§ 2. Форми та способи безготівкових розрахунків   Необхідно зазначити, що у юридичній літературі та у законодавстві України немає єдиного підходу до визначення понять “форма безготівкових розрахунків” та “спосіб безготівкових розрахунків”. 
   Стосовно способів платежу, то в науковій літературі виділяються такі, як: платіж в повній сумі, зазначеній в розрахунковому документі (глобальний платіж); платіж в сумі сальдо взаємних вимог платників та одержувачів; плановий платіж, тобто перерахування коштів з рахунку платника на рахунок одержувача, виходячи з планового розміру вартості товарів, що поставляються, або наданих послуг; гарантований платіж з попереднім депонуванням коштів на окремому рахунку в банку за місцем знаходження платника з подальшим їх списанням з рахунку після зарахування коштів; гарантований платіж без створення спеціального депозиту в банку за місцем знаходження платника з подальшим списанням коштів з розрахункового або поточного рахунку платника після їх зарахування на рахунок одержувача; перерахування грошових коштів із різноманітних рахунків платника за його дорученнями на рахунки платника та постачальника.
   Існує точка зору, відповідно до якої кліринг (залік однорідних зустрічних вимог) являє собою форму безготівкових розрахунків. Наприклад, в Енциклопедичному словнику Гамблера клірингові розрахунки визначаються як “форма розрахунків, що здійснюються на основі спеціальної угоди про гарантований залік (сальдування) взаємних дебетових та кредитових заборгованостей учасників”.
   Не погоджуючись із вищевикладеною позицією, фахівець в галузі економічної науки А. Казанцев вважає, що кліринг є способом розрахунків, який ні в якій мірі не можна ототожнювати з формою розрахунків. Аргументуючи свою точку зору, він зазначає, що “організація безготівкових розрахунків базується на таких двох найбільш суттєвих та взаємопов'язаних між собою елементах: способах організації платежу; формах розрахунків та відповідному їм документообігові, тобто сукупності правил, які регулюють форми і зміст розрахункових документів та їх рух в процесі розрахунків”. При цьому під способом платежу він розуміє “організаційну форму заміщення безготівковими розрахунками готівкових коштів, в основі якої лежать певні джерела платежу”. В обґрунтування своєї позиції А. Казанцев також звертає увагу на те, що “спосіб платежу, як правило, не визначає форму розрахунків. Лише окремі форми розрахунків (акредитив, особливий рахунок, чеки з лімітованих книжок) обумовлюють відповідний спосіб платежу, при цьому бронювання коштів є їх невід'ємним елементом”. Взаємні розрахунки він розглядає саме як спосіб організації платежу, а не як особливу форму розрахунків.
   Таким чином, говорячи про те, що форми розрахунків та способи організації платежу взаємопов'язані, А. Казанцев одночасно підкреслює, що вони є окремими, основоположними складовими елементами системи безготівкових розрахунків.
   Точку зору А. Казанцева про те, що кліринг є способом платежу, а не формою розрахунків підтримують, зокрема, О. С. Компанеєць та Є. Г. Полонський. Наголошуючи на неправомірності ототожнення зазначених понять, ці вчені піддають критиці позицію В. К. Райхера, який в якості критерію класифікації форм розрахунків запропонував спосіб платежу. Відповідно, всі форми розрахунків він розділив за цим критерієм на “дві основні групи: платіжні та залікові форми розрахунків”. О. С. Компанеєць та Є. Г. Полонський зазначають, що це є “класифікацією не форм розрахунків, а способів їх здійснення, що не одне і те саме”.
   Додатковим аргументом на користь зазначеної позиції, на думку цих авторів, є те, що саме поняття “класифікація” передбачає розподіл чого-небудь за відмітними ознаками, властивими одному виду та невластивими іншому. Між тим, “платіжні” та “залікові” способи розрахунків мають таку спільну ознаку, що в їх основі лежать спільні для них форми розрахунків у вигляді акцепту, платіжного доручення, планових платежів та ін.
