Згідно зі ст. 8 Закону України „Про державну таємницю”, не відноситься до державної таємниці інформація: про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, про аварії, катаст-рофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які ста-ли або можуть статися і загрожують безпеці громадян; по стан здо-ров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення; про факти порушень прав і свобод лю-дини і громадянина; про незаконні дії органів державної влади, ор-ганів місцевого самоврядування та їх службових осіб, інша інфор-мація, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бу-ти засекречена.

Засекречування інформації, що віднесена до державної таємниці, здійснюється шляхом надання відповідному документу, виробу або іншому матеріальному носію інформації, в залежності від обмеження доступу до неї та рівня її охорони державою, грифу сек-ретності - „особливої важливості”, „цілком таємно”, „таємно” (части-на друга ст. 8 Закону). Причому гриф секретності є обов'язковим реквізитом кожного матеріального носія інформації, що віднесена до державної таємниці.

За розголошення державної таємниці передбачена кримінальна відповідальність, згідно зі ст. 328 Кримінального кодексу України від 05.04.2001*.

Однак, ця стаття передбачає відповідальність лише осіб, яким ці відомості були доручені або стали відомими у зв'язку з виконанням службових обов'язків.

Громадяни, яким випадково стала відома інформація, що містить державну таємницю, і які потім їх розголосили, не є суб'єктами дано-го злочину і тому притягнуті до кримінальної відповідальності за цією статтею бути не можуть.

Конфіденційна інформація. Конфіденційними є відомості, які знаходяться у володінні, кори-стуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов (частина друга ст. 30 Закону України „Про інформацію”). Сю-ди належить інформація професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержана на власні кошти громадян та юридичних осіб, або така, яка є предметом їхньо-го професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці. Ре-жим доступу до такої інформації, включаючи належність її до кате-горії конфіденційної, самостійно визначають відповідні громадяни та юридичні особи, які й встановлюють для неї систему (способи) за-хисту.

Виняток становить інформація комерційного та банківського ха-рактеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Вер-ховною Радою

* Розголошення державної таємниці.

1. розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства -

карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров'ю людей.

Конфіденційною інформацією, фактично, не може бути власна інформація органів влади (інформація про їхню діяльність), оскільки останні здійснюють свою діяльність на користь суспільства і не мають права утаємничувати інформацію, що знаходиться у їхньому володінні (за винятком інформації, що у встановленому по-рядку відноситься до державної таємниці). Разом з тим, якщо орган влади володіє інформацією, яку віднесено до категорії конфіденційної якоюсь іншою особою (наприклад, підприємством), тоді орган влади не матиме права викривати її, якщо інше не встановлено законодавством.

Нещодавно ухвалений Закон України „Про внесення змін до де-яких законодавчих актів з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова” доповнив Закон України "Про інформацію" ст. 47-1, згідно з якою „Особа звільняється від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільна значимою”, а та-кож доповнив ст. 30: „Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільна значи-мою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власни-ка на її захист”.

Таким чином, суттєво покращилися можливості захисту в суді прав журналістів у разі розповсюдження журналістами інформації з обмеженим доступом, якщо вона є суспільне значимою.

Хоча чіткого визначення поняття „суспільно значима інфор-мація” немає, а сам термін залишається оціночним, журналістам вар-то посилатися на вищезгадані норми закону та у кожному конкретному випадку готувати аргументи, чому він чи вона вважає, що поширена інформація була суспільно значимою. [54;14] Разом з тим варто зазначити, що відповідно до Закону України від 16.11.1992 „Про друковані засоби масової інформації” журналіст має право на збереження таємниці авторства та джерел інформації. Хоча в статті існує така помітка: за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду. І тут постає питання, коли висувається така вимога та у яких випадках, і чи зобов'язаний журналіст давати показання як свідок з приводу того, що стало йому відомим при виконанні професійних обов'язків. На мій погляд чіткої правової регламентації питання у даних положеннях не вбачається.