Антропологічні, аксіологічні та герменевтичні засади дослідження правового статусу діаспори

Фурдик Т.М.,

асистент кафедри теорії держави і права Національного університету «Одеська юридична академія»

У статті розглядаються основні теоретико-методологічні засади використання антропологічного, аксіологічного та герменевтичного підходів до дослідження правового статусу діаспор. Доведено доцільність розгляду правового статусу діаспор з погляду концепції правового плюралізму; показані основні параметри цінності діаспор для сучасного права. Аналізуються герменевтичні константи правового буття діаспор у сучасних правових системах. правовий статус діаспора

Ключові слова: діаспори, правовий статус діаспор, правова антропологія, правова аксіологія, герменевтика права.

В статье рассматриваются основные теоретико-методологические основы использования антропологического, аксиологического и герменевтического подходов к исследованию правового статуса диаспор. Доказана целесообразность рассмотрения правового статуса диаспор с точки зрения концепции правового плюрализма; показаны основные параметры ценности диаспор для современного права. Анализируются герменевтические константы правового бытия диаспор в современных правовых системах.

Ключевые слова: диаспоры, правовой статус диаспор, правовая антропология, правовая аксиология, герменевтика права.

The article reviews the main theoretical and methodological principles of the use of anthropological, axiological and hermeneutical approaches to the study of the legal status of diasporas. The expediency of consideration of the legal status of diasporas in terms of the concept of legal pluralism is shown; shows the main paramerty values diaspora to modern law. Analyzed hermeneutical constant legal existence of diasporas in modern legal systems.

Key words: diaspora, diaspora legal status, legal anthropology, legal axiology, hermeneutics of law.

Актуальність теми

Визнання на міжнародно- правовому, а пізніше й на національному рівні колективних прав, різновидом яких є права народів, стало помітною віхою в загальній гуманізації права та держави. З одного боку, це легітимізувало право націй на самовизначення, а з іншого - відкрило шлях до суб'єктності тих колективів та об'єднань, які, не становлячи самостійної народності, активно впливають на політичне, правове й культурне життя сучасних держав. Насамперед до них належать діаспори як особливі етнокультурні утворення, специфіка яких визначається відмовою його членів від асиміляції і націленістю на збереження самобутньої культури.

Варто зазначити, що проблема взаємин сучасної держави й діаспор зазвичай розглядається в культурній і соціальній (рідше - історичній) площинах і нечасто стає предметом політико-правових досліджень. Як видається, це пов'язано з науковою традицією сприйняття діаспор як одного з різновидів замкнутих соціальних груп, а така постановка питання не передбачає його виведення за межі конкретно соціологічних досліджень. Утім на сьогодні діаспори починають відіграти все більш активну роль не тільки в культурному житті суспільства, адже їх вплив стає більш помітним навіть у таких сферах, як формування й реалізація зовнішньої політики, внутрішньополітичне лобі, економіка та інвестиції. Це вимагає поглибленої уваги до феномена відносин держави й діаспори з урахуванням досягнень сучасної загальнотеоретичної юриспруденції.

Мета статті полягає у виявленні правових основ буття сучасних діаспор з урахуванням специфіки сучасної юридичної методології, яка розвивається під знаком домінування антропологічних. аксіологічних і герменевтичних підходів.

Виклад основного матеріалу. Специфічність діаспор у правовому та державному полі визначається тим, що вони є водночас суб'єктами права, що представляють інтереси всієї етнічної спільноти, й активними учасниками міждержавної взаємодії. Це виокремлює їх з-поміж інших суб'єктів права, але що більш важливо - зумовлює специфіку використовуваної методології. Як видається, аналіз проблеми діаспор має починатися з антропологічного підходу, оскільки саме він найбільшою мірою націлений на дослідження традицій, збереження самобутності та прогресивного розвитку.

Тут потрібно підкреслити той факт, що основна ідея сучасної юридичної антропології виражена в концепції плюралізму, яка активно використовується як дослідниками у сфері концептуальних основ антропології права, так і на прикладному рівні (зокрема в порівняльному правознавстві).

Правовий плюралізм зазвичай пов'язують із кількома основоположними ідеями. По-перше, правовий плюралізм часто розглядають з позиції принципу методологічного плюралізму. Його сутність полягає в неможливості застосування до правових феноменів якогось одного методу чи підходу, що вимагає від дослідника враховувати ті можливі інтерпретації права, які можуть висвітлюватися й набувати актуальності при застосуванні інших методів. Тут, як зазначається в науковій літературі, в силу вступає правило розмежування плюралізму та еклектики, відповідно до якого плюралістичне бачення методології базується на цілеспрямованому обґрунтуванні релевантности кожного використовуваного методу до конкретного аспекту правової реальності, тоді як еклектика націлена на одночасне застосування різних методів до одного й того самого предмета без розмежування його аспектів [1, с. 32].

По-друге, правовий плюралізм може розглядатися у вузькому сенсі: як плюралізм джерел права, які формують зміст національної правової системи. З погляду класичних уявлень усі джерела права мають бути формалізованими, тобто їх юридична сила визначається крізь призму факту визнання джерела права державою (нормативне чи мовчазне визнання). Як підкреслюється в сучасних дослідженнях, плюралізм джерел права багато в чому можна назвати умовною конструкцією, оскільки він усе одно в кінцевому підсумку зводиться до питання формалізації [2].

