-Подільський державний аграрно-технічний університет

ЗАСТОСУВАННЯ СМЕРТНОЇ КАРИ В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ (1917-1920 рр.)

Михайлик А.О., к. і. н.,

доцент кафедри історії, філософії та права

Жезицький В.Й., к. і. н.,

доцент кафедри історії, філософії та права

Вступ

Постановка проблеми. Цього року жовтневому перевороту в Російській імперії виповнюється 100 років.

Століття, яке минуло відтоді, дозволяє об'єктивно і неупереджено проаналізувати наслідки пострілу «Аврори» для світової історії загалом та історії України зокрема.

Цікавим із наукового погляду видається аналіз формування радянської правової системи на території України, зокрема щодо застосування вищої міри покарання - смертної кари.

Після утвердження більшовицької влади вона стала одним із проявів комуністичної карально-репресивної системи, заснованої на політичному та соціальному терорі.

Ступінь розробленості проблеми. Історіографія проблеми досить широка і різноманітна. її започаткували наративні джерела, створені безпосередніми учасниками революційних подій.

Розлогі спогади про криваву боротьбу тих часів залишили всі її учасники: комуністичні і радянські лідери, представники Білого руху, анархісти і місцеві отамани, вояки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки [1].

Шори ідеології не дозоляли більшості з них об'єктивно оцінити суспільно-політичну ситуацію в Україні перших десятиліть ХХ ст., однак для уважного і неупередженого дослідника подібні праці є невичерпним джерелом інформації.

Протягом усього існування СРСР в річищі комуністичної парадигми друкувалися книги і статті, які безпосередньо чи опосередковано торкалися становлення радянського права, зокрема в Україні.

Перші праці, які ознаменували собою відхід від марксистської догматики і в яких пролунала критика більшовизму, з'явилися в Росії у другій половині 80-х рр. ХХ ст.

У період горбачовської «перебудови», який припадає на вказані роки, вийшов друком цілий ряд науково-популярних, публіцистичних творів Р. Мєдвєдєва, Д. Волкогонова, Л. Гордона, Е. Клопова, А. Рабіновича, Н. Разумовича та ін. [2].

У них оприлюднювалися нові, доти маловідомі для широкого загалу документи, робилися спроби з'ясувати витоки і наслідки неоголошеної війни проти власного народу.

Слідом за ними до вивчення витоків сталінізму вдалися українські історики. Першими з'явилися праці Д. Волкогонова, Ю. Шаповала, В. Данильченка, С. Кульчицького, Г. Касьянова, І. Біласа [3].

радянський україна контрреволюція покарання трибунал

Виклад основного матеріалу

Диктатура пролетаріату, трансформована поступово в диктатуру однієї партії, вже у своїй основі передбачала насильство як засіб досягнення політичних і економічних цілей.

Цього не приховував засновник соціалістичної держави В. Ленін, який у багатьох своїх працях стверджував, що наукове поняття диктатури означає ніщо інше, як не обмежену ніякими законами, ніяким правом владу, що спирається безпосередньо на насильство.

Йому вторив інший відомий державний діяч і теоретик партії М. Бухарін: «Пролетарський примус в усіх своїх формах, розпочинаючи з розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є, як парадоксально це не звучить, методом вироблення комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної епохи <...>» [4, с. 146].

Зрозуміло, що радянський уряд не хотів постати перед усім цивілізованим світом як проповідник і захисник ідеї насильства. Тому одним із перших документів, прийнятих ІІ Всеросійським з'їздом Рад, був декрет про відміну запровадженої урядом О. Керенського смертної кари. Важко повірити у щирість цих намірів, оскільки вже через два місяці вона була фактично поновлена. В Інструкції Ради народних комісарів (далі - Раднарком) від 8 січня 1918 р. «Про створення батальйонів для риття окопів зі складу буржуазного класу чоловіків і жінок під наглядом червоногвар- дійців» вказувалось на можливість «розстрілу на місці злочину» контрреволюційних агітаторів, які чинять опір [5, с. 54]. Згодом загроза розстрілу за найменші злочини перестала будь-кого дивувати.

7-го грудня 1917 р. Раднарком РСФРР, заслухавши доповідь Ф. Дзержинського, схвалив постанову про утворення Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем (далі - ВНК).

Наприкінці 1917 - на початку 1918 рр. ВНК, зміцнившись кадрово й організаційно, провела ряд широкомасштабних каральних операцій. До того ж її функції на початку 1918 р. значно розширились.

21 лютого 1918 р. Раднарком РСФРР прийняв відомий декрет «Соціалістична Вітчизна в небезпеці». Він, написаний і проведений через уряд В. Леніним, проголошував: «Ворожі агенти, спекулянти, громили, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються на місці злочину» [6, с. 16-17]. На практиці це означало курс на здійснення позасудових розправ.

Інструктивні матеріали уряду Радянської Росії, Всеросійської надзвичайної комісії надходили в Україну, точніше в ту її частину, яка перебувала під контролем радянського уряду.

Відзначимо, в Україні централізовані надзвичайні органи з боротьби з контрреволюцією на той час були відсутні і знаходилися лише на стадії формування. Одним із перших був організований Харківський надзвичайний штаб із боротьби з контрреволюцією.

Регіональні органи з боротьби з контрреволюцією мала об'єднати Надзвичайна комісія Народного секретаріату України, створена 22 лютого 1918 р. На її чолі став Ю. Коцюбинський, а до складу увійшли М. Скрипник, В. Примаков та ін. Незважаючи на короткочасність діяльності, ряд дослідників цілком справедливо вважають її першим кроком до створення спеціального централізованого карального органу в Україні [7, с. 34].

