Свідомість досліджують різні науки - психологія, філософія, соціологія. Певною мірою результати дослідження залежать від стану розвитку цих наук.
   До сучасних здобутків у галузі вивчення свідомості людини можна віднести монографії філософа В. Нестеренка та психолога Р. Нємова, які ґрунтуються на працях австрійського психолога 3. Фройда.
   Поняття “свідомість” ґрунтовно аналізувалося у європейській філософії XVII ст. За триста років воно зазнавало еволюційних змін, що призводило до неоднозначних тлумачень. Проте так чи інакше свідомість пов'язана з мисленням, що характеризує її людську природу. Тобто свідомість є важливою властивістю людської психіки.
   Існує багато визначень свідомості. Зокрема, Р. Нємов вважає, що свідомість - це вищий рівень психічного відображення людиною дійсності, її реалізація в узагальнених образах і поняттях [102, с. 568].
   Досить часто поняття “свідомість” ототожнюється з іншими поняттями, насамперед з такими, як “душа”, “сумління”, “пам'ять”, “знання”, “досвід”, “інтелект”, “розум” тощо. Тому важливо розрізняти ці поняття.
   Певною мірою розуміння душі людини пов'язане зі свідомістю, тобто свідомість визначає якість душі. Хоч кожна людина має душу, але свідомість властива не кожній особі (зокрема, втрата свідомості внаслідок нещасних випадків). А душа на противагу свідомості існує постійно. Важливо, що людину характеризують і тілесність, і душа, і дух.
   До свідомості за змістом близьке сумління. Різниця між ними полягає у тому, що сумління конкретно виявляється у практичній діяльності чи поведінці, а свідомість інколи має прихований характер. Крім цього, свідомість зумовлює сумління, тобто свідомість первинна, а сумління - похідне.
   Стосовно понять “пам'ять”, “інтелект”, “розум” можна зазначити, що з їх допомогою (як і з допомогою інших психологічних понять) у людини формується свідомість.
   Знання та досвід теж мають велике значення для формування свідомості людини. Показником свідомості людини є якість та достовірність знань. Досвід своєю чергою впливає на рівень свідомості. Чим різноманітніший досвід, тим стабільніша свідомість та вищий її рівень.
   Звичайно, існує й самосвідомість як вища форма свідомості. Відомо, що самосвідомість випливає зі свідомості особи і означає усвідомлення нею самої себе у суспільстві, своїх взаємостосунків з навколишнім світом та членами суспільства, своїх дій і вчинків, думок і почуттів, різних якостей особистості.
   Зрозуміло, що самосвідомість породжує індивідуальну свідомість, яка охоплює весь духовний світ особистості. Усе це дає підстави говорити про види свідомості - суспільну, державну, національну, політичну, патріотичну, громадянську, духовну, моральну, естетичну, професійну, правову та ін.
   Юрист повинен розвивати усі види свідомості. Наприклад, у юридичній діяльності моральна та духовна свідомість сприяють розумінню вищої етики людини. Ці види свідомості дають змогу правникові осмислювати вищі закони духовного світу, формувати духовні думки, розуміти душевні якості інших людей, впливати на тіло через дух і душу, розуміти причини й наслідки втрати земних благ та ін.
   У контексті нашого дослідження докладно розглянемо правову свідомість.
   Дослідники по-різному підходять до визначення правосвідомості. Більшість авторів вважають, що правосвідомість - це сукупність ідей, поглядів, уявлень, почуттів, у яких виявляється ставлення до дійсного або бажаного права як до справедливого чи несправедливого і до дій людей як до правомірних чи неправомірних.
   В. Котюк зазначає, що правосвідомість особистості — це така форма відображення правових явищ, яка включає психічні, інтелектуальні, емоційні й вольові процеси та стани: знання чинного права і законодавства, правові вміння і навички, правове мислення, правові емоції й почуття, правові орієнтації, позиції, мотиви, правові переконання та настанови, які синтезуються в прийнятих рішеннях і спрямовані на пізнання, спілкування і взаємодію в процесі правової діяльності й поведінки у сфері правовідносин [81, с. 35].
   Можна по-іншому підійти до визначення правосвідомості, зокрема через інформацію, і розуміти її як координаційну систему багатовимірності одержання, використання, поширення та зберігання інформації у правовому полі, що характеризує ставлення правника до правової дійсності та встановлення об'єктивної істини.
   Отже, правосвідомість ґрунтується на інформації, яку юрист повинен усвідомити.
   Однак він усвідомлює не всю інформацію. Неусвідомлена інформація надалі виступає як значний потенціал для усвідомлення, тобто стає в нагоді у потрібний момент.
   Йдеться про матеріальну форму одержання, використання, поширення та зберігання інформації юристом, що становить певну систему. До неї належать різноманітні ідеї, уявлення, емоції, почуття, інтелектуальна здатність юриста. Згадана система відіграє координаційну, інтеграційну роль у професійній діяльності. Саме завдяки їй юрист реалізує своє ставлення до правової дійсності, до права взагалі. Таку координуючу функцію виконують світоглядні принципи, вольові зусилля.
   Багатовимірний підхід до інформації загалом необхідний. Інтелектуальна культура юриста повинна спрямовуватися на творчий багатоаспектний підхід до одержання, використання, поширення та зберігання інформації. Це підвищує рівень правосвідомості.
