Ментальність українців і в наступний історичний період формувалася під впливом компонентів правових культур багатьох держав, особливо західних. Тому в Україні завжди переважала система саме західноєвропейських, а не азіатських цінностей, хоча в останніх українське право, зважаючи на історичні обставини, певною мірою розчинилося.
   Отже, національний дух українського права не лише вбирає у себе інтелектуальний потенціал української нації, а й використовує традиції, кращі способи та методи правового регулювання інших народів. Надбання інших націй повинно мати практичне застосування в українській правовій системі.
   Національний дух українського права — це внутрішній вияв права у контексті історичного розвитку та формування культурних і правових надбань цивілізованих держав.
   В українському праві зберігається історична наступність та спадковість, що пов'язано з розвитком української державності. Першими зразками українського національного права є, звичайно, збірники чинного законодавства Київської держави: “Руська Правда”, Статут Ярослава Мудрого, Статут Володимира Мономаха та міжнародні договори Русі і Візантії. “Руська Правда” була першою збіркою писаних законів, що ґрунтувалися на звичаєвому праві. Зокрема, у ній не передбачалися смертна кара, тяжкі тілесні покарання, тюремне ув'язнення тощо, незважаючи на те, що в той же час у Західній Європі широко використовувалися тортури. Фактично “Руська Правда” є збірником найгуманніших законів, засобом національного утвердження. Тому відродження і використання політичних, моральних, культурних, національних, загальнолюдських цінностей, закладених у “Руській Правді”, дало б змогу оздоровити сучасне українське право, виховати українську наиіонально-правову еліту, яка б вивела нашу державу на шлях європейського розвитку.
   Основу національного права становлять також такі твори, як “Повчання чадам” Володимира Мономаха, “Слово о полку Ігоревім”, “Слово про Закон і Благодать” Іларіона, а також правові й політичні погляди київських та галицько-волинських князів, християнських мислителів.
   Правотворчі традиції Київської Русі підхопила Галицько-волинська Русь, а потім Литовсько-Руська держава. Це сприяло розвиткові нового українського права. Відомо, що принципи українського права широко використовували литовські князі. Тому Литовські статути (особливо “Новий”, 1588 р.) вважаються своєрідним українським національним кодексом.
   Значний внесок у формування національного духу права зробила українська козацька держава. В її устрій було закладено чимало принципів державного устрою Київської держави. “Березневі статті” Богдана Хмельницького, “Вивід прав України” (перший український міжнародно-правовий документ), конституція (угода) Пилипа Орлика, кодекс українського права — “Права, за якими судиться малоросійський народ”, “Історія Русів” та інші важливі документи відображали українську національно-правову ідею, стали своєрідною духовною субстанцією, мобілізували духовно-моральні сили усієї української нації, піднесли життєдіяльність національного духу права.
   Звичаї, більшість яких побутувала на Запорозькій Січі, склали “козацьке право”. Джерелом звичаєвого права запорожців були також трансформовані норми давньоруського права, а також запозичені традиції та правові норми сусідніх народів. Звичаєве право запорожців - це приклад ранньої стадії формування правових норм. Мета покарання полягала в основному у відшкодуванні збитків, хоча застосовувалися і більш жорстокі покарання, запозичені в азіатських народів.
   Доба козацтва характеризувалася доволі високою правовою культурою. Демократичні вибори гетьмана, сприйняття лідера як першого серед рівних громадян, парламентський устрій конституції Пилипа Орлика та інші чинники підтверджують, що український народ не був схильний до монархічної влади. Державні питання вирішувалися колегіальне. Це важлива основа національного духу українського права.
   На формування нового українського законодавства позитивний вплив мали Магдебурзьке право та ухвали польсько-литовського сейму, що сприяло зміцненню основних правових ідей в Україні.
   Національний дух українського права активно формували в тяжких соціально-політичних умовах представники української правової й політичної думки Микола Костомаров, Сергій Подолинський, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Кость Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Микола Міхновський, Іван Франко, Станіслав Дністрянський, Микола Хвильовий, Микола Скрипник, В'ячеслав Липинський та інші. їхні наукові праці істотно вплинули на розвиток українського права. Деспотизм російського царизму негативно вплинув на національний дух права українського народу. Різноманітні домисли, неправдива інформація про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу та інших гетьманів, фальсифікація та перекручення історичних подій, фактів дуже нашкодили українському праву. Але національний дух права попри все це зберігся.
   У 1917-1920 рр. разом з відродженням Української держави почали відновлюватися демократичні засади українського права. Чотири Універсали Центральної Ради стали важливими нормативно-правовими актами нового українського законодавства.
   Звичайно, український консерватизм у XX ст. нівелював національне питання як основу політико-правової концепції держави.
   У 1990-1991 рр. розпочалося відродження українського новітнього права, яке має незаперечну цінність як основа духовного оздоровлення українського суспільства.
