Укладення Україною Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 р. (далі - Угода про партнерство і співробітництво) [8] поклало початок євроінтеграційному курсу нашої держави. У зв'язку із цим у вітчизняну правничу термінологію було залучено поняття «адаптація». Відповідно до нормативних положень поняття «адаптація» вживається в контексті зближення лише сфери законодавства та лише в межах євроінтеграційного курсу. Водночас у процесі інтеграції України в загальносвітовий правовий простір важливим є забезпечення зближення та взаємодії не лише сфери законодавства, а й національного правопорядку, правосвідомості, правової культури, юридичної доктрини та загалом національно-правової ідеології з усією системою загальновизнаних міжнародних стандартів. європейський інтеграція судочинство україна

Вітчизняні та європейські експерти процес приведення законодавства України у відповідність до стандартів ЄС («legal approximation») поділяють на два темпоральних періоди, а саме: «ante pacta» - «адаптація законодавства» до набуття чинності Угодою про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, вчинену в частині політичних положень 21 березня 2014 р. та у частині торговельно-економічних і галузевих положень 27 червня 2014 р. (Угода про асоціацію) [9], та «post pacta» - «правове наближення» після цього. У період до закінчення дії Угоди про партнерство та співробітництво й вступу в силу Угоди про асоціацію (період «ante pacta») характерним є проведення саме процесу адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Водночас у цей період актуальності набуває необхідність створення передумов для забезпечення ефективності процесу правового наближення правової системи України до правової системи ЄС у період «post pacta», який, як зауважують експерти, повинен здійснюватися не в рамках наступного (другого) етапу адаптації законодавства, а виходити із суттєво нового підходу «правового наближення» [10, с. 109]. Процес приведення законодавства України у відповідність до законодавства ЄС у період «post pacta» зумовлений правовою природою Угоди про асоціацію та характером закріплених у ній міжнародно-правових зобов'язань. Відповідно до статей 28, 56, 57, 76, 267 Угоди про асоціацію політична асоціація та економічна інтеграція України до ЄС залежатиме від процесів гармонізації. Отже, процес адаптації є лише окремою стадією або ж конкретним методом загального процесу зближення національної системи судоустрою та статусу суддів України із загальновизнаними міжнародними стандартами та, крім того, охоплює лише нормативно-регулятивний рівень цієї правової системи.

У доктрині міжнародного та вітчизняного права серед методів зближення правових систем виокремлюють уніфікацію. Юридична природа уніфікації зумовлюється встановленням, виробленням та запровадженням у національні правові системи єдиних однакових (уніфікованих) норм права, спрямованих на врегулювання подібних відносин, й охоплює майже всі галузі внутрішнього законодавства держави, окрім сфери конституційного регулювання. Конституція будь-якої країни, як і Конституція України, є основним законом держави, правовою основою унікального національного законодавства, а тому можливість уніфікації конституційного законодавства як методу створення однакових правових норм є дискусійною.

Беззаперечно, становлення України як правової держави та розвиток у ній громадянського суспільства з високим рівнем захисту прав і свобод людини та громадянина зумовлює впровадження у внутрішнє законодавство, у тому числі й у сферу конституційного регулювання, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, міжнародних стандартів ЄС, РЄ та ООН. Відображення та врахування загальновизнаних принципів і норм міжнародного права в національних конституціях слід розглядати як правотворчий чинник розвитку правової держави. Водночас, враховуючи категоричність процесу уніфікації як способу зближення правових систем шляхом впровадження однакових (ідентичних) правових норм, навряд чи можна говорити про можливість уніфікації конституційного законодавства. Погоджуємось із С.М. Ратушним, що розвиток конституційного законодавства в напрямі міжнародних стандартів має здійснюватися не методом уніфікації, а іншим способом приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів, зокрема методом зближення або гармонізації [7, с. 126].

Саме на цю обставину варто звернути увагу, обираючи належний та необхідний засіб зближення національної системи судоустрою та статусу суддів України з міжнародними стандартами, оскільки розділом VIII «Правосуддя» Конституції України закріплено основні засади та принципи реалізації судової влади в Україні. Окрім того, основною внутрішньою ознакою уніфікації є саме єдність, однаковість норм. А тому навряд чи логічно застосовувати уніфікацію в процесі зближення національної системи судоустрою та статусу суддів України із загальновизнаними міжнародними стандартами, принципами та нормами міжнародного права, оскільки апріорі неможливим є впровадження в національну систему судочинства єдиних уніфікованих норм щодо організаційних основ національної системи судів, встановлення уніфікованого порядку формування та функціонування інституту самоорганізації судової влади; організації суддівського самоврядування в Україні; впровадження уніфікованого кваліфікаційного рівня судді та уніфікованого судового адміністрування; закріплення уніфікованого порядку зайняття посади судді суду загальної юрисдикції, порядку застосування до суддів дисциплінарної відповідальності, закріплення уніфікованого порядку належного матеріального та соціального забезпечення суддів тощо.

