2. Аграрне законодавство доби української революції (1917-1921 рр.)
Сторінки матеріалу:
Гетьман і Рада міністрів не могли залишити дане питання без вирішення, тому 27 травня 1918 р. гетьман затвердив Закон «Про право на врожай 1918 року на території Української Держави». Перший пункт цього закону передавав право на врожай озимини, посіяної восени 1917 р., власникам цих земель. Врожай з орендованих земель належав орендарям, якщо виконувались умови оренди орендатором. Врожай яри- ни, засіяної 1918 р., законодавчо закріплювався за особами, що засіяли ці землі. За це названі особи мали виконувати такі зобов´язання: повернути власникам землі чи орендаторам усі господарські витрати, які ними були зроблені на цих землях після жнив 1917 р.; сплатити державні, земські податки та повинності за 1918 рік. Врожай із нив, оброблених та засіяних під керівництвом земельних комітетів, але із застосуванням реманенту та насіння, належного власникам чи орендаторам, відповідно передавався останнім. Вирішення спірних питань покладалося на новостворені особливі комісії, які складалися з голови, що призначався міністром земельних справ, та двох членів (по одному від землевласників та селян).
Так, 14 червня 1918 р. закон про право на врожай був доповнений новим законом про забезпечення цукрових заводів буряками врожаю
1918 р. Згідно зі змістом закону увесь урожай буряків, посіяних на землях цукрових заводів чи ними орендованих, визнавався власністю заводів незалежно від того, ким засіяна земля.
Того ж дня, 14 червня 1918 р., було ухвалено Закон «Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями». Право продажу без обмеження розміру надавалося кожному власникові сільськогосподарських та лісових маетностей у повітах. Державний земельний банк мав виключне право скуповувати сільськогосподарські та лісові маєтності без обмеження їх кількості, але за умови подальшого розпродажу земельних ділянок на підставах даного закону. Розмір куплених або набутих даруванням земельних ділянок не повинен був перевищувати 25 десятин. Сільськогосподарські товариства мали право придбати земельні ділянки з розрахунку не більше 25 десятин на кожного члена товариства. При цьому на земельні товариства покладалося зобов´язання розмежувати куплену землю між усіма членами товариства протягом двох років. Якщо таке розмежування не було проведене, то це зобов´язання перекладалося на відповідні повітові земельні комісії, рішення яких вважалося остаточним і оскарженню не підлягало. Та, щоб уникнути зловживань з боку земельних комісій, скарги про порушення нею норм цього закону подавалися до Генерального суду, який мав право скасовувати відповідну постанову комісії.
До компетенції Міністерства земельних справ належало вирішення питання щодо набування сільськогосподарських та лісових земельних ділянок у розмірах, які перевищують норму (25 десятин), якщо це було викликано громадськими, промисловими або іншими культурно- господарськими потребами, зазначеними у дозволі. Без обмеження розміру земельні ділянки можна було купувати, якщо вони продавалися з прилюдних торгів у разі примусового стягування іпотечних та приватних боргів. В обов´язковому порядку про такі торги банки, судові та інші установи мали повідомляти повітову земельну комісію, яка мала право опротестувати їх заявою, якщо торги проводилися не відповідно до норм даного закону. У разі такого протесту торги припинялися і справа передавалася до відповідного окружного суду. У випадку купівлі землі понад норму 25 десятин її надлишки переходили до казни за рішенням суду. Функція нагляду за виконанням норм закону доручалася повітовим і губернським земельним комісіям. Не змінювалося встановлене раніше право спадкування маетностей як за законом, так і за заповітом. У загальному порядку без застосування норм, встановлених цим законом, підлягали затвердженню купчі і дарчі записи, складені до 31 грудня за старим стием.
Отже, основна мета закону полягала у регулюванні порядку купівлі земельних ділянок. Передбачалося встановити одноосібне господарювання на селі, а колективне ліквідувати, щоб створити середній клас селян-власників, які стануть опорою гетьманській владі. Проводячи історичну паралель слід зазначити, що аналогічне завдання мала Столипінська земельна реформа, правові норми якої скасовували обов´язкові «земельні общини», а кожному селянинові надавалося право вимагати виходу з общини з виділенням землі в єдиному масиві. Ці заходи, в свою чергу, дали б можливість створити стан заможних селян- власників.
Обов´язки контролю у сфері внутрішнього життя і праці сільського господарства покладалися на тимчасові земельні комісії відповідно до норм «Тимчасового закону про заходи боротьби з розрухою сільського господарства» від 8 липня 1918 р. На губернські земельні комісії покладалося видання обов´язкових постанов про примусове використання живого та мертвого сільськогосподарського реманенту, про норми платні за сільськогосподарську працю та про примусове виконання місцевим населенням сільськогосподарських робіт. Серед юридичних наслідків земельних правопорушень були сплата штрафу до 500 карбованців або позбавлення волі строком до трьох місяців. До примусових громадських робіт або позбавлення волі строком до одного року притягувалися ті громадяни, які навмисно псували та знищували посіви, урожай і зібраний хліб. Каралося також свавільне закриття чи припинення за попередньою згодою сільських робіт і підбивання до таких вчинків.
Подальший розвиток правового регулювання аграрних відносин пов´язаний зі створенням численних земельних комісій, які мали розробити законодавчу базу для проведення аграрної реформи.
