Більшовицький режим у Росії, прикриттям якому служили ради робітничих і солдатських депутатів, як і будь-який політичний режим, потребував легалізації і легітимації водночас. Одначе він ніколи не був справді легітимним, позаяк завжди нехтував цінностями, що їх природно-історично виробляють людські спільноти в своєму співжитті та на яких ґрунтуються форми суспільної інтеграції, у тому числі етноси та нації. Марксизм тяжів до того, що можна назвати зверхністю більшовицької само легітимації влади: його ідеологія ґрунтувалася на можливості революційного самоствердження влади, самодіяльності, як зазначав К. Маркс. Не дивно, що одним з найважливіших засобів легітимації радянської державності, що врешті-решт призвели до утвердження тоталітарної диктатури більшовицького типу, стали ідеологія революційного марксизму та пролетарського інтернаціоналізму та масовий терор, розгорнутий більшовицькою владою проти усіх реальних і удаваних супротивників держави "диктатури пролетаріату”.

Марксистська теорія стала не лише реальною духовною силою, яка вперше після християнського вчення була здійснена у світовому масштабі зусиллями тоталітарної комуністичної партії, а й стала одним із засобів легітимації влади більшовиків в СРСР. На важливий інструмент укорінення більшовицької диктатури перетворився державний масовий терор, розгорнутий на теренах колишньої Російської імперії фактично відразу ж після жовтневого (1917 р.) перевороту в Петрограді. Репресії проти народів набрали методичного характеру і проводилися за основними постулатами марксистсько-ленінської доктрини через розгортання світової класової війни. Першим масовим винищенням людності стали "червоний терор" і викликаний політикою "воєнного комунізму" голод 1921 - 1923 рр., що став предтечею Голодомору 1932 - 1933 рр. в Україні, який забрав життя мільйонів українських селян. ” [4]

Автор праці "Державотворення: шляхи легітимації" виявляє наступні фактори здійснення державної влади в СРСР, акцентуючи увагу також на ідеологічному факторі, як визначального: "Коли сьогодні говорять про ідеологічний вакуум, то мають на увазі зовсім не брак множини певних уявлень, що постають спонтанно і складають те, що прийнято називати суспільною свідомістю. Йдеться передовсім про втрачання панівного становища, що його завжди уможливлює "колективна несвідомість”, коли вся поведінка людини спрямована до єдиного центру й має афірмативний, або, іншими словами, - суто стверджувальний характер. ” [5]

З погляду юридичної науки легітимація влади є процесом набуття або підтвердження владної уповноваженості державою, її апаратом та посадовими особами через їх схвалення народом відповідно до встановлених ним юридичних процедур. Власне тому легітимацію державної влади неможливо нав'язати із зовні, вона опирається переважно на внутрішні спонукальні мотиви і стимули, в основі яких - віра людей в те, що їх блага залежать від збереження і підтримання даного порядку, переконання в тому, що цей порядок виражає їх інтереси.

Радянська державність вимагала юридичного закріплення, легітимації, що мало бути забезпечено її конституційним оформленням. Перша Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки, як і її прообраз - Конституція РСФРР, ґрунтувалась на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому цей основний закон був скоріше політичним, аніж правовим документом. Його домінуючою рисою була декларативність, характерна і для наступних радянських конституцій. Республіка Рад визначалася як державна форма диктатури пролетаріату. Сформовані відповідно до Конституції 1919 р. державні інститути дублювали відповідні структури союзного рівня, демократичні принципи організації і функціонування механізму влади та політичної системи в цілому носили декларативний характер і не знаходили будь-якої практичної реалізації. Це призвело до повного нівелювання елементів демократії в державно-правовій сфері, формування однопартійної системи правління, зрощення партійного та державного апарату і встановлення тоталітарного режиму.

Утвердження радянської влади в Україні супроводжувалось організацією нової правової системи, яка відповідала правовим уявленням більшовицьких лідерів. Замість скасованих нормативних актів правотворчої діяльності українських національних урядів розповсюджувалися законодавчі акти радянської Росії. Формування радянського права в Україні було невід'ємно пов'язано з поширенням радянської влади і будівництвом державного апарату.

Знехтувано було й національними інтересами України. Їх знеособлення стало особливо інтенсивним в добу перебування України у складі СРСР. Вони цілковито підпорядковуються загальносоюзним, великодержавним інтересам.

