Крім того, вказаним пунктом було передбачено, що Положення базується на принципах вільного вибору суб'єктами форм розрахунків, закріплення їх сторонами у договорах, угодах чи окремих домовленостях і невтручанні установ банків у ці договірні відносини. У пункті 3 цього Положення було встановлено, що безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формах: платіжних доручень, платіжних вимог-доручень, чеків, акредитивів, векселів. Комерційні банки повинні були постійно вивчати стан розрахунків і рекомендувати клієнтам застосовувати найбільш доцільні форми, зважаючи на специфіку їх діяльності і організації взаємних відносин, виявляти можливості і організовувати заліки взаємної заборгованості обслуговуючих підприємств, використовувати планові платежі, попередню оплату.
   Таким чином, зазначене вище Положення про безготівкові розрахунки чітко визначало форми розрахунків. При цьому заліки взаємної заборгованості не відносилися до форм розрахунків.
   У статті 32 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, який діяв до набуття чинності Законом України від 7 грудня 2000 р. №2121-111, було визначено, що банки здійснюють розрахунки у формах, встановлених Національним банком України, а також прийнятих у міжнародній банківській практиці.
   Відповідно до п. 1 Інструкції № 7 “Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України”, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 02.08.96 № 204, якою було відмінене вищезазначене Положення НБУ, було встановлено, що ця Інструкція визначає загальні принципи організації безготівкових розрахунків у національній валюті України, їх форми, стандарти документів та порядок їх обігу, що впроваджуються в господарський оборот України. У пункті 6 цієї Інструкції було визначено, що безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахункових документів, як: платіжні доручення, чеки, акредитиви, векселі, платіжні вимоги, інкасові доручення (розпорядження). Крім того, цим пунктом Інструкції було встановлено, що безготівкові розрахунки за товари та послуги можуть здійснюватись за допомогою банківських платіжних карток. Таким чином, ця Інструкція не містила загального переліку форм розрахунків, як і не визначала поняття “форма розрахунку” та “спосіб розрахунку”, а також не наводила критеріїв розмежування різних форм розрахунків. Хоча термін “форма розрахунку” застосовувався в цій Інструкції, зокрема при регламентації порядку здійснення розрахунків за допомогою платіжних доручень.
   Відповідно до ст. 52 Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р. № 2121-Ш, безготівкові розрахунки проводяться на підставі розрахункових документів на паперових носіях або в електронному вигляді. Банки в Україні можуть використовувати як платіжні інструменти платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки та інші дебетові і кредитові платіжні інструменти, що застосовуються у міжнародній банківській практиці. Тобто, діючий Закон України “Про банки і банківську діяльність” взагалі не містить такі поняття, як “форма розрахунків” та “спосіб розрахунків”.
   У статті 7 Закону України “Про Національний банк України” встановлено, що Національний банк України визначає форми платежів, проте не розкрито, що саме розуміється під формою платежу. Відповідно до статті 40 цього Закону Національний банк встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу України із застосуванням як паперових, так і електронних документів, а також платіжних інструментів та готівки, координує організацію розрахунків, дає дозволи на здійснення клірингових операцій та розрахунків. Тобто, як ми бачимо, вживається термін “форма розрахунків”, проте визначення його знову ж таки не надається.
   Слід зазначити, що перелік форм розрахунків, які застосовуються при проведенні переказу, містився у статті 4 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”. Так, у пункті 4.1 вказаної статті було встановлено, що при проведенні переказу ініціатори можуть застосовувати акредитивну, вексельну, інкасову форми розрахунків, а також форму розрахунків за гарантійним зобов'язанням, за чеками з використанням документів на переказ. Проте Законом України від 06.10.2004 р. №2056-IV статтю 4 вказаного Закону викладено у новій редакції, згідно з якою розрізняють форми та види безготівкових розрахунків. При цьому під формою мається на увазі готівкова або безготівкова форма, а щодо видів розрахунків зазначено, що вони визначаються законами та прийнятими на їх підставі нормативно-правовими актами Національного банку України.
   В Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 р. №22, не містяться терміни “форма розрахунків” чи “спосіб розрахунків”.
   У статті 4 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” кліринг віднесено до форм забезпечення розрахунків.
   Звертаємо увагу на те, що термін “форма безготівкових розрахунків” вживається у статті 347 Господарського кодексу України. Згідно з цією статтею безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці.
   Таким чином, як бачимо, у законодавстві України не використовується термін “спосіб безготівкових розрахунків”, а термін “форма безготівкових розрахунків” вживається тільки у загальному законодавчому акті — Господарському кодексі України, тоді як у актах спеціального банківського законодавства він відсутній.
   Необхідно зазначити, що у законодавстві Російської Федерації використовується термін “форма безготівкових розрахунків”. Так, Цивільний кодекс РФ містить статтю 862 “Форми безготівкових розрахунків”, у якій визначено, що при здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки платіжними дорученнями, за акредитивом, чеками, розрахунки за інкасо, а також розрахунки в інших формах, передбачених законом, встановлених у відповідності з ним банківськими правилами та звичаями ділового обороту, які застосовуються у банківській практиці.
