З'явившись по заклику покупця й визнавши себе стороною, продавець вступає в процес. Яке ж положення займає він у цьому процесі? На думку Хушке покупець залишається стороною в процесі, але зверх того в процес вступає й продавець також у якості, сторони. З дослідників, що висловилися по нашому питанню Карлова, Бехманн, Жирар і Клейн визнають участь прдавця в процесі, чисто фактичними відношенням, значення якого виявлялося лише в другій стадії процесу in judicio, тому що продавець лише допомагав, у поданні доказів покупцеві, що один був відповідачем у процесі. Але, насамперед, якщо роль продавця чисто фактична, то навіщо з'являється він, як це ми бачимо з Cic pro Саес. 19.5 уже в першій стадії процесу перед магістратом, де про подання яких-небудь доказів і мови бути не може? Обґрунтовуючи теорію, прихильники погляду, що розбирається, аргументують це так: продавець не може вступити в процес у якості процесуального представника покупця, тому що процес per legis actiones не знає судового представництва (Gai IV § 82); але далі, вимога контр віндикації від відповідача (Gai IV § 16) заважає продавцю вступити у процес як сторона замість покупця, тому що продавець, зробивши мансипацию, перестав бути власником 40).Відомо, що римляни з найдавніших часів уже сформували поняття власності. З такої точки зору заміна покупця продавцем для найдавнішої legis actio не тільки не являє яких-небудь утруднень, але навпаки виявляється досить імовірною, якщо мати на увазі німецьке право, де така заміна безпосередньо засвідчена джерелами. Існує ще одна думка, яка на наш погляд є найбільш вірною. Бажання продавця, що вступив у процес, здійснити стосовно позивача «privilegium domum revocandi», має сенс лише тоді, якщо, він, продавець, один брав участь у висновку litiscontestatio і уклав її на своє ім'я. Павло ставиться до цього бажання негативно; але він далекий від того, щоб відкидати його так рішуче, як пізніше відкинув, аналогічне бажання імператор Диоклетіан (с. 1. God. 3.19); він не дає своєму рішенню, того мотиву, що виставляє імператор: «in rem actio non contra venditorem, sed contra possidentem competit», юрист указує лише на практику (sequi solere). яка суперечить бажанню продавця. Такий характер відповіді ясно вказує, що в даному процесі продавець відігравав роль не фактичного пособника покупця й не процесуального його представника, а сторони.

Вказані явища формулярного процесу являють не нововведення, а прямі продовження того порядку, що діяв уже в епоху процесу per legis асtiones.З підсумку, гіпотеза, що auctor уже в найдавнішої legis actio вступав у заміну покупця, що усувався із процесу, гіпотеза, що у літературі захищають Рудорфф, Фойгт, Пфлюгер, і Рабель, здається більше ймовірною, ніж гіпотеза про чисто фактичну участь продавця у процесі.

1.5 Наслідки невиконання обов'язку захисту

Розглянувши основний обов'язок продавця-мансипанта, ми повинні перейти до наслідків невиконання продавцем цього обов'язку.

Мансипант, як ми вище бачили, зобов'язаний по заклику покупця з'явитися в суд, зобов'язаний вступити в процес покупця із третьою особою в заміну покупця, зобов'язаний, нарешті, захистити покупця. Він, отже, не виконує свого обов'язку, а) якщо зовсім не з'явиться в суд, або b) з'явившись, відмовиться від захисту покупця або, нарешті, с) якщо його захист невдалий.

У кожному із цих трьох випадків, з яких перші два йменуються в джерелах «auctoritatem defugisse», а третій--«aucto-ritatis nomine victum esse», покупець має до продавця позов, назва якого в джерелах не збереглося і який тепер прийнято називати actio auctoritatis. Але право позову тільки тепер уперше виникає в покупця. Його право жадати від продавця судового захисту є, виражаючись сучасною термінологією, домагання, не захищене позовом (Klagloser Anspruch) і все значення цього домагання в тім, що його незадоволення служить фундаментом для actio auctoritatis.

В епоху «legis actiones» actio auctoritatis протікала в загальній формі для особистих позовів, тобто у формі legis actio Sacramento in personam. У період процесу per formulas intentio нашого позову мала, по припущенню Ленеля, альтернативну редакцію: у ній передбачалися як випадки відхилення відповідача від захисту позивача (auctoritatem defugere), так і випадки невдачі цього захисту (auctoritatis nomine vinci). Але формула для actio auctoritatis з'явилася в едикті претора лише після duae leges Juliae, що остаточно замінили легісакційний процес процесом формулярним, тому що ще в епоху Цицерона, отже, уже після lex Aebutia, для нашого позову ще існував, як бачимо з Cic. pro Caec. с. 19 § 54, pro Mureiia с. 12 § 26, порядок legis actio. Щоб у цей перехідний період процес між покупцем і продавцем повернути до судочинства формулярного претор змушував мансипанта дати позивачеві особливу стипуляцію, забезпечену поручительством, що відтворювала у своєму змісті все, до чого мансипант уже був зобов'язаний в силу мансипації. Таке, за гіпотезою Ленеля, походження т.зв. satisdatio secundum mancipium, з якою ми вперше зустрічаємося в Цицерона (Cic. ad Attic. V. I § 2).

Об'єкт actio auctoritatis як в епоху legis actiones, так і у наступний час становила подвійна сума, сплачена набувачем мансипанту.