5-го вересня 1918 р., заслухавши доповідь Ф. Дзержинського, Раднарком РСФРР схвалив підписану народним комісаром (наркомом) юстиції Д. Курським відому постанову «Про червоний терор», яка відразу знайшла схвальний відгук серед більшовицького українського уряду.

У ній, зокрема, говорилось, «що підлягають розстрілу всі особи, приналежні до білогвардійських організацій, змов і заколотів, що необхідно опублікувати імена розстріляних, а також підстави застосування до них цього закону» [8, с. 224].

Нарком внутрішніх справ УСРР К. Ворошилов повністю поділяв таку позицію й у своїй промові на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад 7 березня 1919 р. різко розкритикував представників фракції лівих есерів за їхні пропозиції щодо необхідності обмеження в Україні надзвичайних заходів [5, с. 28].

Провадженню такої політики завадив наступ денікінських формувань і втрата радянським урядом контролю над українськими землями до кінця літа 1919 р. Численні радянські організації та установи в Україні або розпадалися, або евакуйовувалися до Росії.

Припинила свою діяльність і Всеукраїнська надзвичайна комісія (далі - ВУНК),, доля якої, як завжди, вирішувалася в Москві. 23 липня 1919 р. колегія ВНК прийняла постанову про ліквідацію ВУНК, причому відповідно до неї всі чинні в Україні місцеві надзвичайні комісії підпорядковувалися ВНК, яка направила свого представника до Раднаркому України для контролю за виконанням місцевими надзвичайними комісіями розпоряджень ВНК [9, арк. 106].

З відновленням більшовицької влади відновлювались відповідні надзвичайні органи в Україні, які діяли на основі новоствореної законодавчої бази і передбачали цілий комплекс каральних заходів.

У зарубіжній історіографії наводиться зміст наказу по Київському військовому округу № 69, виданий 1920 р., у якому дозволялося застосовувати масовий терор проти заможних селян аж до фізичного знищення.

Згаданий закон передбачав розстріл кожного, у кого після терміну здачі зброї буде знайдено хоча б один патрон. Трагічні наслідки не забарилися. Вважається, що лише у Проскурові (сучасному Хмельницькому) жертвами застосування наказу № 69 стали близько 2 тис. громадян [5, с. 72].

Не можна забувати також і того, що відповідно до чинних положень право застосування смертної кари мали не лише надзвичайні комісії, а й інші органи на місцях. Це право використовували також виконавчі комітети (виконкоми) Рад, аж до повіт виконкомів.

Протягом певного часу були нез'ясовані права народних судів щодо застосування вищої міри покарання. Так, у «Киевских известиях» від 20 лютого 1919 р. було опубліковане повідомлення такого змісту: «На запити з повітів Київський губернський юридичний відділ роз'яснює, що народні суди ні в якому разі не можуть виносити смертних вироків. Смертна кара як нормальна міра покарання не передбачена жодним декретом і йде врозріз із соціалістичною правосвідомістю. У цей перехідний час смертна кара застосовується революційними трибуналами й адміністративними органами виключно як знаряддя класової боротьби».

Однак уже через декілька днів у газетах можна було прочитати зовсім протилежне: «У зв'язку із запитами з місць про можливість застосування народними судами смертної кари Верховний судовий контроль роз'яснив: сьогодні за наявності масових спроб контрреволюції підірвати будь-якими засобами Радянську владу право застосування смертних вироків зберігається і за народними судами» [10, с. 33].

Початок 1920 р. подарував надію. У січні цього року голова ВНК Ф. Дзержинський виступив з ініціативою про припинення з 1 лютого 1920 р. усіма місцевими надзвичайними комісіями застосування вищої міри покарання та про передачу всіх справ, за якими могло би загрожувати таке покарання, Революційному трибуналу.

Центральний Комітет Робітничої комуністичної партії (далі - ЦК РКП(б)) своєю постановою від 13 січня 1920 р. підтримав згадану пропозицію і запропонував спеціальній комісії у складі Ф. Дзержинського, Л. Каменєва та Л. Троцького підготувати для цього необхідні документи [11, с. 324].

Невдовзі, 17 січня 1920 р., такий документ був опублікований. У ньому, зокрема, відзначалося: «<...> Розгром контрреволюції ззовні і в середині, знищення найбільших таємних організацій контрреволюціонерів та бандитів і досягнуте цим зміцнення Радянської влади дають зараз можливість Робітничо-Селянському уряду відмовитись від застосування вищої міри покарання - розстрілу - до ворогів Радянської влади <...>».

Так, Всеросійський центральний виконавчий комітет (далі - ВЦВК) і Раднарком постановляють відмінити застосування вищої міри покарання (розстрілу) як за вироками ВНК і її місцевих органів, так і за вироками міських, губернських, а також і Верховного при Всеросійському центральному виконавчому комітеті трибуналі» [12, с. 104-105].

Як бачимо, у цьому разі ВЦВК і Раднарком пішли навіть далі пропозиції Ф. Дзержинського і відмінили смертну кару не лише за вироками надзвичайних комісій, а взагалі. Однак у травні 1920 р. права ВНК та революційних трибуналів щодо застосування смертної кари були відновлені у зв'язку з наступом польської армії Ю. Пілсудського.

Крім того, затверджені заходи зовсім не стосувалися України. 2-го лютого 1920 р. Всеукраїнський революційний комітет телеграфно довів місцевим органам свою постанову «Про застосування вищої міри покарання - розстрілу - до активних контрреволюціонерів на Україні».