Радянська держава мала складну внутрішню структуру, яка включає різноманітні державно-правові інститути, організації та установи, наділені владними і управлінськими повноваженнями і які утворюють в сукупності державний механізм. Важливу роль у структурі радянської держави відігравали судові та правоохоронні (каральні) органи і органи державного контролю, що виступили провідниками політики правлячої партії, спрямованої на утвердження тоталітарного режиму. Для зовнішнього вжитку українська радянська державність являла собою конституційний режим безпосередньої демократії. Суверенним носієм влади проголошувалися пролетарські маси. Представники робітників, селян і червоноармійців утворювали ради, які за нормами конституції користувалися повнотою влади на всіх рівнях - від місцевого до загальнодержавного. Насправді ж за фасадом влади рад приховувалась диктатура більшовицької партії.

Попри вибудувану на російський зразок систему радянської влади, процес її легітимації в Україні відзначався своїми особливостями. З огляду на те, що утвердження радянської влади в Україні відбулося лише з третьої спроби, більшовицькі вожді, що вимушено пішли на формування "незалежної” української держави в радянській оболонці, будь-що намагалися зміцнити легітимність радянської влади. І хоча фактично радянську владу в Україні легітимізувала перемога у війні з українськими національними урядами, більшовицький режим змушений був вдаватися не лише до силових акцій та репресій, але й вимушено йти на окремі тактичні поступки українському національному рухові. [3]

Висновки Питання легітимації радянської влади в українському суспільстві не є остаточно вирішеним, проте враховуючи думки науковців, а також свої власні і опираючись на категорію легітимації у визначенні політичної науки, можна зробити наступні висновки: радянська влада намагалася утвердити свою легітимність у українському суспільстві всіма можливими шляхами, проте вона забула той факт, що саме категорія легітимації означає прийняття державної влади, а не її сліпе насадження з метою утвердження, тобто це виходить легітимація легітимації радянської влади; розглядаючи поняття легітимності і її видів, то частково можна стверджувати, що кожен з тих видів (традиційний, легальний, харизматичний) мали місце часткове у історії існування радянської влади, проте, то були не чисті види а так звані сублімати різних цих видів, які мали суто декларативний характер; основою легітимації радянської влади в Україні була ідеологія, яка намагалася пояснити все крізь святої віри в ідею, проте ідеологію комунізму, попри свій колективізм, перепліталася із суб'єктивізмом, який стверджували вожді Радянського Союзу; радянська влада в основу здійснення своїх повноважень поставила ресурс насилля, що викликав негативні настрої українського суспільства, а також вона не врахувала, що українська нація попри свою невизначеність та роздрібленність протягом років, залишилася потужною силою утвердження ідеї незалежності та української державності; і на останок, лише українська влада може легітимуватися в нашій державі, проте, зважаючи на останні події, варто залишити цей факт трішки на потім, до тих пір, коли наше суспільство реально усвідомить, що лише воно зможе збудувати таку державу, яка нам потрібно, а для цього не можна займати позицію спостерігача, а потрібно активно діяти. Лише тоді коли в Україні створиться місце громадянське суспільство, тільки тоді можна буде говорити про дійсно легітимну владу, яка забезпечуватиме інтереси того суспільства. Список використаної літератури 1. Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни/ За ред.Б. Кухти/ Л: Кальварія, 2003.500 с. 2. Бистрицький Є. Леґітимація як дієве філософське поняття. [Електронний ресурс] - Режим доступу // http://bystrytsky.org/legitym. htm

3. Дмитрасевич Н. Внутрішній та міжнародний аспекти легітимації радянської влади в Україні в 1917 - 1922 рр. [Електронний ресурс] - Режим доступу // www.irbis-nbuv.gov.ua/. /cgiirbis_64. exe?.

4. Дмитрасевич Н. Комуністична ідеологія і масовий терор як інструменти легітимації радянської влади в Україні [Електронний ресурс] - Режим доступу // http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vapsv/2010_2/St_6. pdf

5. Державотворення: шляхи легітимації. [Електронний ресурс] - Режим доступу // http://litopys.org.ua/ukrxx/r17. htm

6. Кузьменко Т. Особливості легітимації політичної влади в Україні: ціннісний вимір. [Електронний ресурс] - Режим доступу // http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Vsntu/2010/polit/112-SevNTU/112-29. pdf

7. Маднжола П. Взаємодія влади та громадян: практика легітимації інститутів влади у новітній історії України. [Електронний ресурс] - Режим доступу // http://old. niss.gov.ua/book/StrPryor/2/1-7-Manzhola. pdf