Правове становище конкретної фізичної особи може розглядатися як сума загального, спеціального та індивідуального статусів, співвідношення яких варіюється залежно від конкретних ситуацій Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К. : Парламентське вид-во, 1999. - С.89.

Слід зазначити, що спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією.

Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуальне-правові статуси експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.).

Відмежування спеціального статусу однієї особи від усіх інших осіб здійснюється у площині її правосуб'єктності, головним чином дієздатності, оскільки правоздатність є однаковою і рівною для всіх. Так, право на заняття підприємницькою діяльністю і на створення акціонерного товариства -- елемент правоздатності кожного, однак реалізувати його може лише особа, яка належить до соціальної групи підприємців. Тут виявляється специфічна дієздатність, яка може бути як внутрішньогалузевою (у такому разі вона виступає особливим видом галузевої дієздатності), так і міжгалузевою. Вона впливає на співвідношення спеціального статусу з галуззю права, тому що служить визначальною передумовою його виникнення.

Види правових статусів особи за суб'єктами:

- статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;

- статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);

- статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об'єктах, секретних виробництвах) та ін Конституционное право Украины /Сост.: В. Д. Волков, Р. Ф. Гринюк, И. С. Щебетун. -- Донецьк, 2000 - С.143.

Обов'язок це забезпечена законом міра належної поведінки, якій слідує зобов'язана особа відповідно до правомірних вимог. Навряд чи є необхідність включати у визначення вказівку на те, що зобов'язана особа слідує належній поведінці не тільки відповідно до вимог, але і в цілях задоволення що визнаються законом інтересів правомочного. Включення інтересу в поняття суб'єктивного права викликає заперечення. В ще більшій мірі це відноситься до визначення поняття обов'язку. Включення поняття інтересу правомочного у визначення обов'язку могло б служити підставою для суб'єктивної оцінки зобов'язаних інтересів правомочного, що не сприяє визначенню зв'язку прав і обов'язків.

Навряд чи доцільно включати у визначення обов'язку і вказівку на те, що правомочна особа може вимагати виконання обов'язків, спираючись на апарат державного примусу. Можливість застосування заходів державного примусу для здійснення правовідносин виділяє його з інших видів суспільних відносин. Проте немає потреби підкреслювати таку можливість при визначенні кожного з елементів правовідносин. Вимагаючи дотримання обов'язків, правомочний суб'єкт спирається на своє право. Це означає, що у разі потреби для реалізації права можуть бути застосований заходи державного примусу.

На відміну від права тобто заходів можливої поведінки, обов'язок є належною поведінкою, яка перетворюється на дійсне залежно від волі правомочного суб'єкту здійснити своє право. Таким чином, може скластися враження, що обов'язок теж є певною мірою можливості, яка реалізується насправді по волі правомочної особи Конституційне право України /За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. -- К., 1999. - С.145.

Це справедливо для деяких видів правовідносин, в яких здійснення права повністю залежить від волі правомочного. Проте в багатьох правовідносинах, особливо в тому широкому і важливому колі правовідносин, який опосередковує управління економікою і іншими галузями життя суспільства, складне переплетення взаємних прав і обов'язків спонукає правомочного до реалізації свого права. Отже, обов'язок в переважній більшості випадків є соціальною реальністю. Це знаходить своє віддзеркалення і в термінології: говорять про здійснення права і про виконання обов'язку.

Звичайно, не можна заперечувати значення волі і при виконанні обов'язку. У виконанні дій, що становлять зміст обов'язку, може бути вкладена ініціатива, і, навпаки, виконання обов'язку може бути формальним, неадекватним. Нарешті, можливі випадки ухилення від виконання обов'язку. Тому правова норма покликана стимулювати зацікавленість зобов'язаної особи в належному виконанні обов'язку.

Як правило, порушення обов'язку (його невиконання або неналежне виконання) призводить до певного правового результату -- застосування заходів державного примусу. Проте досвід показує, що найефективнішими виявляються ті засоби дії, які створюють зацікавленість зобов'язаної особи у виконанні обов'язку. Так, заходи заохочення, перспектива просування працівника залежно від виконання ним своїх трудових обов'язків мають істотне значення для їх виконання. Зацікавленість у виконанні обов'язку може бути різною: для одних це матеріальне заохочення, для інших -- можливість просування на більш цікаву роботу хоча і не пов'язану з матеріальною вигодою, для третіх -- умови для самостійної творчої праці і т. і. Про це свідчать дані конкретних соціальних досліджень Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. Частина 1. - К.: 1998. - С.123.

Нерозривний зв'язок державної і суспільної оцінки поведінки має велике і все зростаюче значення в стимулюванні до виконання громадянами і організаціями їх обов'язків в різних правовідносинах.