Нарешті, у найбільш широкому, третьому, аспекті, правовий плюралізм сприймається як концепція, відповідно до якої в одному суспільстві можуть співіснувати різні правові культури, а взаємини між ними при цьому базуватимуться на принципах взаємоповаги й підтримки. Як зазначає з цього приводу Н. Рулан, щоб зберегти свою ідентичність, правові культури мають «виковувати відмінності», які давали б їм змогу не губитися в швидкоплинному світі [3, с. 13]. Проблема співіснування різних традицій, звичаїв, навіть більше, світоглядних парадигм стає особливо актуальною в сучасну епоху, коли процеси міграції на тлі глобалізації стають усе більшою мірою помітними та значущими. У багатьох суспільствах поступово починають формуватися своєрідні анклави інших культур, і їхній правовий статус, питання збереження ними правової ідентичності й власних традицій виходить на новий рівень актуальності.

Іншим важливим антропологічним аспектом правового буття діаспор є те, що за рахунок їх розвитку в сучасному світі долається монополія держави на контроль за соціальними інститутами та створюваними ними автономними системами правил. Як справедливо підкреслюється в політологічній літературі, саме діаспори у кінцевому підсумку стали тим визначальним фактором, який зумовив поступо-

ве розмивання кордонів сучасних держав, надав людині можливість вийти за межі раніше нерозривного юридичного зв'язку громадянства. Як підкреслює В. Тишков, для сучасного світу недоцільним є застосування шаблонних визначень діаспори, оскільки вони давно втратили свою актуальність. На сьогодні це вже не локальна спільнота, яка живе своїм замкнутим життям усередині іншого етнокультурного простору, а транснаціональна спільнота, яка має свої політико-правові особливості [4, с. 213].

Це актуалізує іншу суміжну проблему дослідження правового становища діаспор, яка виражається у використання аксіологічного й герменевтичного підходів. Як можна переконатися, у процесі свого становлення діаспори завжди націлені на збереження самобутності та власних традицій, у тому числі, у правовому вимірі. З цієї точки зору доцільним є ціннісний і герменевтичний аналіз правової площини їх існування.

Однак спектр цінностей, з якими пов'язане правове буття діаспор, є доволі широким і визначається локальністю й відносною герметичністю правових процесів, що в них відбуваються. Тому, як видається, ціннісний статус діаспор у праві має отримати своє вираження не лише у зв'язку з функціонуванням національних правових систем, а й на міжнародно- правовому та інтегративному рівнях. Як підкреслюється в літературі, будь-яка цінність, перед тим як отримати своє вираження в нормативній частині правової системи, спочатку інституціоналізується в соціальній практиці та колективній свідомості. Процес переходу цінності до світу права, тобто набуття нею юридичної значущості, характеризується поняттям філіації цінностей і може бути тривалим у часі [5, с. 156-157].

Виходячи з цієї позиції, можна зауважити, що ціннісний статус діаспори має кілька рівнів вияву: історичний, політичний, етнічний і культурний. Кожен із них так чи інакше отримує правове оформлення в силу наявності фрагментарного чи цілеспрямованого правового регулювання. Такі юридичні «маркери» зумовлюють доцільність розгляду діаспор як правового феномена.

Історичний параметр ціннісного виміру діаспор у сучасному праві є найбільш дослідженим у науковій літературі. Це зумовлено тим, що діаспоральні проблеми, зокрема, в Україні є традиційною темою історичних і соціокультурних студій, адже українці є однією з націй, яка в діаспоральному просторі представлена доволі широко. З погляду історичних аспектів розвитку української державності та права діаспора довгий час відігравала роль консолідатора і хранителя національних правових та державницьких традицій. Не дарма часто підкреслюється, що закордонне українство відіграло суттєву роль у визнанні самостійності й незалежності Української держави, підтримці її зв'язків із Західним світом тощо.

Політичні аспекти цінності діаспори для правового та державного розвитку мають кілька варіантів вияву. Варто підкреслити, що сучасне право й сучасна держава не можуть формуватися осторонь міграційних та етнополітичних проблем. Тому інституці- оналізація діаспоральної політики, діаспорне лобі як інструменти політичного тиску часто виражаються у правовому полі. Діаспори традиційно розглядаються як суб'єкти політичного процесу, а тому перехід їх суб'єктності до правової площини є лише питанням часу й актуальності для наукового дискурсу.

Політичний вимір цінності діаспор є особливо актуальним для тих суспільств, які становлять клас інтернованих (тобто тих, які є найбільш привабливими для міграції). Саме тому найбільш активно політична цінність діаспор аналізується американськими, канадськими, захіноєвропейськими науковцями. Показово, що в політологічному дискурсі проблема діаспор поступово втрачає свою актуальність, посту- паючись іншим предметам наукових досліджень. Це, на думку В. Третьякова, є свідченням того, що діаспори вже отримали свою політичну інституціоналі- зацію, а тому на сьогодні більш актуальними стають проблеми забезпечення належного рівня правового оформлення їх статусу [6].