Розкриваючи правову природу уніфікації, окремі науковці виділяють уніфікацію юридичної та правової термінології, яка є початковим та окремим етапом зближення національної правової системи з міжнародною системою права [11, с. 36-37; 12, с. 205; 13, с. 54-55]. Можна резюмувати, що процес уніфікації термінології як спосіб зближення національної системи права з міжнародною правовою системою буде ефективним й під час вдосконалення та європеїзації національної системи судочинства. Вважаємо, що застосування уніфікованих із європейською та світовою практикою юридичних понять і термінів сприятиме дотриманню принципу правової визначеності, розв'язанню термінологічних проблем та підвищенню якості правотворчої діяльності, спрямованої на врегулювання питань судоустрою та статусу суддів, адже в системі національного законодавства та в правотворчій діяльності існує безліч прикладів щодо неоднозначного розуміння, тлумачення та застосування норм законодавства, зумовлених відсутністю чітко закріплених юридичних термінів та понять.

Правовий уніформізм є об'єктивною потребою часу, викликаною збільшенням кількості суб'єктів міжнародного права, ускладненням міжнародних правових відносин, виникненням колізій під час застосування різноманітних джерел як міжнародного, так і національного права. Водночас під час проведення правової уніфікації слід зважати на небезпеку абсолютизму в правовому уніформізмі, що знецінює унікальність національних правових систем та може розглядатися як дефект світового права.

У контексті дослідження уніформізму доцільно зауважити про можливість застосування в процесі правової інтеграції механізму «модельної нормотворчості» або «міжнародної модельної норми», «модельного закону». У доктрині конституційного права під модельним законом розуміють законодавчий акт рекомендаційного характеру, що містить типові норми та дає нормативну орієнтацію для певної кількості національних законодавств [14, с. 284].

Модельна правотворчість виступає частиною міжнародної правової уніфікації та є процесом, спрямованим на створення не лише одноманітних норм права з метою усунення протиріч та юридичних колізій між правовими системами та міжнародно-правовими нормами, а й процесом створення нових норм, необхідних для врегулювання окремого кола нових або неврегульованих суспільних відносин, особливим видом яких є правовідносини. Особливість такого способу забезпечення правової інтеграції стосовно уніформізму полягає в тому, що результатом уніфікації є уніфікований акт, що містить уніфіковані норми, а результатом модельної правотворчості - акт, який містить модельні норми, на основі яких створюється уніфікований акт, що закріплює уніфіковані норми. Тому небезпідставною є позиція Ю.С. Безбородова, який стверджує, що модельна правотворчість є першою стадією в процесі правової уніфікації [15, с. 5].

Враховуючи те, що належне виконання завдань правової інтеграції й усунення проблемних неузгодженостей між правовими системами проявляється не в повній ідентифікації правопорядків, а шляхом застосування комплексних процесів поєднання, створення оптимального та універсального правового порядку, навряд чи логічно говорити про можливість абсолютного застосування наведених вище методів у процесі інтеграції національної судової системи до світового правопорядку.

Суперечливим є застосування у сфері судочинства й інших методів зближення та взаємодії національних правових систем із міжнародними стандартами, зокрема таких, як стандартизація та апроксимація, що здебільшого характерно для технічних та природничих відносин.

Науковці, юристи й фахівці з міжнародного права зауважують, що суть процесу створення гомогенного правового середовища в межах міжнародних (європейських) інтеграційних організацій відповідно до моделей, запропонованих інститутами ЄС, РЄ, ООН, адекватно відображає інститут гармонізації.

У науковій літературі під гармонізацією розуміють «узгодження загальних підходів, концепцій розвитку національних законодавств» [16, с. 75]; «створення загальних правових принципів і окремих рішень» [17, с. 184]; «один із основних напрямів проведення узгодженого правового розвитку держави» [18]; процес приведення національного законодавства у відповідність до правових систем провідних міжнародних організацій Європи [19, с. 255].

Поняття «гармонізація» на фоні світових та євроінтеграційних прагнень нашої держави стало часто вживаним серед політиків, юристів, науковців та громадськості. Водночас уявлення про сутність, зміст, межі, форми та методи реалізації цього процесу є вельми приблизними. Суттєвим недоліком за такої ситуації є відсутність як у юридичній літературі, так і в нормативно-правових актах України та відповідних міжнародних документах офіційної дефініції цього методу приведення національної правової системи у відповідність до загальновизнаних міжнародних стандартів.

Спираючись на теоретичні й практичні дослідження інтеграційних процесів, слід зауважити, що гармонізація правової системи адекватно співвідноситься з планомірним процесом зближення, узгодження та взаємодії національних правових систем на підставі загальних мінімальних міжнародних правових вимог (стандартів), закріплених у межах відповідного правового простору, який спрямовано на узагальнення правових приписів в окремих країнах, досягнення стабільної, чіткої законодавчої бази, дотримання міжнародних, європейських та національних правових стандартів, усунення юридичних колізій, шляхом формування та утвердження єдиної правової політики, спільних юридичних принципів, правил, правових стандартів стосовно різних правових систем, що передбачає узгоджену діяльність усіх суб'єктів держави, що здійснюється в межах їх компетенції, послідовно та поетапно.