   На наш погляд, найбільш правильною є вище зазначена позиція учених Л. К. Воронової, Я. А. Куніка, В. Ф. Кузьміна, які розрізняють форми розрахунків не за формою основного розрахункового документа й властивим для нього документооборотом, а за особливістю їх правової регламентації. Тобто, ми вважаємо, що форма розрахунків — це правова форма розрахунків.
   Наша позиція грунтується на розумінні в юридичній науці поняття “правова форма”. Зокрема, А. В. Сурілов зазначає, що у праві категорія “форма” застосовується у двох значеннях: а) правової форми (наприклад, соціально-економічних відносин). У цьому контексті формою є зміст права, правосвідомість та правовідносини; б) форми самого права у двох її аспектах: форми внутрішньої та форми зовнішньої. При цьому він звертає увагу на те, що поняття “правова форма” частіше за все застосовується у зв'язку з економічними відносинами. Правову форму вчений визначає як сукупність правових нормі правовідносин.
   На відміну від А. В. Сурілова, Р. Й. Халфіна підкреслює, що правовідношення як урегульоване правом конкретне реальне відношення необхідно відрізняти від поняття правової форми окремих видів суспільних відносин, яке використовується у радянській юридичній літературі.
   Р. И. Халфіна виділяє правову форму певного виду суспільних відносин та правову форму конкретного суспільного відношення. Застосовуючи перше поняття, ми, на думку вченої, знаходимося в сфері абстракції. Поряд з цим правовідношення, як і будь-яке поняття, саме по собі є абстрактним, але у той самий час воно позначає конкретне, реальне відношення, у якому беруть участь певні особи (окремі особи або колективи), наділені правами та обов'язками. Конкретна поведінка цих осіб може відповідати моделі, встановленій у правовій нормі, а може і відхилятися від неї.
   Л.С.Явич звертає увагу на те, що поняття правової (юридичної) форми не можна ототожнювати з поняттям форми права як структури та виразу його безпосереднього змісту. Він визначає право як юридичну форму економіки.
   М.А.Вороніна визначає правову форму економічних відносин як “спосіб існування, вираження, організації та перебудови економічного змісту”.
   Проаналізувавши викладені позиції, ми дійшли висновку, що правова форма є сукупністю правових норм та правових інститутів, які регулюють певний вид суспільних відносин. Таким чином, форму безготівкових розрахунків можна визначити як сукупність правових норм, які регулюють порядок здійснення безготівкових розрахунків.
   Стосовно співвідношення понять “форма розрахунків” та “спосіб розрахунків”, вважаємо необхідним зазначити, що точка зору, відповідно до якої форма розрахунків є більш широким поняттям, ніж спосіб розрахунків, висловлювалася деякими вченими-економістами. Зокрема, в учбовому посібнику з економічної дисципліни було зазначено, що “форма безготівкових розрахунків визначається способом платежу та організацією документообігу”. В іншому підручнику під формою безготівкових розрахунків розуміється сукупність способу платежу та організації документообігу. Як зазначалося вище, у юридичній науці таку позицію займає Н. В. Ростовцева.
   Наведена точка зору, на нашу думку, є найбільш обґрунтованою. Якщо звернутися до етимології слів “спосіб” та “форма”, то у словнику С. І. Ожегова під терміном “спосіб” розуміється “дія або система дій, які застосовуються при виконанні певної роботи, при здійсненні чого-небудь”. Під формою розуміють “зовнішній вигляд, обрис предмету”, “вид, устрій, тип, структуру чогось”. Таким чином, форма є більш загальним поняттям та являє собою логічне поєднання певних складових елементів.
   У цьому контексті таким, що заслуговує на увагу, з нашої точки зору, є розуміння категорії “форма” І.Зайцевим. Аналізуючи поняття та зміст юридичного процесу, він визначає, що “форма — це правова конструкція нормативного упорядкування діяльності і відповідних документів. Вона являє собою сукупність вимог до дій учасників процесу, спрямованих на досягнення конкретного результату”. І. Зайцев зазначає, що правова форма — в тій чи іншій мірі — властива будь-якій юридично значущій діяльності. З його точки зору, форма слугує однією з гарантій точного та неухильного застосування, дотримання та виконання юридичних норм. Юридична форма регламентує як правову діяльність громадян, організацій, посадових осіб і компетентних органів, так і офіційні документи, в яких закріплюються підсумки цієї діяльності. На підставі вищевикладеного І. Зайцев робить висновок про те, що необхідно розрізняти форму діяльності та форму правових документів. “Перша — встановлює, хто, які дії, в якій послідовності та у який термін може або повинен здійснити. Зміст цієї форми зводиться до таких положень: вичерпно точний склад учасників юридичного процесу; їх права та обов'язки щодо здійснення правових дій та вчинків; послідовність здійснення названих дій... Правова форма документів обумовлює їх зміст та юридичну дійсність. Вона виражається у встановленні відносно обов'язкових реквізитів документів, послідовності їх розміщення, часу складання документу, правових наслідків його прийняття, а також підстав для його скасування та зміни”.