Резюмуючи результат вивчення відповідальності продавця-мансипанта, одержуємо наступні положення:

Обов'язок продавця захищати покупця у віндикаційному процесі витікає з угоди купівлі (мансипації), а не спеціальної про те обіцянки продавця.

Обов'язок цей обумовлюється структурою найдавнішого позову про речі.

Обов'язок цей лежить на всякому продавці незалежно від того, у якім відношенні він стояв до проданої речі тобто був він її власником чи ні.- Положення це є прямим наслідком того, що всякий покупець, як набувач за титулом похідним, не може бути стороною віндикаційного процесу, а тому має потребу в захисті продавця-лише спливання строку давності дає покупцеві титул первісний, легітимує його для віндикації, а тому й звільняєте продавця від його обов'язку.

Споконвіку поруч із купівлею мансипаційною Римляни знали й практикували купівлю без мансипації, а саме, коли об'єкт угоди належав до розряду res nес mancipi. У купівлі, зробленій без мансипації зміст обов'язків продавця повинний бути таким-же, як і в купівлі мансипаційній тобто й тут продавець зобов'язаний робити покупцеві судовий захист і зобов'язаний силою самої купівлі, а не особливої поза купівлею згоди. Для того, щоб гарантувати покупця на випадок евікції і в тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді мансипації, стали вдаватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцеві відшкодування под­війної ціни, якщо річ буде відсуджена.

Таким чином можемо зробити висновки як вирішувалося питання відповідальності продавця за евікцію за римським приватним правом. Відповідальність за право наступає для продавця при наявності наступних умов: а) право на куплену річ повинне бути оспорюване третьою особою лише в судовому порядку, а не фактично. б) річ повинна бути вилучена на підставі недоліку у праві продавця на відчужувану річ, а не в силу обставин, що виникли після продажу речі. Так, наприклад видається закон, за яким відомі особи позбавляються права мати нерухомість, і покупець підходить під цю категорію, або куплена річ вилучається з обігу, - в подібних випадках продавець не відповідає перед покупцем.

В тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді мансипації, стали вдаватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцеві відшкодування под­війної ціни, якщо річ буде відсуджена. Із спливом часу відповідальність за евікцію стали розглядати настільки невід'ємним елементом договору купівлі-продажу, що коли вона не була включена особливим погодженням про відповідальність, то покупець навіть після укладення договору за допомогою позову actio empti мав право вимагати укладення цієї стипуляції, а якщо річ було вже відсуджено, то домагався відшкодування збитків.

Проте позов на підставі евікції покупець міг і не одержати, якщо позбавлення володіння купленою річчю сталося внаслідок його пасивності, безтурботності, зокрема, коли покупець не повідомив вчасно продавця про евікцію речі і тим самим позбавив його можливості брати участь у судовому процесі й довести своє право власності на річ. Якщо покупець повідомляв продавця про евікцію речі, то продавець усіма доступними засобами повинен був допомагати покупцеві заперечувати позов третьої особи. Тільки в тому випадку, коли продавець не сприяв покупцеві в запереченні позову або сприяв, але безрезультатно, і від покупця куплена річ відсуджувалась, покупець міг стягнути з продавця подвійну ціну у вигляді штрафу. Крім того, продавець визнавався злодієм з усіма наслідками, що з цього випливали.

Розділ ІІ. Відповідальність продавця за евікцію в сучасному цивільному праві України і зарубіжних держав

2.1 Питання евікції в цивільному праві України

Ми з'ясували яким чином регулювалося питання відповідальності продавця за евікцію у римському приватному праві. Тепер розглянемо та порівняємо як дане питання регулюється сучасним цивільним правом в нашій державі. Зокрема в сучасному Цивільному кодексі України зазначено, що продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. (ст. 659) Повідомлення покупця про права третіх осіб є обов'язком продавця. Ідеальним варіантом динаміки товарів є передання «чистого» права власності продавцем покупцю. Однак іноді виникають обставини, коли право власності може бути обтяжене правами третіх осіб, які слідують за ним у процесі передання від продавця до покупця. До таких прав зокрема відносяться: право володіння, право користування (сервітут), право постійного користування земельною ділянкою, право користуватися земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), право довічного користування, право застави (іпотеки), право управління тощо. Наявність вказаних прав третіх осі жодним чином не знецінює зміст самого права власності, що передається за договором купівлі-продажу, хоча може створити деякі незручності при його подальшій реалізації покупцем. Саме тому на продавця і покладається обов'язок застерегти покупця від можливих проблем щодо реалізації отриманого за договором права власності на товар у майбутньому. Невиконання покладеного на продавця даного обов'язку буде прирівняно до приховування певного недоліку товару, що передається за договором купівлі-продажу, і саме тому може тягнути за собою певні правові наслідки. Такими наслідками може бути навіть вилучення товару у покупця третіми особами за рішенням суду, тобто евікція. Саме тому, перебуваючи під ризиком евікції, у випадку наявності прав третіх осіб на товар, що передається за договором купівлі-продажу, покупець має право: а) вимагати зниження ціни; б) вимагати розірвання договору купівлі-продажу. Однак це можливо лише у випадку, коли покупець не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. У іншому разі продавець вважається таким, що виконав свій обов'язок, а покупець - таким, що погодився з переходом разом із правом власності прав третіх осіб на цей товар. При цьому слід зазначити, що дана стаття не визначає чи повинен попереджувати продавець покупця про наявність у третіх осіб не прав на товар, а інтересів чи претензій, які поки не визнані як суб'єктивні права третіх осіб судом. З нашої точки зору, в цьому випадку на продавця такий обов'язок не покладається.