Міжрегіональна академія управління персоналом

Взаємний вплив релігійних і правових норм у процесі їх формування в суспільно-політичному просторі інтеграційних процесів у Європі

Єрмакова Г.С., к. філос. н.,

доцент кафедри історії та теорії держави і права

Вступ

Постановка проблеми. Створення суспільного порядку й держави вимагало впорядкування соціуму. Тривалий історичний етап розвитку людства продемонстрував, що держава є найвищою відомою нам сьогодні формою еволюції суспільного устрою на засадах публічно-політичного діалогу.

Держава уособлює в собі порядок, утворений і закріплений певним чином. Однак якщо говоритипро історизм держави і права, то звертає на себе увагу зовсім інший суспільний цивілізаційний феномен - релігія. Держава з'являлася завжди й лише там, де існувала система соціальних регуляторів, що походила від міфології, а згодом від релігії.

При цьому не важливо, чи була ця релігія монотеїстичною чи політеїстичною, головне те, що це була релігія, підпорядкована або врегульована специфічним чином церквою або іншою культовою організацією.

Це означає, що держава є або наступним кроком еволюції суспільства, попередньо заснованого на релігійних нормах, або є противагою щодо устрою суспільства, заснованого на релігійних нормах.

Так чи інакше, але держава виступає як управлінський центр, який за допомогою власної системи соціальних регуляторів - норм права - намагається впорядкувати суспільні процеси.

Але якщо говорити про еволюційний контекст, то стає зрозуміло, що норми права, якою б держава не вважалася відірваною від релігійних традицій, повинні були у своєму розвитку ґрунтуватися на попередньому історичному досвіді.

Логічно, що таким досвідом убачається якраз релігійна організація суспільства, яке підпорядковувалося церкві та релігії.

У цьому контексті постає питання щодо визначення взаємозв'язку та взаємопроникнення норм релігії в норми прав і впливу перших на формування права як універсальної системи регулювання суспільних відносин.

Ступінь розробленості проблеми. Проблема співвідношення релігійних і правових норм відображена в роботах багатьох дослідників, таких як А.Ю. Калінін, С.О. Комаров, А.В. Ковбан, Г.В. Мальцев, О.В. Митрофанова, І.В. Міма, В.М. Пастернак та ін.

Метою статті є визначення ступеня впливу релігійних і правових норм у процесі їх формування та соціального функціонування.

право релігійний політичний суспільний церковний

Виклад основного матеріалу

Релігійні норми тривалий час були чи не єдиним засобом упорядкування суспільних процесів, організації суспільства як такого, створення підґрунтя для економічного, соціального, гуманітарного розвитку. Разом із тим релігійні норми завжди походили від релігії й, зокрема, від церкви. А тому частіше за все релігійні норми, особливо у формі церковної нормотворчості, відстоювали насамперед інтереси кліру та церкви.

Натомість норми права в процесі свого формування виходять із загальної раціональності й оптимальності регулювання суспільних відносин.

Хоча цілком обґрунтованим буде вважатися зауваження, що в умовах демократичного суспільства норми права формуються під впливом та в інтересах політичної сили, що найбільше представлена в політичній владі держави. Але таке абсолютне домінування буває рідкісним, а тому більшість правових систем світу сформувалися в процесі досягнення компромісних рішень між різними політичними групами, що призвело до певного суспільного балансу. Що ж до норм релігії, то подібний баланс був неможливий ,оскільки досить тривалий час, якщо говорити про європейську історію, не існувало конкуруючої сили для католицької церкви.

Подібна відсутність антагоністичних чи альтернативних поглядів є першою суттєвою відмінністю між нормами права та релігії. І, на нашу думку, подібна відмінність відігравала надзвичайно важливу роль у занепаді церкви, оскільки відсутність діалогу та можливості вибору інших альтернатив, окрім догматів, що сформувалися в контексті релігійного вчення, перетворила церкву на імобільну організацію, яка все менше й менше задовольняла потреби духовного та морального розвитку суспільства.

Досліджуючи природу взаємодії релігії та права, церкви й держави в процесі історичного розвитку держав і становлення єдиної системи європейського управління, варто зауважити на тому, що ця проблема має абсолютно прагматичне наукове обґрунтування, а її вирішення впливає на багато суспільно значущих факторів еволюції держави.

Право та релігія в процесі своєї еволюції декілька разів опинялися в стані підпорядкуванні одне одному. Так, на етапі становлення християнство було цілком піддано державному тиску з боку Римської Імперії, а відтак могло існувати виключно в межах, установлених правовими нормами. Надалі вже католицька церква робила спроби підпорядкувати функції держави щодо формування правового поля, не лише впливаючи на цілі правового регулювання, а й визначаючи його засоби та міру свободи. В епоху становлення й розвитку капіталізму відбувалася тотальна секуляризація права та відділення держави від церкви. При чому ці процеси не мали певного вектору спрямування, що дало поштовх появі нових течій і релігійних рухів.

Відтак проблема наукового пізнання природи взаємозв'язку держави та церкви, релігійних і правових норм повинна вирішуватися з огляду на ті імперативи моделі регулювання суспільних відносин, які панували на кожному конкретному етапі суспільного розвитку.

У свою чергу, саме суспільство сприймало соціальні регулятори, якими були й релігійні норми, а згодом і норми права. А тому проблема взаємного впливу релігійних і правових норм повинна розглядатися в одному з контекстів на рівні сприйняття соціумом релігійних норм, їх трансформації, усвідомлення, переосмислення й уже потім перетворення на норми права. Подібний перехід є логічним і закономірним процесом, який пояснюється природою людського пізнання природи світу.

