Запорізький національний технічний університет

Генеза спадкового права України (радянський період)

Надієнко О.І.

У статті досліджено процес становлення і розвитку спадкового права України в радянський період. Визначено його етапи. Встановлено основні нормативно-правові акти цього періоду. Здійснено їх аналіз. З'ясовано вплив на подальший розвиток спадкового права України.

Ключові слова: спадкове право, радянський період, законодавство, спадщина, спадкодавець, спадкоємець, спадкування за законом, заповіт.

Постановка проблеми. У сучасних умовах соціально-економічного розвитку важливого значення набуває історичний досвід минулих поколінь. Зростає потреба у вивченні історії національного права та законодавства. Адже розвиток країни повинен базуватися на ґрунтовних знаннях історичного минулого. Посилюється увага і до історико-правових досліджень, присвячених формуванню спадкового права. Сьогоднішні новації у спадковому праві України неможливо зрозуміти без аналізу історичного розвитку спадкового права на українських землях, зокрема, радянських часів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Спадкове право завжди привертало увагу дослідників. Його історію свого часу вивчали Б. Антимонов, К. Граве, О. Іоффе, В. Луць, К. Побє- доносцев, В. Серебровський, Г. Шершеневич та інші. Їх наукові праці, попри те, що написані багато років тому, містять комплексну теоретичну розробку проблем спадкового права та залишаються у скарбниці наукових надбань завдяки авторитету авторів. Але в радянські часи розробка питань правового регулювання спадкової сфери мала підґрунтям марксистсько-ленінську теорію. Тому дослідження тих часів перестали задовольняти потреби теорії та практики. Постала потреба ревізії окремих доктрин спадкового права та формування нових, відповідних сучасним реаліям. Питання розвитку спадкового права України опинилося у центрі уваги сучасних правників, адже має важливе значення в умовах сьогодення, коли на законодавчому рівні з'являються нові види заповітів, оновлюються процедури і механізми набуття спадщини та оформлення спадкових прав. Заслуговують на увагу праці таких науковців, як В. Васильченко, Ю. Заїка, О. Підопригора, З. Ромовська, Є. Фурса, С. Фурса, Є. Харитонов, Я. Шевченко. Та найбільш цікавим дослідженням з означеної тематики можна вважати дисертацію Р.Ю. Половинкіної «Становлення та розвиток радянського спадкового права в Україні» (2015 р.).

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Незважаючи на важливість проблеми, історію розвитку спадкового права радянського періоду не можна вважати дослідженою. Залишаються недостатньо вивченими передумови формування сучасної системи спадкового права, недостатньо з'ясовано правову регламентацію видів спадкування періоду УРСР. Відсутні, врешті решт, спеціальні комплексні дослідження, безпосередньо присвячені аналізу норм спадкового права України радянського періоду, що слід вважати недоліком, який потребує усунення.

Тому питання аналізу спадкових норм радянського періоду, які збереглися до нашого часу та знайшли продовження у сучасному законодавстві, як і спадкових норм, що припинили існування зі спливом часу, залишається актуальним.

Мета статті. Метою даної статті є узагальнення історико-правового досвіду розвитку спадкового права України в радянський період, що дозволить дослідити етапи його еволюції та процес формування основних інститутів і норм.

Виклад основного матеріалу. Спадкування відноситься до тих інституцій цивільного права, що розпочали своє формування з найдавніших часів та пройшли довгий шлях еволюції. На кожному етапі розвитку спадкове право набувало особливостей. Його норми, попри консерватизм, змінювалися, доповнювалися новаціями, зникали або збереглися і дійшли до наших днів. В історії розвитку вітчизняного спадкового права періоду перебування України у складі СРСР належить значна роль. Генезис спадкового права України в радянський період можна поділити на етапи, кожен з яких має свою специфіку. Перший етап -- 1917-1936 рр. -- почав свій відлік з перших днів радянської влади і пов'язаний з ліквідацією системи спадкування, яка діяла до перемоги Жовтневої революції. Адже капіталістична спадкова система не відповідала проголошеному устрою та задекларованим суспільним відносинам.

Декретом РНК УСРР від 11 березня 1919 р. «Про скасування спадкування» було скасовано право спадкування буржуазної власності, яка після смерті власника ставала надбанням держави. Трудова власність померлого переходила до його подружжя та найближчих родичів в управління і розпорядження. Тобто приватна власність за Декретом перетворювалась в довічне володіння і закріплювалась за особою на строк її життя. Основним об'єктом спадкування виступало право особистої власності громадян. Майно, що належало особі на праві власності, мало споживче призначення і виступало засобом задоволення матеріальних потреб. У примітці до ст. 1 Декрету передбачалося, що її дія не поширюється на випадки, коли вартість спадкового майна не перевищує 10 тис. карбованців. Непрацездатним та нужденним родичам спадкодавця по прямій лінії, братам, сестрам і подружжю надавалось переважне право отримувати утримання з майна померлого розміром не вище прожиткового рівня [1].

Перехід права на користування майном до нужденних спадкоємців у ті часи навряд чи можна розглядати як повною мірою спадкове правонаступництво. Вбачається, що новації спадкування мали викликати у потенційних спадкоємців зацікавленість у результатах праці та сприяти зміцненню власності. Слід також зазначити, що в тексті Декрету взагалі не вживався термін «спадкування». Через назву Декрету, яка говорить сама за себе, вважалось, що спадкування скасовується як таке. Насправді ж Декретом було скасовано інститут приватного спадкування. Фактично ж встановлювались умови, за яких спадкування трудової власності могло мати місце; було скасовано спадкування майна, набутого «нетрудовим шляхом». Розпочиналось формування радянського соціалістичного спадкового права, спрямованого на охорону спадкування трудової власності.

