Чиншове право являло собою сукупність норм феодального права, що склалися в 13-14 ст.ст. у країнах Європи, які регулювали особливий різновид поземельних відносин, що встановлювалися між феодальними власниками і феодальними держальниками землі (чиншовиками) з числа селян і міських жителів. За своєю природою воно нагадувало спадкову оренду за римським правом (эмфитевзис), закріплювало довічне, що переходило з покоління в покоління, користування землею з обов'язком володільця сплачувати феодалу встановлений оброк (чинш), зазвичай грошовий. Таким чином, практично до кінця 19 століття спеціального земельного законодавства в Україні не існувало. Приватне землеволодіння в містах і сільській місцевості в основному регулювалося нормами звичаєвого і писаного цивільного права.

Селянська реформа 1861 року дала імпульс розвитку земельного законодавства у власному розумінні слова. У її розвиток був прийнятий цілий пакет законодавчих актів. Найбільш важливим і основоположним був Маніфест про скасування кріпосного права, прийнятий 19 лютого 1861 року. Задля його виконання були видані: Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Положення про влаштування двірських людей; Положення про викуп; Положення про губернські і повітові із селянських справ установи; Правила про порядок приведення в дію положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Закон про заснування селянського банку та ін. [78, с 32.]

На момент проведення реформи правовий режим земель визначався головним чином не за цільовим призначенням, а за правовим положенням суб'єктів поземельних прав. Землі поділялися на безліч категорій, серед яких найважливішими були: державні, удільні, кабінетські, монастирські, церковні, майоратні, приватновласницькі, посесійні, суспільні, а також селянські. Головне питання реформи - про надання землі колишнім кріпакам - вирішувалося шляхом наділення селян землею за викуп.

Внаслідок чого, селяни отримували землю не у власність, а в постійне користування, за що зобов'язані були відбувати на користь поміщиків повинність роботою чи грошима. [75, с 116.]

Основними законами столипінської аграрної реформи були Указ від 4 березня 1906 року й Указ від 9 листопада 1906 року «О новом льготном порядке выдела из общины», положення якого і склали основний зміст даної реформи. На основі останнього 14 червня 1910 року приймається Закон, затверджений III Державною думою і Державною Радою. Вважається, що саме ці акти визначили принципи, на основі яких здійснювалися земельні перетворення в країні.

Указ дав поштовх до реформування земельних відносин, він став своєрідним каталізатором подальшого розкладання общини, дав можливість селянам, що вміли і хотіли працювати, здобувати земельні наділи, збільшувати їхні площі і, як наслідок, отримувати більш значимі прибутки. На основі указу почалося становлення прогресивних капіталістичних відносин на селі.

Общинна власність була особливим різновидом загального володіння, при якому фізична особа не могла вказати на жодну кількісно означену частину, яка перебувала б під його винятковою владою. Відповідно до Вказівок 2 Департаменту Урядуючого Сенату від 25 лютого і 10 березня 1908 р. № 999 і 1472 «разница между понятиями общественной и общей собственности состоит в том, что собственником первой является само общество, как юридическое лицо, отдельное от его членов, собственником же второй собственности являются отдельные лица, а не общество».