Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

2. Аграрне законодавство доби української революції (1917-1921 рр.)

Гетьман і Рада міністрів не могли залишити дане питання без вирі­шення, тому 27 травня 1918 р. гетьман затвердив Закон «Про право на врожай 1918 року на території Української Держави». Перший пункт цього закону передавав право на врожай озимини, посіяної восени 1917 р., власникам цих земель. Врожай з орендованих земель належав орендарям, якщо виконувались умови оренди орендатором. Врожай яри- ни, засіяної 1918 р., законодавчо закріплювався за особами, що засіяли ці землі. За це названі особи мали виконувати такі зобов´язання: повер­нути власникам землі чи орендаторам усі господарські витрати, які ни­ми були зроблені на цих землях після жнив 1917 р.; сплатити державні, земські податки та повинності за 1918 рік. Врожай із нив, оброблених та засіяних під керівництвом земельних комітетів, але із застосуван­ням реманенту та насіння, належного власникам чи орендаторам, від­повідно передавався останнім. Вирішення спірних питань покладалося на новостворені особливі комісії, які складалися з голови, що призна­чався міністром земельних справ, та двох членів (по одному від земле­власників та селян).

Так, 14 червня 1918 р. закон про право на врожай був доповнений новим законом про забезпечення цукрових заводів буряками врожаю

 

 
1918 р. Згідно зі змістом закону увесь урожай буряків, посіяних на зем­лях цукрових заводів чи ними орендованих, визнавався власністю за­водів незалежно від того, ким засіяна земля.

Того ж дня, 14 червня 1918 р., було ухвалено Закон «Про право про­дажу та купівлі землі поза міськими оселями». Право продажу без об­меження розміру надавалося кожному власникові сільськогосподарсь­ких та лісових маетностей у повітах. Державний земельний банк мав виключне право скуповувати сільськогосподарські та лісові маєтності без обмеження їх кількості, але за умови подальшого розпродажу зе­мельних ділянок на підставах даного закону. Розмір куплених або на­бутих даруванням земельних ділянок не повинен був перевищувати 25 десятин. Сільськогосподарські товариства мали право придбати зе­мельні ділянки з розрахунку не більше 25 десятин на кожного члена товариства. При цьому на земельні товариства покладалося зобов´я­зання розмежувати куплену землю між усіма членами товариства про­тягом двох років. Якщо таке розмежування не було проведене, то це зобов´язання перекладалося на відповідні повітові земельні комісії, рі­шення яких вважалося остаточним і оскарженню не підлягало. Та, щоб уникнути зловживань з боку земельних комісій, скарги про порушення нею норм цього закону подавалися до Генерального суду, який мав пра­во скасовувати відповідну постанову комісії.

До компетенції Міністерства земельних справ належало вирішен­ня питання щодо набування сільськогосподарських та лісових земель­них ділянок у розмірах, які перевищують норму (25 десятин), якщо це було викликано громадськими, промисловими або іншими культурно- господарськими потребами, зазначеними у дозволі. Без обмеження роз­міру земельні ділянки можна було купувати, якщо вони продавалися з прилюдних торгів у разі примусового стягування іпотечних та приват­них боргів. В обов´язковому порядку про такі торги банки, судові та інші установи мали повідомляти повітову земельну комісію, яка мала право опротестувати їх заявою, якщо торги проводилися не відповідно до норм даного закону. У разі такого протесту торги припинялися і справа передавалася до відповідного окружного суду. У випадку купів­лі землі понад норму 25 десятин її надлишки переходили до казни за рішенням суду. Функція нагляду за виконанням норм закону доручала­ся повітовим і губернським земельним комісіям. Не змінювалося вста­новлене раніше право спадкування маетностей як за законом, так і за заповітом. У загальному порядку без застосування норм, встановлених цим законом, підлягали затвердженню купчі і дарчі записи, складені до 31 грудня за старим стием.

Отже, основна мета закону полягала у регулюванні порядку купів­лі земельних ділянок. Передбачалося встановити одноосібне госпо­дарювання на селі, а колективне ліквідувати, щоб створити середній клас селян-власників, які стануть опорою гетьманській владі. Прово­дячи історичну паралель слід зазначити, що аналогічне завдання мала Столипінська земельна реформа, правові норми якої скасовували обо­в´язкові «земельні общини», а кожному селянинові надавалося право вимагати виходу з общини з виділенням землі в єдиному масиві. Ці заходи, в свою чергу, дали б можливість створити стан заможних селян- власників.

Обов´язки контролю у сфері внутрішнього життя і праці сільсько­го господарства покладалися на тимчасові земельні комісії відповідно до норм «Тимчасового закону про заходи боротьби з розрухою сільсь­кого господарства» від 8 липня 1918 р. На губернські земельні комісії покладалося видання обов´язкових постанов про примусове викорис­тання живого та мертвого сільськогосподарського реманенту, про нор­ми платні за сільськогосподарську працю та про примусове виконання місцевим населенням сільськогосподарських робіт. Серед юридичних наслідків земельних правопорушень були сплата штрафу до 500 карбо­ванців або позбавлення волі строком до трьох місяців. До примусових громадських робіт або позбавлення волі строком до одного року при­тягувалися ті громадяни, які навмисно псували та знищували посіви, урожай і зібраний хліб. Каралося також свавільне закриття чи припи­нення за попередньою згодою сільських робіт і підбивання до таких вчинків.