   Таким чином, О. С. Компанеєць та Є. Г. Полонський розрізняють поняття “спосіб розрахунків” та “форма розрахунків”. При цьому, на відміну від позиції А. Казанцева, вони вважають, що форма розрахунків є більш широким поняттям, ніж спосіб розрахунків. Залік взаємних вимог вони відносять до категорії “спосіб розрахунків”.
   Підтримуючи вищевикладену точку зору, важливо відмітити, що в наукових працях досить часто вживається термін “спосіб платежу”, в тому числі і по відношенню до клірингу. При цьому спосіб платежу визначається як “порядок перерахування коштів, що застосовується при здійсненні безготівкових розрахунків”122. На нашу думку, більш адекватним в цьому випадку є термін “спосіб розрахунків”. Як зазначалося вище, платіж полягає у сплаті грошових коштів або готівкою, або шляхом перерахування коштів з рахунку платника на рахунок одержувача. У випадку здійснення клірингових розрахунків платіж має місце лише в частині не зарахованого сальдо. В зв'язку з цим термін “спосіб розрахунків” є більш загальним і включає різноманітні види платежу та клірингу. Відповідно, кліринг є комплексним способом безготівкових розрахунків, який у випадку часткового зарахування взаємних грошових вимог поєднує у собі певний вид заліку взаємних вимог та певний вид платежу.
   Необхідно зазначити, що досить поширеною як в юридичній, так і в економічній науці є позиція, відповідно до якої під формами розрахунків розуміють форми розрахункових документів та відповідний їм документообіг.
   Зокрема Ф. X. Ліберман вважає найбільш правильною класифікацію форм розрахунків, наведену в Інструкції Державного банку СРСР №2-1970, в якій критерієм класифікації виступає вид основного розрахункового документу, на підставі якого здійснюються розрахунки. Окремо він пропонує класифікацію розрахунків за способом їх здійснення. При цьому залік однорідних зустрічних вимог він визначає як спосіб розрахунків.
   Позиція, відповідно до якої форми розрахунків класифікуються за головним розрахунковим документом та властивим для нього документообігом, була піддана критиці багатьма вченими. Зокрема В. Ф. Кузьмін зазначав, що “погоджуючись з таким формулюванням, необхідно було б припустити, що кожній формі розрахунків відповідають певного виду документи, індивідуальні за формою та змістом (реквізити). Між тим, види та зміст розрахункових документів, спеціальних у минулому майже для кожної форми розрахунків, в той час багато в чому є уніфікованими. Замість восьми форм платіжних документів, які застосовувалися раніше, було введено три (платіжні доручення, платіжні вимоги, розрахункові чеки), а форм розрахунків при цьому менше не стало. Неможливо відмежувати одну форму від іншої і за правилами документообігу. Аналіз показує, що норми права, які встановлюють порядок руху документів, часто є аналогічними для декількох форм розрахунків”. У зв'язку з цим, В. Ф. Кузьмін підтримує позицію Я. А. Куніка, який визначає форми розрахунків як правові форми, кожна з яких має юридичні особливості. У своїй науковій праці В. Ф. Кузьмін формулює таке визначення форм безготівкових розрахунків: “Форми безготівкових розрахунків є сукупністю правових норм, індивідуально визначених для кожної з них, які встановлюють порядок здійснення грошових платежів між соціалістичними організаціями за допомогою правил та прийомів документообігу”.
   Вищевикладену позицію підтримує і Л. К. Воронова, яка визначає форму розрахунків як “правову форму здійснення розрахунків”.
