Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності, згідно з законом з пи­тань дифамації, за вираження своєї думки. Думка визначається як: 1) вислів, в якому не міститься твердження фактів, які можна довести як такі, що не відпо­відають дійсності; 2) вислів, який ніяк не можна тлумачити як такий, в якому йдеться про реальні факти, зважаючи на всі обставини, включаючи використану мову (такі, як риторика, гіпербола, сатира або жарт).

Чітка норма, яку необхідно застосовувати у справах з питань дифамації, які стосуються свободи вираження думки (або оціночних суджень), ще знаходиться в стані розвитку. Разом з тим, судова практика доводить, що вираження думок за­слуговує на високий рівень захисту. У деяких правових системах вираженню ду­мок надається повний захист, виходячи з того, що абсолютне право полягає у то­му, щоб мати свій погляд. Високий ступінь суб'єктивності у визначенні «обґрун­тованості» думки також свідчить на користь забезпечення повного захисту.

Деякі вислови ззовні можуть бути схожі на те, що в них йдеться про реальні факти. Проте завдяки їх мові або контексту було б безпідставно розуміти їх як такі. Чіткими прикладами є такі засоби риторики, як гіпербола, сатира та жарт. Тому існує необхідність у визначенні думок для законів з питань дифамації у та­кий спосіб, щоб можна було чітко побачити, що діє справжнє, а не поверхове зна­чення.

Законодавство з питань дифамації не повинно ніколи передбачати відпо­відальності за певні вислови. До них можна, як мінімум, віднести:

будь-який вислів, зроблений під час засідань органів законодавчої влади, включаючи заяви, зроблені обраними членами під час відкритого обговорення і засідання комітетів, та свідками, які повинні давати свідчення перед законодав­чими комітетами;

будь-яку заяву, зроблену під час засідань місцевих органів влади, членами цих органів влади;

будь-яку заяву, зроблену під час судового провадження (включаючи проміжний і досудовий етапи) від будь-кого, хто безпосередньо бере участь у цьо­му провадженні (включаючи суддів, сторони, свідків, адвокатів і присяжних), як­що ця заява будь-яким чином стосується цього провадження;

будь-яку заяву, зроблену під час засідання органу, що має офіційне повно­важення проводити розслідування або дізнання у питаннях, пов'язаних із пору­шенням прав людини, включаючи комісію, яка займається встановленням істи­ни;

будь-який документ, розпорядження щодо опублікування якого було вида­но органом законодавчої влади;

неупереджений і точний виклад матеріалу, про який йдеться у згаданих ви­ще пунктах;

неупереджений і точний виклад матеріалу, офіційний статус якого дає підстави для його поширення. Це такий матеріал, як офіційна документація дер­жавного органу дізнання, іноземного суду або законодавчого органу або міжна­родної організації.

Певні заяви не повинні тягти за собою відповідальності, окрім тих, які були доведені як такі, що були зроблені зі злим умислом, через відчуття неприязні або в результаті недоброзичливого ставлення. Ці заяви можуть бути також зроблені під час здійснення юридичного, морального або соціального обов'язку або права.

Ніхто не повинен нести відповідальності, відповідно до законів з питань ди­фамації, за вислови, автором, редактором або видавцем яких він або вона не був, або якщо він або вона не знали та не мали підстав думати, що те, що вони вчини­ли, сприяло поширенню дифамації.

Органи, єдина функція яких щодо певної заяви зводиться до забезпечення технічного доступу до Інтернету, до передачі даних через Інтернет або до зберіган­ня всіх або частини веб-сторінки, не несуть ніякої відповідальності за подібні вислови, окрім, за певних обставин, випадків, коли відомо, що ці органи прийня­ли відповідний документ. Разом з тим ці органи повинні будуть вжити певних заходів проти подальшої публікації цієї заяви, згідно з накладеними тимчасови­ми або постійними заборонами.

У поширенні дифамації може брати участь велика кількість людей. Особи, які не брали участі у процесі створення або публікації цього вислову, і які не мають підстави думати, що він є дифамацією, такі, як розповсюджувачі та представни­ки засобів масової інформації або їх продавці, не повинні нести за такий вислів ніякої відповідальності.

Ніхто не повинен бути зобов'язаний законом нести відповідальність, окрім випадків, коли дані особи визнані такими, що несуть відповідальність за публікацію дифамації, згідно з вказаними вище принципами. Разом з тим, це не означає, що газети або інші засоби масової інформації не повинні вживати за­ходів, наприклад на добровільній основі чи на основі системи самоврегулювання, на підставі твердження про те, що вислови даних осіб завдали шкоди репутації.

Свобода вираження поглядів вимагає, щоб правові засоби захисту від дифа­мації в усіх, крім виняткових, випадках, були спрямовані тільки на компенсацію прямої шкоди, завданої репутації особи чи осіб, які були піддані дифамації. Засто­сування правових засобів захисту від дифамації в будь-яких інших цілях спричи­няється до неприйнятного стримування свободи вираження поглядів, а це, у свою чергу, ніяк не може бути сумісним з необхідністю у демократичному суспільстві.

Згідно із загальним принципом права, позивачі у цивільних справах зобо­в'язані зменшити ступінь шкоди. Стосовно законів з питань дифамації це озна­чає, що позивач повинен скористатися будь-якими іншими механізмами, про які йдеться у частині в) цього принципу, який може компенсувати або зменшити ступінь шкоди, завдану його чи її репутації.