   Інформаційна діяльність юриста має відбуватись у правовому полі. Це активна форма його правосвідомості, розуміння необхідності системи права для адекватного регулювання суспільних відносин. Правове поле чинить значний вплив на правосвідомість юриста, особливо коли воно посилюється прийнятими новими законами. Нині велике значення має Конституція України, яка скеровує правосвідомість юриста на державницьку позицію. Високий рівень правосвідомості юриста також допомагає встановленню об'єктивної істини. На правосвідомість юриста впливають усі основні елементи духовної й моральної культури. Самі собою професійні знання ще не визначають змісту правосвідомості юриста. Велике значення мають самооцінка, емоції, ставлення до права, а головне - перетворення юридичних знань у переконання.
   Існують зовнішні та внутрішні структурні елементи індивідуальної правосвідомості. До зовнішніх елементів належать: правові знання; повага до права, закону на основі правових переконань; соціально-правова активність особи, а точніше, готовність (установка) до такої діяльності та поведінки. Внутрішні елементи - це: інтелектуальні (раціональні) процеси і стани; емоційні процеси і стани; вольові процеси і стани [81, с. 78].
   Вважається, що правосвідомість має такі складові елементи, як: психологічна правосвідомість (правова психологія), ідеологічна правосвідомість (правова ідеологія), поведінкова правосвідомість (передбачає вихід на правову поведінку) [127,с.255].
   Оскільки у будь-якому випадку на правосвідомість юриста впливають різні чинники - як об'єктивні, так і суб'єктивні, то її рівень залежить від професійних факторів, від стану законності у державі та цивілізованого правопорядку. Це означає, що правосвідомість юриста мусить мати професійний характер (а не буденний), що є складовим елементом всієї правової системи у державі.
   Тобто, професійна правосвідомість має на юридичну діяльність пріоритетний вплив, спрямований на пізнання правових явищ та розуміння їхньої сутності.
   Професійну правосвідомість не варто ототожнювати зі спеціалізованою. Професійна правосвідомість є структурним елементом суспільної правосвідомості. Суспільну правосвідомість можна поділити на професійну й непрофесійну, а спеціалізовану - за професійною ознакою: судовий медик, судовий експерт, викладач права, журналіст із правової тематики та ін. Відтак, якщо йдеться про правосвідомість юриста, то необхідно враховувати його професійну спеціалізацію. Тобто, для різних юридичних спеціальностей правосвідомість є різною, вона відзначається індивідуальністю й неповторністю.
   Правосвідомість юриста завжди перебуває у динамічному розвитку. Вона може полегшувати або ускладнювати процес виконання службових обов'язків. Правосвідомість проявляється квантова: або збільшується, або зменшується.
   Кожен юрист має індивідуально-правове поле, тому його дії та вчинки зумовлюються власними правовими поглядами, які залежать від обставин, психічного стану” певних знань тощо. Звідси й твердження, що один і той самий юрист може перебувати на різних ступенях правосвідомості в конкретний час. Нас у цьому випадку цікавить дія так званої точкової квантової правосвідомості при виконанні службового обов'язку юристом. Тому з'ясуємо, що спонукає його до певної дії: свідоме чи несвідоме.
   Вважаємо, що свідоме “керує” юристом у спокійній, творчій ситуації, а в критичних, екстремальних випадках, у момент прийняття складного і відповідального рішення його опановує надсвідомий стан. Тоді і виявляється так звана деонтологічна правосвідомість, тобто рівень правосвідомості, якої юрист досяг раніше. Фактично деонтологічна правосвідомість відображає кванти правосвідомості, конкретизує її.
   Деонтологічна правосвідомість передбачає передусім усвідомлення юристом свого призначення і власної соціальної й моральної відповідальності.
   Отже, деонтологічна правосвідомість - це інтелектуальна власність юриста, оскільки вона пов'язана з інтелектом та моральними принципами; це конкретизація його правосвідомості, що відповідає одній із функцій юридичної деонтології.
   Деонтологічна правосвідомість юриста є результатом його загальної правосвідомості, її конкретним критерієм. Вона також свідчить про певний рівень правосвідомості юриста взагалі, оскільки перебуває на “вершині” правосвідомості і слугує ніби “піковою” правосвідомістю.
   Знаючи сутність змісту юридичної деонтології, можна стверджувати, що деонтологічна правосвідомість характеризується також юридичною евристикою. Інакше кажучи, юрист щоразу доходить нового висновку у процесі розгляду юридичних справ. Зрозуміло, що це неповторний індивідуальний вияв загальної правосвідомості в конкретних умовах, тому її і називають деонтологічною.
   Наведені вище міркування дають змогу стверджувати, що деонтологічну правосвідомість зумовлює внутрішній імператив службового обов'язку, оскільки останній є свободою розумної волі, передбачає юридичні наслідки професійної діяльності і є стабільно виробленою позицією юриста. Така позиція ґрунтується на принципах правового почуття, самодисципліни, об'єктивності, правової справедливості, узгодженості юридичної практики (позитивного права) з природним правом, гуманності, правдивості, активної життєвої позиції. Як і внутрішній імператив службового обов'язку, деонтологічна правосвідомість юриста часто збігається з потребою суспільства, оскільки тісно пов'язана з милосердям та сумлінням.
   Отже, деонтологічна правосвідомість юриста — це результат його правосвідомості, сформований під впливом правової інформаційної культури, при виконанні службового обов'язку.
   Деонтологічна правосвідомість юриста грунтується на його загальній правосвідомості, правовій інформаційній культурі, на внутрішньому імперативі права.
   Що стосується правової інформаційної культури, то доцільно звернути увагу на її попереднє формування. Тобто у момент прояву деонтологічної правосвідомості юрист не отримує нової правової інформації, а діє на основі раніше одержаної. Водночас рівень інформаційної культури безпосередньо впливає на ступінь деонтологічної правосвідомості.