   Із зазначеною точкою зору погоджується і О. П. Подцерковний Формулюючи своє визначення форм розрахунків, він говорить, що вони є “сукупністю індивідуально визначених для кожної з них правових норм, які закріплюють правила здійснення грошових платежів між учасниками майнових зобов'язань шляхом встановлених державою юридично значущих дій, форм документації та правил документообігу в сфері відповідних способів розрахунків, детермінованих вихідними майновими відносинами”. При цьому під способом розрахунків він розуміє “комплексну конструкцію, яка представляє собою одноманітний формалізований порядок доступу до використання форм розрахунків в залежності від застосовуваного набору засобів платежу, що відповідають правилам різноманітних платіжних документів”. Таким чином, О. П. Подцерковний, на відміну від позиції О. С. Компанеєць та Є. Г. Полонського, вважає, що спосіб розрахунків є більш широким поняттям, ніж форма розрахунків. О. П. Подцерковний також класифікує форми розрахункових документів в залежності від того, здійснюються вони на підставі одного чи декількох видів розрахункових документів, на такі дві групи, як інструментальні форми (розрахунки платіжними дорученнями, розрахунки в порядку переказу через міністерства зв'язку, розрахунки платіжними вимогами-дорученнями, з використанням розрахункових чеків, акредитивна форма розрахунків, акцептна форма розрахунків, розрахунки інкасовими розпорядженнями та платіжними вимогами без акцепту платника), та комплексні (інтеграційні) форми розрахунків (розрахунки векселями, розрахунки акцептованими акредитивами, розрахунки у формі документарного інкасо, розрахунки за допомогою системи електронних платежів “клієнт-банк”, розрахунки, засновані на заліку взаємної заборгованості, розрахунки в порядку планових платежів).
   Н. В. Ростовцева визначає форму розрахунків “як встановлені законодавством, а також звичаями ділового обороту способи виконання через банк або іншу кредитну організацію грошових зобов'язань, які характеризуються певним (йми) видом(ами) розрахункового(их) документа(ів), документообігом та способом платежу”.
   Під способом платежу, на думку науковця, слід розуміти “спосіб погашення грошового зобов'язання при здійсненні безготівкових розрахунків. При цьому будемо виходити із найбільш поширеної в юридичній літературі думки про те, що спосіб платежу є можливим у двох варіантах: або шляхом списання коштів з одного рахунку на інший, або шляхом заліку взаємних вимог та зобов'язань, тобто списання з рахунку суми сальдо заліку (взаємні розрахунки)”.
   Таким чином, на думку Н. В. Ростовцевої, форма безготівкових розрахунків визначається наявністю трьох складових: розрахунковим документом, документообігом та способом платежу. Проте далі у своєму дослідженні вона приходить до висновку, що відмежування однієї форми від іншої здійснюється на підставі саме виду розрахункового документа, з чим, на наш погляд, не можна погодитися.
   Безперечно, неоднозначність тлумачення понять “форма безготівкових розрахунків”, “спосіб безготівкових розрахунків” та питання щодо їх співвідношення в юридичній та економічній науках не могли не позначитися на законодавстві України. При цьому тривалий час найбільш поширеним було визначення у законодавстві форми розрахунків на підставі форм платіжних документів та організації документообігу.
   Як зазначалося вище, Інструкція Державного банку СРСР №2-1970 “Про безготівкові розрахунки та кредитування за операціями, пов'язаними з розрахунками” критерієм класифікації форм розрахунків виділяла вид основного розрахункового документа, на підставі якого здійснюються розрахунки. Аналогічно вирішувалося це питання і в Положенні “Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України” від 24.05.93 р. № 22001/116, затвердженому рішенням Правління Національного банку України від 24.05.93 р., оформленим протоколом № 37. У пункті 1 цього Положення було вказано, що воно визначає загальний регламент щодо організації, форм розрахунків, стандартів документів і документообігу, які впроваджуються в господарський оборот в Україні з метою забезпечення у найбільш короткий час компенсації виробникам продукції, що постачається, виконаних робіт і наданих послуг у грошовій формі, прискорення обігу коштів.