У розвинутому праві продавець у випадку евікції проданої речі відповідає (за actio empti) перед покупцем у розмірі всього інтересу останнього; інтерес цей, дивлячись по обставинам випадку, може бути то вище, то нижче купівельної ціни. У порівнянні з цією відповідальністю продавця взагалі відповідальність продавця-мансипанта являє лише ту особливість, що її розмір визначений міцно і незмінно: це duplum pretii. cf. Paul. Sent. 2. 17. 3. - Інакше у древньому праві. Тут грошова відповідальність мансипанта є лише наслідком невиконання ним - мансипантом свого основного обов'язку; а цей основний обов'язок полягає у процесуальному захисті покупця від віндикації третіх осіб. Цей процесуальний обов'язок древнє право висуває на перший план і тільки тоді, якщо продавець відмовиться захищати свого контрагента або, якщо його захист виявиться неуспішним, тільки тоді в, древньому праві встає питання про грошову відповідальність продавця перед покупцем. Розходження між обома системами йде, набагато глибше, ніж можна було очікувати з першого погляду. І справді, питання про відповідальність за евікцію можлива лише стосовно продавця не власника, тоді як питання про винагороду за ненадання процесуального захисту можливе, і стосовно продавця власника.

І ми думаємо, що обов'язок захищати покупця у древньому праві лежить на всякому продавці, чи буде він власником чи ні. Ми тут розходимося із загальноприйнятою, думкою, по якій зобов'язальний ефект мансипації, що виражається в actio auctoritais, падає тільки на мансипанта не власника. Разом з Рабелем ми думаємо, що древнє право зобов'язує всякого продавця захищати свого покупця й зобов'язує тому, що, як побачимо з пояснення інституту auctoritas, у древньому праві захисту продавця потребував усякий покупець, без розходження чи здобував від a domino або піп domino. - Разом з тим класичне й древнє право по-різному дивляться на участь продавця в процесі покупця із третьою особою: в епоху класичну продавець бере участь у процесі покупця із третьою особою головним чином для відгородження своїх особистих інтересів: а тому класичне право дивиться на цю участь, як на право продавця й забезпечує продавцеві, цю участь тим, що позбавляє покупця, що не повідомив продавця про свій процес із третьою особою, права на регрес через евікцію (с. 8 Cod. h. t. fr. 29 § 3 Dig. de leg. 3). Навпаки, у древній час продавець, залучається до процесу покупця з третьою, особою головним чином в інтересі й для огородження покупця й тому-то участь продавця в цьому процесі, є його обов'язок, виконання якого забезпечується правом покупця стягувати із продавця duplum pretii у випадку ухилення від його виконання. Тільки-що сказане становить узагальнення окремих положень, намічених у джерелах.

Джерела описують зміст обов'язку мансипанта терміном «auctoritas». Довідка з будь-яким лексиконом показує, як широко й різноманітно значення цього терміна в розвиненій мові як загальній, так і юридичній. Але основне його значення, як справедливо зауважують Бехманн і Жирар, повинно бути не тільки конкретним, але й близьким до значення дієслова «augere» (множити, зміцнювати), від якого наш термін походить. Auctor, говорить Бехманн, це особа, що приступає до відомого акту й цим вступом зміцнює чинність і дію акту; «auctoritas» спочатку означає самий акт, вступу або зміцнення, а потім у змісті переносному - обов'язок до такого вступу або зміцнення. Запитується тепер, куди ж вступає, що зміцнює своєю діяльністю мансипант? Відповідно до джерел зміцнення або допомога, що мансипант робить своєму контрагентові відбувається in jиrе, перед магістратом, під час судової суперечки набувача із третьою особою й складається в захисті набувача від домагань третьої особи. Як відомо позов третіх осіб до покупця був віндикаційним, тобто позовом про витребування речі. Розглянемо будову найдавнішої віндикації у формі legis actio sacramento. Починається вона, як ми знаємо від Гая, віндикацією однієї й контр віндикацією іншої сторони (Gai. IV. 16). Потім веління претора «mittite ambo liominem», по виконанню якого сторона, що почала суперечку («is, qui prior vindaceverat»), звертається до супротивника з наступними словами: «postulo,. anne dicas qua ex causa vindicaveris» (Gai. ibid.), у цих словах справедливо бачать звернену до відповідача вимогу вказати титул свого володіння. Цю вимогу відповідач не міг залишити без виконання й, назвавши титул похідний, він повинен був представити auctor'a, тобто в нашому випадку продавця: і справді, обов'язковість відповіді на питання про титули припускає, як правильно зауважують Бернгефт і Пфлюгер і обов'язок довести право: довести ж це право міг тільки продавець, визнавши здійснення угоди; у такий спосіб обов'язок відповідача вказати й довести право свого володіння припускає й обов'язок продавця з'явитися на вимогу покупця на суд для захисту останнього.