   Отже, відтворення національного духу українського права - важлива функція сучасної юридичної деонтології. Навіть найкращі знання не підносять професіоналізм юриста настільки, наскільки це робить національний дух права. Становлення правової, високоцивілізованої держави немислиме без знання правдивої історії України, використання національних здобутків у юридичній науці. Українське суспільство, не спираючись на національний дух, знову може обрати хибний шлях розвитку. Тому духовними і моральними орієнтирами повинні слугувати такі чинники духу, як любов, радість, мир, терпимість, милосердя, доброта, віри, поміркованість, стриманість. Вони мають бути притаманні кожному українському юристові.
   Для розвитку юридичної деонтології важливе значення має функція забезпечення панування права. Право, як відомо, складається з дозволів, зобов'язань і заборон. Воно гарантує природні права людини, її свободу, допомагає реалізувати свободу волевиявлення, а також утримує суспільство від хаосу й безладдя, об'єднує людей, створює правові відносини, встановлює суспільні зв'язки і може існувати без держави. Оскільки право є духовною та моральною су-спільнот силою, то поза ним не перебуває жодна особа. Принципи права, побудовані на заборонах, обмежують людину і позбавляють її певної неправомірної свободи, здебільшого свободи тіла, а не душі. Право - це також правда, яка не завжди ототожнюється з державою. Держава зникає, якщо право не діє. Адже завдяки правовим нормам громадяни беруть участь у вирішенні загальнодержавних справ, здійснюють державне та місцеве самоврядування, мобілізують духовно-моральні сили усієї нації.
   У суспільстві існує певна ієрархія норм, де підзаконні акти, відомчі нормативні документи підпорядковані відповідним законам. А закон - це зовнішній вияв права. Тому доцільно розмежувати такі поняття, як верховенство, всесилля, панування закону та права. Закон нікому не підвладний, він має відповідати суспільним вимогам. Проте закон може містити у собі суперечливі, навіть шкідливі норми. Це означає, що верховенство закону не завжди виправдане, хоча воно може виникнути з моменту прийняття закону. Поряд з верховенством закону існує верховенство людини, державного апарату, а це не завжди доцільно, можливе верховенство правового закону. Всесилля закону може бути тимчасовим явищем, розрахованим на певний період, за умови, що такого всесилля потребує конкретна ситуація в суспільстві.
   Панувати може лише правовий закон, а неправовий закон не діє, не визначається суспільством. Останній створений не для народу, а для можновладців. Тому панівним закон є у по справжньому демократичному суспільстві. Проте навіть за такої обставини діють лише окремі частини закону. Наприклад, це стосується законів України про міліцію, про мову та ін. Рідко який закон, що не відповідає умовам панування, виконується повністю.
   Всесилля права також не відповідає дійсності, бо воно не всесильне. В окремих випадках більшу силу мають духовність, мораль, звичаї чи інші соціальні норми.
   Верховенство права - це один із принципів демократичної держави.
   До нього повинні прагнути всі члени суспільства. Але окремі регіони, населені пункти, здебільшого віддалені від великих міст, майже не відчувають верховенства права, вони використовують у своїй життєдіяльності вплив різних соціальних норм, звичаїв тощо.
   Зміст панування права полягає у тому, що воно займає домінуючу позицію порівняно з державою. Це гарант прав, свобод і законних інтересів громадян. Панування права означає, що воно не може залежати від політичних сил та ідеології, а втілене у звичаєвому праві, реально існуючих стосунках, не залежить від статі, суспільного становища, національності тощо. У пануванні права значну роль відіграє духовна і моральна сили, які не можуть бути утворені державою. Вони вищі, ніж сила держави. Пануванню права передує панування національної моралі, загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно зумовлене природно-історичними правами людини і спирається на духовні й моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен час, але завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на те, що держава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відповідає за панування права в суспільстві.
   Панування права має певні передумови. Це: визнання державою та її органами пріоритету права, підпорядкування владних структур праву, наявність високої правової культури посадових осіб (у тому числі юристів), високо-професійна діяльність юристів, додержання державою основних прав людини, наявність чіткого законодавства, злагоджені дії кожної з трьох гілок влади — законодавчої, судової та виконавчої, налагоджений високий контроль за пануванням права з боку Конституційного Суду, прокуратури, адвокатури, суду і громадськості. Задоволення цих передумов означає, що держава наближена до правової інституції, оскільки абсолютне, повне панування права можливе лише у такій державі, а не в тоталітарній.
   Крім цих передумов, існують ще й специфічні ознаки панування права, якими, зокрема, є:
   • висока правова культура, правосвідомість і законослухняність громадян;
   • повага до права усіх членів суспільства;
   • регулювання відносин у всіх сферах;
   • створення законів, які не суперечать духовному праву, інтересам суспільства;
   • забезпечення виконання правових норм не стільки державним примусом, скільки переконаннями;
   • відсутність верховенства людини чи ідеології над правом;
   • сприяння держави відкритому доступу людини до здійснення і реалізації її основних прав;
   • високий рівень правового почуття.
   Звичайно, панування права ґрунтується на певних принципах. Серед них: корисність, забезпечення інтересів загального блага, позитивні погляди на закон, загальнообов'язкова сила, незалежність від дій окремих осіб, принцип “дозволено все, що не заборонено законом”.