Подальший розвиток правового регулювання аграрних відносин пов´язаний зі створенням численних земельних комісій, які мали роз­робити законодавчу базу для проведення аграрної реформи.

У результаті антигетьманського повстання наприкінці 1918 р., що досягло успіху завдяки, передусім, підтримці широких верств селян­ського населення, до влади прийшов уряд Директорії. Цілком законо­мірно, що об´єктивна необхідність правового врегулювання аграрних відносин постала перед новим урядом з особливою гостротою.

Початком врегулювання аграрних відносин стала відозва від імені Головної команди Українських республіканських військ 16 листопада 1918 р., проголошена в Білій Церкві С. В. Петлюрою. Згідно зі змістом відозви велике поміщицьке землеволодіння планувалося новим майбут­нім урядом скасувати, а землю віддати селянам, але за умови їх вступу до лав республіканських військ. Поміщиків планувалося притягнути до юридичної відповідальності за каральні експедиції та накладання контрибуцій на селян під час правління гетьманського уряду. Проголо­шувалося також скасування законів П. П. Скоропадського і відновлен­ня чинності законів УНР.

На підтвердження зазначених гасел членами Директорії 21 лис­топада 1918 р. було видано «Наказ селянам № 1». Першочергове зав­дання аграрної справи новий уряд убачав у поверненні селянам усього майна, незаконно відібраного гетьманським урядом реквізиціями та контрибуціями на користь поміщиків. Для вирішення поставленого за­вдання члени Директорії планували зробити такі кроки: волосні упра­ви по волостях мали негайно зробити перепис живого та мертвого ін­вентаря у поміщиків та орендарів, на користь яких гетьманським уря­дом було зроблено реквізиції або контрибуції; власність цих поміщиків відібрати і взяти під охорону; стежити за тим, щоб поміщики не прода­вали землю і не укладали довгострокових орендних договорів; селяни мали подати заяви до волосних управ, де зазначалися б збитки, завдані їм, приклавши точний список забраного в них майна; ці заяви волосні управи мали відіслати до повітових народних управ. Цілком слушним в умовах соціально-політичної нестабільності був у кінці наказу заклик нового уряду до дотримання порядку і спокою в країні.

«Розпорядження Директорії УНР» від 15 грудня 1918 р. заклало підвалини аграрної реформи. У ньому зазначалося, що верховне поряд­кування земельним фондом країни переходить до уряду Директорії. Всі приватновласницькі землі, крім трудових та дрібних селянських господарств, переходили в користування безземельних і малоземель­них селян. Одразу ж було видано «Постанову Директорії УНР», згідно з якою землю заборонялося продавати, дарувати, закладати і здавати в оренду. У зв´язку з цим нотаріусам заборонялося затверджувати зе­мельні угоди.

Уряд Директорії, узагальнюючи основні положення попередніх нормативно-правових актів з урегулювання аграрних відносин, видав «Декларацію Директорії УНР» від 26 грудня 1918 р. Остання, принайм­ні у галузі аграрних відносин, не містила нічого нового і фактично ком­пілювала формулювання з актів, на яких вона базувалася («Наказ № 1», «Розпорядження Директорії УНР»), окрім пункту про право першо­чергового наділення землею тих, «хто пішов у війська Республіки для боротьби з Гетьманатом».

Закон «Про землю в Українській Народній Республіці» від 8 січня 1919 р. складався з трьох розділів: розділ І «Загальні положення», роз­діл II «Основні положення користування землею», розділ III «Перехід­ні закони». Положення Закону «Про землю в Українській Народній Республіці» об´єднувалися в 36 параграфів. У № 1 названого закону бу­ло підтверджено скасування «права приватної власності на всі землі з їх водами, надземними і підземними природними багатствами та лі­сами в межах У HP». При цьому в № 2 було задекларовано, що земля стає «добром народу УНР» і переходить у розпорядження держави без викупу. Всі суб´єкти приватних земельних відносин мали право тільки на користування земельними ділянками у розмірах, визначених дер­жавою.

Нижня межа землекористування встановлювалась № 13 закону — 5—6 десятин кращої землі для середнього трудового господарства. Без­земельні і малоземельні селяни з місцевості, де не вистачало землі на трудовий мінімум, одержувати землю в тих місцях, де є більше зем­лі. Малоземельними вважалися такі хліборобські господарства, площа яких не задовольняла споживчих потреб їхніх сімей за ведення госпо­дарства звичайними для своєї місцевості засобами. Верхня межа зем­лекористування відповідно до № 21 закону мата бути не більше 15 деся­тин на господарство. Для піщаників, солончаків, заболочених та обло­гових земель ця норма (15 десятин) могла підвищуватись за рішенням повітової земельної управи з затвердженням Міністерства земельних справ.

Закон «Про землю в Українській Народній Республіці» не встанов­лював строку землекористування. Лише для земель запасного земель­ного фонду УНР, що складались із нерозподілених земель і по суті є тотожними сучасним категоріям земель резервного фонду і запасу, до­зволялося сільським громадам і товариствам встановлювати строки користування. Водночас обмежувався 10 роками мінімальний строк оренди земельних ділянок, що свідчило про дбайливе ставлення дер­жави до своїх земельних ресурсів.

Загалом закон «Про землю в Українській Народній Республіці» був спрямований на задоволення потреб безземельних і малоземель­них селян, що фактично приводило до створення дрібних селянських господарств, адже максимальна норма наділення становила 15 десятин, хоча законом і передбачалося створення кооперативних хліборобських спілок, але в основному для збереження неподільними культурних гос­подарств.