етап - це виокремлення у явищі обов'язку певною мірою самостійних елементів. Головне тут припустити хоча б на деякий час існування незалежних мікроявищ обов'язку. Звичайно, ці окремі частини не можуть функціонувати самостійно в досліджуваному явищі, оскільки вони створювали б своє явище обов'язку. Хоча така ситуація ймовірна у складних явищах, де замість мікроявищ є доволі містке явище службового обов'язку.
   На другому етапі процесу пізнання відбувається докладніший аналіз кожної частини явища обов'язку. Аналіз дає змогу встановити відношення частин явищ до особи юриста, їх значення для юридичної діяльності, черговість прийняття до виконання. Беруться до уваги й можливі наслідки невиконання кожної частини, враховується вплив громадської думки і головне - результат розв'язання юридичної ситуації. Причому цього результату не слід досягати будь-якою ціною, будь-яким способом. Аналіз повинен проводитися згідно з нормами духовності та моралі.
   На третьому етапі здійснюється синтез раніше штучно виокремлених частин явища службового обов'язку юриста. Це дає змогу знову побачити цілісність правової дійсності й відчути її динаміку. Відтворена сукупність мікроявищ по-іншому сприймається юристом, для нього відкривається своєрідний простір, поле юридичної діяльності, виникає відчуття соціального призначення тощо.