Із часом характер віндикації, як відомо, істотно змінився: із засобу двостороннього вона перетворилася в засіб односторонній з суворим розходженням позицій позивача й відповідача; володінням визначалося положення відповідача й цей останній звільнився від усякого доведення, що було цілком перенесено на позивача «actori incumbit probatio». Далі, Публіцианів едикт створив засіб, яким bonae fidei emptor міг захищатися від всякої третьої особи (крім власника), не прибігаючи до сприяння свого auctor'a. У результаті цих змін допомога продавця покупцеві в його процесі із третьою особою перестала бути для покупця нагальною потребою. Досить зрозуміло тому, що ми в Дигестах в області відповідальності продавця-мансипанта, знаходимо рішення мало або навіть зовсім незгодні з початком, яким у найдавнішу епоху визначався зміст обов'язку мансипанта. Так, якщо покупець при неявці продавця сам веде процес із третьою особою й програє процес, то продавець проти actio auctoritatis, тобто проти позову про регрес має заперечення про те, що покупець вів процес недбало. Щоб покінчити з обов'язком продавця захищати на суді покупця, вкажемо ще відзначені джерелами підстави звільнення продавця від цього обов'язку. Сюди відносяться:

а) Сплив строку набувної давнини. Уже законами ХII таблиць був встановлений однаковий строк як для набувної давності, так і для тривалості auctoritas. І справді, придбавши давниною право власності, покупець здобуває можливість самостійно захищатися проти третіх осіб, не має потреби більше в захисті продавця, який тому й звільняється від свого обов'язку.

Закон Аттінія (невідомої дати) оголосив «auctoritas» такою, не погашається ніяким строком у випадку мансипації речей крадених, тому що вони не могли бути набуті давниною. «Quod subrup-tum erit, ejus rei aetema auctoritas esto» (Ge. Noct. Alt. Til. 7.1 .

b)Дерелікція покупцем придбаної речі.

c)Набуття купленої речі покупцем у спадщину від власника.

На підставі всього вищесказаного можна визнати, що обов'язок мансипанта складається в судовому захисті свого контрагента. Тобто одним із найголовніших обов'язків продавця був обов'язок надання захисту покупцеві у суді в результаті пред'явлення до нього (покупця) позову третіми особами. Цей обов'язок полягав у тому, що продавець був зобов'язаний вступити у справу на стороні покупця як третя особа і повинен був сумлінно здійснювати захист покупця. Тим не менш продавець в класичну епоху вступав в справу в першу чергу для того, щоб відгородити свій інтерес. Цей обов'язок стосувався будь-якого продавця незалежно від того був він власником проданої речі чи ні. У випадку ухилення від виконання цього обов'язку покупець у найдавніший період мав право вимагати стягнути із продавця подвійну вартість у випадку ухилення від його виконання.

1.4 Деталі обов'язку захисту

Звертаємося до детальності і насамперед до процесуальної форми виконання цього обов'язку. Тут прийдеться зупинитися на двох питаннях: про те яким порядком продавець залучався до процесу покупця із третім, і про те, у якій формі він брав участь у цьому процесі.

Пануюча думка, виразниками якої в цьому випадку є Бехманн і Жирар, уважає повідомлення (denun-tatio) продавця покупцем про евікційний процес приватним актом. Бехманн при доведенні цього погляду спирається на Цицеронівську actio in actorem praesentem (Cic. pro Caec. 19 § 54). Цицерон підкреслює присутність продавця, а, тому, що, на початку римського цивільного процесу позов проти відсутнього неможливий, то, отже, Цицерон уживає слово «actio» не в технічному змісті, а, стало-бути, не надає право припускати, що продавця викликано в суд формальним способом (але in jus voсatio); навпаки формула, за якою покупець звертається до продавця й зокрема слова «quando te in jure conspicuo» надає право думати, що продавець з'явився в суд за приватним повідомленням покупця.--Рабель, навпаки, думає, що покупець кликав продавця шляхом in jus voсatio і тримається цього погляду не тільки для епохи древньої, але навіть для епохи процесу per formulas. Доказом цього за думкою Рабеля служить fr. 49 pr. В. 5 I. Визнаючи початкові слова цього фрагмента в його теперішньому виді граматично неможливими, а тому інтерпольованими, Рабель замість них пропонує читати «venditor ab emptore in pis voca-tus». Оборот «deiiuntinr» замість mihi denuntiatiir, дійсно, дивний, але тому що ми ще раз зустрічаємо, той же оборот і в того ж Павла в (V. 85 § 5 d. V. проте ми не маємо достатніх даних для визнання fr. 49 pr. 5.1. інтерпольованим.

З іншого боку, тому аргументу, що Рабель приводить для епохи древнього процесу, а саме посиланню на процес франкської епохи, де покупець залучав auctor'a шляхом «mannitio», акту, що відповідає, римській in ius vocatio, у значенні відмовити не можна. Отже, можливо, що у віддалену епоху, від якої однак у нас свідчень не збереглося, покупець мав право для залучення продавця прибігати до in ius vocatio; але в епоху, від якої ми маємо відомості, вона це право вже втратила, що легко можна пояснити ослабленням інтересу для покупця в процесуальному захисті продавця. Таким чином можемо зробити висновок, що в початковий період покупець мав право залучити продавця до справи шляхом проголошення перед ним спеціальної формули, а пізніше це право він втратив.