Декретом від 21 березня 1919 р. «Про скасування спадкування» було доповнено попередній Декрет положеннями про те, що дружина (чоловік) померлого, його діти, батьки, брати і сестри мають право на користування спадковим майном, яке не перевищує 10 тисяч золотих карбованців, за умови їх непрацездатності або нужденності (але право власності на нього не набувають) [2].

Уведення в дію декретів про скасування спадкування обумовило видання НКЮ 6 серпня 1920 р. Інструкції «Про порядок застосування Декрету про скасування спадкування». Інструкцією передбачалось, що про випадки смерті підвідділи актів громадського стану повинні у дводенний строк повідомляти Раду депутатів за останнім місцем проживання померлого. А Рада після отримання повідомлення повинна описати майно померлого і прийняти його під охорону. Заяви ж непрацездатних родичів, що потребували допомоги і могли претендувати на утримання за рахунок майна померлого, повинні були подаватись до відділів соцзабезпечення, які визначали розмір і форму утримання.

Критичний стан народного господарства в 1920-1921 рр. обумовив курс на НЕП та наповнив новим змістом спадкові правовідносини. Спроби створення спадкування по-новому було продовжено Декретом від 22 травня 1922 р. «Про основні майнові права, визнані РРФСР, охоронювані її законами й захищувані судами РРФСР», дія якого поширювалась і на українські землі.

У 1922 р. Україна увійшла до складу СРСР. В умовах нового державного утворення змінилась і спадкова модель. Інститут спадкування дістав регламентації в першому ЦК УСРР. Кодекс було прийнято постановою ВУЦВК 16 грудня 1922 р. і введено в дію з 01 лютого 1923 р. Його структура та принципи побудови були відображенням аналогічного ЦК РРСФР. Кодекс складався з чотирьох частин, остання з яких «Спадкове право» (ст.ст. 416-435) покликана була врегулювати спадкові відносини [3]. Слід зазначити, що норми про спадкування в цілому повторювали ті, що були напрацьовані за часів Російської імперії.

Коло спадкоємців за законом та заповітом було надзвичайно вузьким та майже тотожним. Критеріями віднесення осіб до кола спадкоємців виступали кровна спорідненість, шлюб і перебування на утриманні. Спадкоємцями могли бути лише діти, онуки, правнуки, подружжя, а також непрацездатні особи, що перебували на повному утриманні спадкодавця не менше одного року до його смерті (ст. 418). В Кодексі не знайшов відображення поділ спадкового майна на трудове та нажите нетрудовим шляхом. Але обмеження вартості майна не було скасоване і, як і раніше, складало 10 тис. карбованців золотом. Влада таким чином намагалась перешкодити накопиченню коштів у руках приватних господарів. Відродження класу буржуазії не входило до планів уряду. Разом з тим у ціновому обмеженні вартості спадкового майна передбачались і винятки. Так, приміткою до ст. 416 ЦК передбачалось, що права, які випливають із укладених державою з приватними особами договорів, переходять у порядку спадкування у межах строків, зазначених у цих договорах, без встановленої законом межі. Для визначення вартості спадщини встановлювалась вартість усіх речей, які входили до її складу, за ринковою ціною і переводилась у золоті карбованці за курсом, встановленим Державним банком на день відкриття спадщини. Якщо поділ будівель, споруд, устаткування підприємств був невигідним з точки зору господарювання, то за клопотанням спадкоємців встановлювалось спільне з державою володіння і користування майном або ж спадкоємці зобов'язувались викупити у держави частку майна, що перевищувала встановлені межі. спадковий право радянський

Було встановлено єдину систему набуття спадщини -- систему прийняття. Кодекс поділяв спадкоємців на присутніх та відсутніх у місці відкриття спадщини. Присутнього у місці відкриття спадщини спадкоємця вважали таким, що прийняв спадщину, якщо він протягом трьох місяців не відмовлявся від неї в органах нотаріату. Відсутні ж спадкоємці наділялись правом прийняття спадщини особисто або через представника протягом шести місяців з часу її відкриття. Закріплення подібних норм у ЦК УСРР створило низку проблем правозастосування. Норми Кодексу не вимагали від присутнього спадкоємця вчинення будь-яких конкретних дій для прийняття спадщини. Разом з тим у Кодексі не було встановлено переліку способів прийняття спадщини відсутнім спадкоємцем. Найбільш поширеним способом була подача заяви. Єдиним обов'язком присутнього спадкоємця вважався обов'язок довести, що він був присутнім підчас відкриття спадщини. Однак судова практика підкріплювала цей обов'язок фактами вольової поведінки спадкоємця. Адже вважалось, що відсутність такої вольової поведінки унеможливлює прийняття спадщини. Також ЦК досить нечітко визначив, якого спадкоємця можна вважати присутнім. Практика пішла шляхом визнання присутнім того спадкоємця, який під час відкриття спадщини знаходився в населеному пункті, що значився місцем проживання спадкодавця.

За ст. 419 ЦК УСРР у разі відсутності спадкоємців майно померлого визнавалося виморочним та переходило у власність держави. Відповідно до ст. 420 ЦК спадкоємці закликались до спадщини одночасно, спадщина розподілялась між ними порівну. Ст. 421 ЦК передбачала, що спадкоємці, які мешкали разом із спадкодавцем, отримували понад свої частки у спадщині предмети домашнього вжитку та обстановки, за виключенням предметів розкоші.

Спадкування за заповітом серед видів спадкування було поставлене на перше місце. Заповітом визначалось розпорядження спадкодавця про своє