Формально механізм дії релігійних норм на процес їх сприйняття особою такий: релігія пропонує певний порядок буття, людина, у свою чергу, цей порядок приймає або не приймає. Відтак стає або віруючою, або атеїстом, сконцентрованим на сприйнятті буття раціональним, прагматичним способом організації реальності. Якщо ж людина стає віруючою, а отже, приймає ті релігійні норми, які пропагує церква та власне релігія, то вона сприймає й ті способи існування, що закріплені релігійними догмами. При цьому догмат, який фактично і є імперативом, уже таким людиною не сприймається, оскільки особа сама зробила виріб - вірити.

Натомість держава не питає в особи стосовно сприйняття чи несприйняття останньою приписів, установлюваних державою. У такий спосіб видима свобода особи обмежується, але, у свою чергу, пояснюється існування суспільного договору, в межах якого існує держава.

Цікаво, що з погляду розвитку суспільного договору й відносин щодо його історичного «укладання» такий собі договір, але вже на

рівні держав можна ідентифікувати й в угодах про створення Європейського Союзу.

Світогляд європейських націй, сформований під впливом католицького вчення, дав підґрунтя для розвитку відповідної системи правових норм. Але й самі релігійні норми тривалий період перебували в якості чи не найголовнішого регулятора суспільних процесів. Відтак можна говорити про те, що європейська державно-правова традиція характеризується глибоким проникненням релігійного регулятора - релігійних норм - у процеси упорядкування суспільних відносин. Подібне стало можливим завдяки тому, що релігійні норми мають усі необхідні ознаки соціальних норм, а відтак здатні на певному історичному етапі виконувати функції, які сьогодні виконує право. Такими ознаками, зокрема, є:

- загальний характер, тобто сприйняття всіма вірянами та регулювання за допомогою цих норм усіх процесів у середовищі вірян і всіх форм відносини між ними;

- універсальність, що виявляється в проникненні в усі сфери суспільного буття;

- наявність механізму дії та протидії, що виявляється в охоронному характері санкції релігійних норм. Останнє уособлюється загалом в існуванні дуалістичної природи мірила людської поведінки - «рай» і «пекло». Тобто «праведність» і «гріховність» є певними видами соціального статусу, соціальних характеристик поведінки індивідуума, як наслідок, позиціонування його в соціумі.

Але варто зауважити на тому, що, на відміну від норм права, релігійні норми досить сильно прив'язані до релігійних догматів, які фактично є статичними імперативами й не можуть розвиватися динамічно, так, як це робить система права. Релігія не має функції оптимізації суспільних відносин, оскільки вона впорядковує в певний спосіб, а не слідує та реагує на соціально-економічні тенденції й еволюційні детермінанти розвитку людства. Відтак релігійні норми у своїй статиці позбавлені тієї гнучкості та мобільності, що робить систему права унікальним і єдино можливим натепер регулятором суспільних відносин. І, зокрема, це стосується наднаціонального рівня Європейського Союзу, розвиток якого взагалі продиктовано тенденціями глобальних економічних процесів, а відтак постійно вимагає еволюції правого регулювання створення нового законодавства, нових механізмів державного регулювання тощо [4].

Разом із тим релігійні норми впливають на надзвичайно важливий складник людської свідомості та свідомості суспільної - мораль. Насправді мораль - надзвичайно усталена категорія, а моральні імперативи потужніші за правові, оскільки вони мають внутрішню щодо особи й суспільства природу. Якщо говорити про співвідношення права та моралі, то цілком обґрунтованою науковцями є позиція стосовно того, що мораль є джерелом права, а моральність - критерієм правового регулювання. Певною мірою можна навіть говорити про те, що мораль і право, як категорії, що виникли значно пізніше за релігію, є її інваріантами. І мораль, і право пройшли еволюцію, на відміну від релігійного вчення тарелігійних норм. Але система моральних цінностей, хоча і трансформувалася під впливом соціально-економічного прогресу, в основі своїй є проекцією духовних прагнень людини та її цінностей, що сформувалися під впливом релігії [1; 5; 7].

У процесі своєї еволюції й еволюції філософської думки, як наслідок, і правової доктрини релігійні норми та правові звичаї витискаються більш детермінованими і стабільними регуляторами суспільних відносин - законом. Легітимність і легальність закону є важливою передумовою для його виконання, натомість для релігійних норм легітимність і легальність були явищами тотожними, адже норми походили від вищої сили природу, якої людина пояснити не могла, а тому приймала їх як даність. На відміну від релігійних норм, правові норми мають цілком реальну процедуру створення, прийняття, легалізації та контролю за дотриманням виконання, а відтак є більш прийнятними і зрозумілими для суспільства, яке отримало доступ до знання й розуміння процесів еволюції. Право не може вважатися апріорі справедливим, але може регулювати суспільні відносини в такий спосіб, що відповідає потребам конкретних історичних умов, і таке регулювання є ефективним і виправданим.

Отже, це демонструє нам, що європейська спільнота, яка була вихована на релігійних нормах і догматах католицької віри, сприйняла необхідність домінування світської влади над духовною, але залишила від католицької церкви і християнської релігії досить усталену та надзвичайно виважену систему цивілі- заційних цінностей, які стали фундаментом для морально-етичного сприйняття права.