Суди повинні віддавати перевагу наявним нематеріальним правовим засобам компенсації будь-якої шкоди репутації, завданої дифамацією.

Випробування на можливість обмеження свободи вираження поглядів для з'ясування «необхідності» у такому обмеженні заважає введенню певних обме­жень з менш стримуючими, але все ж з ефективними альтернативними діями. Нематеріальні правові засоби захисту часто менше впливають на вільний потік інформації та ідей, ніж їх матеріальні аналоги, і можуть, разом з тим, стати ефек­тивним засобом компенсації за будь-яку шкоду, завдану репутації особи. Виходя­чи з цього, подібним правовим засобам захисту треба віддавати перевагу.

У різних правових системах упроваджуватимуться різні правові засоби захисту з менш стримуючою дією, ніж у матеріальних правових засобах. До цих правових засобів можуть бути включені оголошення пробачення, поправки та/або відповіді або публікація судового рішення, яким визнаються дані заяви як дифамація.

Матеріальна компенсація повинна присуджуватися тільки у випадках, коли нематеріальні правові засоби виявляються недостатніми для компенсації шкоди репутації, завданої дифамацією. Оцінюючи кількісну сторону матеріальної ком­пенсації, необхідно зважити, крім іншого, на потенційно стримуючу дію подібної компенсації на свободу вираження поглядів. Матеріальна компенсація завжди повинна відповідати завданій шкоді, брати до уваги можливість застосування будь-якого іншого правового засобу нематеріальної компенсації і присудження певного рівня компенсації за інші правопорушення цивільного характеру.

Компенсація за реальні фінансові збитки або матеріальну шкоду, спричинену дифамацією, повинна присуджуватися тільки у випадках точного встановлення обсягу цих збитків.

У випадках компенсації нематеріальної шкоди, завданої репутації, тобто тієї шкоди, обсяг якої не можна визначити у грошовому відношенні, необхідно вста­новити найвищу межу рівня такої компенсації. Такий найвищий рівень компен­сації повинен застосовуватися тільки у найбільш серйозних справах.

Присудження матеріальної компенсації, яка не стосується компенсації за за­вдану репутації шкоду, необхідно здійснювати тільки у дуже виняткових випад­ках, коли позивач довів, що відповідачеві було попередньо відомо про невідповідність його висловів дійсності і що він навмисно намагався завдати по­зивачеві шкоду.

Під час здійснення провадження у справі з питань дифамації ніколи не можна накладати заборону як запобіжний засіб до опублікування вислову. Не можна на­кладати тимчасову заборону до повного завершення судового розгляду по суті справи з метою заборони подальшого опублікування, за винятком, коли це відбу­лося згідно з судовою постановою, а також і у дуже виняткових випадках, у разі задоволення таких умов:

позивач може довести, що він або вона зазнає непоправної шкоди, яку не можна компенсувати іншими правовими засобами, у разі подальшого опубліку­вання вислову;

позивач може продемонструвати високу ймовірність виграти справу, а та­кож довести, що вислів безсумнівно був дифамацією; та будь-які інші потенційні правові засоби захисту проти його позову будуть явно необгрунтованими.

Накладення тимчасової заборони є крайнім засобом обмеження свободи вира­ження поглядів. Якщо заборона накладається до опублікування, то така заборона є запобіжним засобом стримування, який повністю забороняється певними міжнародно-правовими актами з питань прав людини. Накладення заборони навіть після першого опублікування має здійснюватись у дуже незначних випад­ках і тільки тоді, коли цього повністю вимагають обставини. Зокрема, коли відповідач пред'являє будь-який доказ на користь захисту, то цього зазвичай буває достатньо для доведення того, що захист не є небезпідставний, і, відповідно, для скасування клопотання про накладення заборони.

Постійна заборона повинна накладатися тільки у формі судової постанови і після повного завершення справедливого судового розгляду справи по суті. Постійна заборона має накладатися тільки щодо конкретних висловів, які були виз­нані дифамацією, і щодо конкретних людей, які визнані такими, що несуть відповідальність за опублікування цих заяв. Тільки відповідач вирішує, як запобігти подальшому опублікуванню, наприклад, шляхом вилучення цих заяв з книги.

Присуджуючи компенсацію витрат як позивачам, так і відповідачам, суди по­винні приділити особливу увагу потенційному впливу цієї компенсації на свобо­ду вираження поглядів.

У багатьох правових системах судові справи з питань дифамації все більше ускладнюються і дорожчають з погляду можливості їх захисту. У деяких випадках присуджена компенсація витрат відповідачам, які виграли справу, покриває тільки невелику частину реальних витрат для оплати правової допомоги захисни­ка. Це може значно стримати майбутню публікацію інформації, яка становить суспільний інтерес.

Відповідачі повинні бути забезпечені ефективними засобами захисту у випад­ках, коли позивач порушує явно необгрунтовану справу з метою стримування свободи вираження поглядів, а не з метою захисту своєї репутації.

У деяких випадках впливові у політичному плані, фізичні і юридичні особи порушували справи з питань дифамації, навіть якщо у них не було жодних перспектив їх виграти, з тим, щоб запобігти критиці своїх дій з боку засобів масової інформації. Відповідачі повинні мати у своєму розпорядженні деякі правові засо­би захисту від подібних заходів.

Для кожної судової системи існує свій вид правового захисту, але можливі варіанти включають право порушити справу з питань зловживань цивільним проце­сом та/або процедурним механізмом вилучення позовів на початковому етапі про­вадження, окрім випадку, коли позивач може довести ймовірність виграти справу.