Специфічним правовим засобом, направленим на те, щоб веління норми реалізувалося в актах реальної поведінки, є встановлюваний в правовідносинах зв'язок прав і обов'язків. Цей зв'язок залежить від характеру регульованих відносин і відрізняється великою різноманітністю.

Безпосередній, прямий зв'язок права з точно відповідаючим йому обов'язком характеризує далеко не всі правовідносини. У правовій науці розрізняються два види зв'язку прав і обов'язків: абсолютні права, при яких праву правомочної особи протистоїть обов'язок невизначеного кола суб'єктів утримуватися від порушення права, і відносні права, при яких праву правомочної особи протистоїть обов'язок конкретної особи або осіб вчинити певні дії або утриматися від них.

Розрізнення двох типів зв'язку прав і обов'язків -- абсолютного і відносного, активного і пасивного -- має безперечне практичне значення, але є лише першим наближенням до класифікації зв'язку прав і обов'язків і не охоплює всього багатства конкретних видів зв'язку, що не включаються в традиційний тип абсолютних прав. Так, в деяких відносинах правомочна особа може здійснити своє право шляхом своїх дій, не потребуючи при цьому дій інших осіб. Виконання обов'язку утримуватися від порушення права реалізується у всіх випадках незалежно від поведінки зобов'язаної особи.

У деяких випадках поєднання прав і обов'язків, інтересів правомочних і зобов'язаних не створює ефективного стимулу для того, щоб дана поведінка дала оптимальний для суспільства результат Основи конституційного права України / За редакцією Копейчикова В.В. - К.: Юрінком, 1997. - С.171.

Обов'язки є невід'ємною складовою частиною (елементом) конституційно-правового статусу людини і громадянина. Обов'язки тісно пов'язані з правами та свободами. Це підтверджує і закріплення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина в єдиному розділі Конституції України.

Закріплені в Конституції обов'язки визначаються як конституційні обов'язки людини і громадянина України.

Як і права людини, конституційні обов'язки людини стосуються найважливіших сфер життєдіяльності особи, суспільства і держави. Вони стосуються здійснення прав особи, політичної, економічної, соціальної, культурної та інших сфер діяльності.

Рівність обов'язків торкається кожного громадянина і безпосередньо пов'язаний з рівністю прав і свобод. В практичному плані він означає, що жоден громадянин не повинен звільнятися або ухилятися від обов'язків, цей тягар в рівній мірі розповсюджується на всіх громадян.

Проте в Україні перебуває та проживає багато осіб, що не є громадянами. Конституція не звільняє їх від деяких обов'язків (платити податки, зберігати природу), в той же час за ними закріплено багато прав і свобод.

Але деякі обов'язки на цих осіб не розповсюджуються, вони властиві тільки громадянам (захищати Вітчизну і ін.) Основи конституційного права України / За редакцією Копейчикова В.В. - К.: Юрінком, 1997. - С.152.

Обов'язок додержувати Конституції і законів України є одним із найважливіших обов'язків людини і громадянина, передбачений ст. 68 Конституції України. Цей обов'язок має загальне значення і не має винятків. Він стосується всіх осіб, які знаходяться на території України, як громадян, так і негромадян України.

Цей конституційний обов'язок передбачає додержання насамперед Конституції України як акта прямої дії, тобто дотримання конституційної законності.

Водночас він поширюється і на виконання інших законів України, які складають систему чинного законодавства, тобто дотримання принципу законності.

Крім загального обов'язку дотримуватись Конституції України і законів, у Конституції України низкою інших статей передбачається обов'язок заборонного характеру у вигляді заборони для громадян здійснювати ті чи інші дії. Так, у Конституції України передбачена заборона утворення і діяльності політичні партій та громадських об'єднань, програмні цілі або дії яких спрямовані ні ліквідацію незалежності України.

На території України, як передбачено ст. 17 Конституції України, забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

При цьому незнання законів не є підставою і не звільняє нікого від юридичної відповідальності при їх невиконанні чи порушенні Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. Частина 1. - К.: 1998. - С.126.

Обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів. Захист Вітчизни насамперед регулюється Законом України від 6 грудня 1991 року «Про оборону України». Ним передбачається, що кожний громадянин України, незалежно від національності, расової приналежності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової чи іншої діяльності зобов'язаній захищати Україну від посягань, підтримувати громадський порядок та інше.

Проходження військової служби громадянами України відбувається у відповідності з Законом України від 25 березня 1992 року «Про загальний військовій обов'язок та військову службу».

Загальний військовий обов'язок встановлюється для підготовки населення до захисту України, а також з метою комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки, Прикордонної служби, Цивільної оборони, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військовій формувань. Він включає підготовку громадян до військової служби, приписки до призовних дільниць, призов на військову службу, проходження за призовом або добровільної військової, альтернативної служби та ін Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. -- К.: Український центр правничих студії 1999. -- С.201.