У результаті антигетьманського повстання наприкінці 1918 р., що досягло успіху завдяки, передусім, підтримці широких верств селянського населення, до влади прийшов уряд Директорії. Цілком закономірно, що об´єктивна необхідність правового врегулювання аграрних відносин постала перед новим урядом з особливою гостротою.
Початком врегулювання аграрних відносин стала відозва від імені Головної команди Українських республіканських військ 16 листопада 1918 р., проголошена в Білій Церкві С. В. Петлюрою. Згідно зі змістом відозви велике поміщицьке землеволодіння планувалося новим майбутнім урядом скасувати, а землю віддати селянам, але за умови їх вступу до лав республіканських військ. Поміщиків планувалося притягнути до юридичної відповідальності за каральні експедиції та накладання контрибуцій на селян під час правління гетьманського уряду. Проголошувалося також скасування законів П. П. Скоропадського і відновлення чинності законів УНР.
На підтвердження зазначених гасел членами Директорії 21 листопада 1918 р. було видано «Наказ селянам № 1». Першочергове завдання аграрної справи новий уряд убачав у поверненні селянам усього майна, незаконно відібраного гетьманським урядом реквізиціями та контрибуціями на користь поміщиків. Для вирішення поставленого завдання члени Директорії планували зробити такі кроки: волосні управи по волостях мали негайно зробити перепис живого та мертвого інвентаря у поміщиків та орендарів, на користь яких гетьманським урядом було зроблено реквізиції або контрибуції; власність цих поміщиків відібрати і взяти під охорону; стежити за тим, щоб поміщики не продавали землю і не укладали довгострокових орендних договорів; селяни мали подати заяви до волосних управ, де зазначалися б збитки, завдані їм, приклавши точний список забраного в них майна; ці заяви волосні управи мали відіслати до повітових народних управ. Цілком слушним в умовах соціально-політичної нестабільності був у кінці наказу заклик нового уряду до дотримання порядку і спокою в країні.
«Розпорядження Директорії УНР» від 15 грудня 1918 р. заклало підвалини аграрної реформи. У ньому зазначалося, що верховне порядкування земельним фондом країни переходить до уряду Директорії. Всі приватновласницькі землі, крім трудових та дрібних селянських господарств, переходили в користування безземельних і малоземельних селян. Одразу ж було видано «Постанову Директорії УНР», згідно з якою землю заборонялося продавати, дарувати, закладати і здавати в оренду. У зв´язку з цим нотаріусам заборонялося затверджувати земельні угоди.
Уряд Директорії, узагальнюючи основні положення попередніх нормативно-правових актів з урегулювання аграрних відносин, видав «Декларацію Директорії УНР» від 26 грудня 1918 р. Остання, принаймні у галузі аграрних відносин, не містила нічого нового і фактично компілювала формулювання з актів, на яких вона базувалася («Наказ № 1», «Розпорядження Директорії УНР»), окрім пункту про право першочергового наділення землею тих, «хто пішов у війська Республіки для боротьби з Гетьманатом».
Закон «Про землю в Українській Народній Республіці» від 8 січня 1919 р. складався з трьох розділів: розділ І «Загальні положення», розділ II «Основні положення користування землею», розділ III «Перехідні закони». Положення Закону «Про землю в Українській Народній Республіці» об´єднувалися в 36 параграфів. У № 1 названого закону було підтверджено скасування «права приватної власності на всі землі з їх водами, надземними і підземними природними багатствами та лісами в межах У HP». При цьому в № 2 було задекларовано, що земля стає «добром народу УНР» і переходить у розпорядження держави без викупу. Всі суб´єкти приватних земельних відносин мали право тільки на користування земельними ділянками у розмірах, визначених державою.
Нижня межа землекористування встановлювалась № 13 закону — 5—6 десятин кращої землі для середнього трудового господарства. Безземельні і малоземельні селяни з місцевості, де не вистачало землі на трудовий мінімум, одержувати землю в тих місцях, де є більше землі. Малоземельними вважалися такі хліборобські господарства, площа яких не задовольняла споживчих потреб їхніх сімей за ведення господарства звичайними для своєї місцевості засобами. Верхня межа землекористування відповідно до № 21 закону мата бути не більше 15 десятин на господарство. Для піщаників, солончаків, заболочених та облогових земель ця норма (15 десятин) могла підвищуватись за рішенням повітової земельної управи з затвердженням Міністерства земельних справ.
Закон «Про землю в Українській Народній Республіці» не встановлював строку землекористування. Лише для земель запасного земельного фонду УНР, що складались із нерозподілених земель і по суті є тотожними сучасним категоріям земель резервного фонду і запасу, дозволялося сільським громадам і товариствам встановлювати строки користування. Водночас обмежувався 10 роками мінімальний строк оренди земельних ділянок, що свідчило про дбайливе ставлення держави до своїх земельних ресурсів.
Загалом закон «Про землю в Українській Народній Республіці» був спрямований на задоволення потреб безземельних і малоземельних селян, що фактично приводило до створення дрібних селянських господарств, адже максимальна норма наділення становила 15 десятин, хоча законом і передбачалося створення кооперативних хліборобських спілок, але в основному для збереження неподільними культурних господарств.