Як розглядалося раніше, антимонопольна політика - це комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, спрямованих на припинення, попередження й обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства.

Перший антимонопольний закон був прийнятий у США у 1890 році. Він мав назву Закон Шермана. Пізніше, його було доповнено Законом Клейтона (1914 р.), законом про Федеральну торгову комісію (1914 р.) та іншими, які склали основу антимонопольного законодавства США. Особливістю антимонопольного законодавства США є те, що закони прийняті близько століття тому, залишаються основою даного законодавства й дотепер.

Загалом, США мають досить великий досвід у обмеженні монопольної діяльності. Головний результат антимонопольного регулювання у цій країні полягає в тому, що американській державі в гострій боротьбі вдалося «приборкати» свої монополії.

В європейських країнах а також у Японії антимонопольний процес відбувався пізніше, ніж в США. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років у цих державах не існувало певної думки про законність монополістичних об'єднань.

Так перші закони проти монополій в Європі були прийняті лише в 30-х роках XX ст. (Бельгія і Голландія - 1935 р., Данія - 1937 р., Великобританія - 1948 р., ФРН - 1957 р., Франція - 1963 р.). А у країнах Східної Європи такі законодавчі акти взагалі з'явились наприкінці 80-х років [23].

Антимонопольна політика Європейського Союзу (загальна політика з питань конкуренції) загалом спрямована на недопущення обмеження свободи конкуренції як підприємствами та індивідуальними підприємцями, так і державами-учасницями шляхом введення протекціоністських заходів, що надають національним підприємцям необґрунтовані переваги і пільги.

Державний контроль за дотриманням законодавства про конкуренцію та монополізм в європейських країнах організований за двома схемами. В одних країнах передбачаються обов'язки суб'єктів господарської діяльності повідомляти відповідні державні органи про всі угоди, що містять обмеження конкуренції (нотифікації), а в окремих випадках і реєструвати їх у спеціальних реєстрах, щоб споживачі та конкуренти за необхідності мали змогу з ними ознайомитися. Це Німеччина, Голландія, Австрія, Англія, Швеція та деякі інші. В інших країнах (Франція, Бельгія, Швейцарія) законодавство передбачає обов'язкове сповіщення про угоди, що містять обмежувальну практику, лише у випадках, коли справа стосується зацікавленої сторони або безпосередньо державний орган, який здійснює контроль за дотриманням законодавства про конкуренцію та монополізм.

У всіх європейський країнах діють спеціальні державні органи, до завдань яких входить забезпечення контролю за дотриманням законодавства у галузі конкуренції та монополізму.

Загальноєвропейське антимонопольне регулювання засноване на двох принципах: заборона монополій, контроль і регулювання діяльності монополій.

Згідно з першим принципом, створення об'єднань, що прагнуть зайняти монопольне становище на ринку, розглядається як незаконна акція. Згідно з другим принципом, створення монополій і монопольні угоди забороняються, якщо вони порушують нормативно встановлені умови свободи конкуренції.

Антимонопольна політика не має на меті ліквідацію чи заборону крупних монопольних утворень, бо у суспільстві давно склалося розуміння того, що монополія, як один із основних факторів зростання прибутку не може бути “приборкана”. Тому основним завданням є поставити її під державний контроль, усунути можливість зловживань монопольним становищем.

Можна назвати такі дві основні форми боротьби з монополіями:

ѕ попередження створення монополій;

ѕ перешкоджання використання монопольної влади.

Законодавство країн Заходу діє в основному за допомогою першої форми. Це відбувається тому, що на думку провідних спеціалістів у цій області значно легшим є не допустити виникнення монополії, аніж потім боротися з уже існуючою.

Підводячи результати, можна сказати, що в західних країнах проведення антимонопольної політики й антимонопольне законодавство одержали широкий розвиток, а головне, що цей механізм контролю за монополіями і її негативними наслідками успішно діє протягом багатьох років. Але є і свої негативні чинники, наприклад, порушення непорушності загальної заборони монополій шляхом винятки з цієї заборони, що поширюється як на окремі компанії, так і на цілі галузі. Але в цілому можна сказати, що антимонопольні законодавства США і країн Західної Європи, хоч і принципово відрізняються друг від друга в багатьох відношеннях, є продуманими й економічно обґрунтованими, що обумовлює можливість їхнього часткового використання в антимонопольній політиці України.

На відміну від більшості країн з розвиненою ринковою економікою, для яких конкуренція була природним станом господарських відносин, Україні довелося пройти нелегкий шлях від планово-адміністративної системи, що практично виключала будь-які конкурентні відносини у сфері легального господарювання, до країни з міжнародно визнаною ринковою економікою. Цей процес передбачав і надалі передбачає активну роль держави не лише у створенні «здорової» ринкової конкуренції, але й у її подальшому розвитку та захисті.Антимонопольне законодавство України відповідає вимогам світових стандартів. Але при цьому було б бажаним і введення на прикладі антимонопольної практики закордонних країн жорсткого контролю за виконанням даного законодавства. У нашій державі приймаються непогані закони, які стосуються регулювання антимонопольної діяльності, але введення їх в життя практично не відбувається.

ВИСНОВКИ

Підводячи результати, можна сказати, що на сьогодні роль держави в регулюванні господарських відносин є великою. Існує багато засобів регулювання господарської діяльності, наприклад: державне замовлення, ліцензування, сертифікація, надання дотацій, тощо. Але основним засобом є створення антимонопольного законодавства, яке б регулювало діяльність вже існуючих монополій, а також прийняття законів, які б не допускали антиконкурентних дій, а також передбачали відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

В роботі було розглянуто діяльність Антимонопольного комітету України як органу, який забезпечує державний захист конкуренції. Основними функціями цього державного органу є:

ѕ здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції;

ѕ контроль за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін на товари, що виробляються суб'єктами природних монополій;

ѕ сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

ѕ здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель.

Вважаємо, що основними напрямами вдосконалення антимонопольного законодавства є: ефективність антимонопольного регулювання та впровадження механізмів демонополізації ринків, підвищення правового забезпечення добросовісної конкуренції.