У 1775 р. австрійський уряд поділив усю шляхту Галичини на магнатів, рицарів і трудову шляхту, більшість якої фактично переходила на становище вільних селян. Шляхту було звільнено від панщини та інших феодальних повинностей, зокрема військової служби у рушенні, замість якої встановлювалась грошова контрибуція. Патент 1775 р. вказував шляхті ставитись до «холопів» по-людськи і не вимагати виконання повинностей, понад визначені інвентарями розміри. У 1783 р. уряд офіційно відновив право поміщиків на фізичне покарання селян. Урбаріальний закон 1766 р. зміцнив у Закарпатті економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що підтвердив патент 1785 р. У Північній Буковині у 1769 р. було закріплено перевагу фільварково-панської системи, притому встановлювалось повне і виключне право феодалів на землю і на селян і було юридично оформлено кріпацьку залежність селян. [11; 302]

Внаслідок скасування кріпацтва у 1848 р. поміщики за втрачену феодальну ренту отримували викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податків; притому, більша частина орних земель, лісів і пасовищ залишились за поміщиками, монастирями і церквами (католицькими і уніатськими) і заможними селянами. Зберігалось велике поміщицьке і церковне землеволодіння; поміщикам належало понад 40% усіх земель, і у другій половині 19 ст. вони залишались панівним класом.

3.4 Реформи «освіченого абсолютизму»

Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тим більше, що австрійська імператриця Марія-Тереза (1740-1780) та її син Йосиф II (1780-1790) проводили «модну» тоді серед європейських монархів політику просвітництва сумішшю гуманістичних побуджень з суто прагматичними розрахунками. Вона мала на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти їх (наскільки це можливо) у правах, щоб зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків.

Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Тому в 1781-1782 pp. Йосиф II проголосив своїми, патентами низку змін у цій сфері, які передбачали: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок «прирізки» селянських земель; 4) чітке визначення розміру панщини - до ЗО днів на рік; 5) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством тощо. [12; 34]

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка здійснювалася протягом 1770 - поч. 1780-х років. На момент входження Галичини до складу Австрійської монархії греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала її як другосортну, спонукаючи греко-католиків, всупереч заборонам Ватикану, переходити зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Із запровадженням реформ ситуація корінним чином змінюється на краще. Вони передбачали: 1) зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо; 2) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців з відповідною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін «уніат», що мав образливий підтекст.

Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784) (при ньому з 1787 по 1809 р. діяв Руський інститут - Studium rutenum, де на філософському і богословському факультетах навчалися русини-українці); 2) відкриття греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства, зокрема у Відні, Львові, Ужгороді; 3) запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777), причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою. [13; 37]

Реформаторська діяльність Марії-Терези та Иосифа II була на той час прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралельно з ліквідацією найогидніших виявів кріпацтва на західноукраїнських землях - у Східній Україні воно запроваджувалося повторно. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями - Леопольдом II (1790-1792) та Францом (1792-1835). Єдиною інституцією, яка зберегла всі свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.

4. Державний лад

4.1 Адміністративно-територіальний устрій

Спочатку Галичину було поділено на шість циркулів^, які, у свою чергу, поділялися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти ліквідували. Залишився поділ на 18 циркулів, які називалися також округами. З 1786 р. по 1849 р. до складу Галичини як 19-й циркул входила Буковина. Адміністративним центром краю був Львів. Циркули очолювали старости, до компетенції яких належали всі адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулю був невеликий - усього 10-12 осіб. До нього входили староста, три-чотири комісари, секретар, два діловоди, один або більше практикантів і два кур'єри. Старостів і комісарів призначав імператор, а всіх інших - староста. Низову ланку апарату фактично створювали поміщики. З трьох кандидатів, яких вибирало село, поміщик призначав війта, проте останній мав незначну компетенцію. Якщо в селі було не менше 30 дворів, війт раз на місяць звільнявся від паншини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори. Формально це були державні чиновники з повноваженнями від окружної влади, а фактично - службовці домінії, бо платню вони отримували від поміщика. Влада мандаторів мала універсальний характер - вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів (у середині XVIII ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліцейські функції, судили у першій інстанції, користувалися правом тілесного покарання, яке офіційно було скасовано в Австрії законом від 15 листопада 1867 р.

Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупа і комітат (а територіально-економічними - домінії, які об`єднували землі міст і сіл, належачих феодалу, церкві чи державі, і до складу яких входила система «клічів», що складались з кількох фільварків). Існувало 4 жупи: Бережанська, Мармарошська, Ужгородська і Ужанська, які очолювали жупани, призначені угорським королем з вищої аристократії. У 40-х рр. 19 ст. канцелярії, які здійснювали політичне управління, очолювали наджупани, а виконавчі функції перейшли до піджупанів, які підлягали наджупану і Міністерству внутрішніх справ. Жупи поділялись на комітати; до складу комітатського управління входило 30-40 чол. - окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та ін., і очолював його жупан комітату - журат. Найнижчою посадовою особою був староста села, який призначався феодалом, а після урбаріальної реформи 1764-1772 рр. обирався на 1 р. Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були представництва, які наприкінці 18 ст. практично припинили існування, а натомість були створені комітатські збори як дорадчий орган при жупані, до якого входили переважно заможні верстви населення. [14; 345]

4.2 Урядові органи адміністративного управління

Носієм вищої влади в Австро-Угорщині був австрійський імператор, який водночас вважався угорським королем, особа якого проголошувалась священною і недоторканою; він також видавав санкцію на прийнятий обома палатами австрійського парламенту закон. Увесь апарат управління в Австрії і Угорщині складався і діяв незалежно від органів управління іншої частини двоєдиної монархії, крім 3 спільних міністерств: військового, закордонних справ і фінансів

Кожна з двох держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і 2-палатний парламент: Австрія - Рейхсрат, що складався з верхньої палати панів і нижньої палати депутатів, Угорщина - Сейм, що складався з верхньої палати магнатів і нижньої палати депутатів.

Попри формальну конституційність Австро-Угорської держави, не передбачалось загальне виборче право. Верхня палата панів Рейхсрату не обиралась, а призначалась імператором з найвідоміших дворян імперії і верхівки духовенства; кількість її членів становила 150-170 осіб, з яких українців було лише 4. Нижня палата депутатів Рейхсрату до 1873 р. обиралась не прямими виборами, а Крайовими сеймами, а уведена у 1873 р. куріальна система виборів обмежила коло виборців, притому українське населення, яке становило 13% населення Австрії, у 1879 р. посилало до парламенту лише 3 депутатів з 353, а у 1897 р. - 11 з 425. У 1907 р. в Австрії було запроваджене загальне виборче право, яке, однак, не поширювалось на жінок, військовослужбовців і молодь, віком до 24 р.

Австрійський уряд як вищий орган державного управління утворювала Рада міністрів на чолі з прем`єр-міністром, якого призначав імператор. У період між сесіями парламенту Конституція надавала уряду право видавати закони. Міністри формально відповідали перед парламентом, а фактично лише перед імператором. Крім міністрів, які відали окремими галузями управління, були ще міністри «без портфеля», які не керували жодною галуззю управління, а повинні були наглядати за інтересами певного краю, зокрема у 1871 р. було створене Міністерство для Галичини, до складу якого призначались лише польські магнати Галицького краю, а у 1879 р. було створене Міністерство для Чехії.

Уряду підлягала крайова влада, а їй - місцеві органи державної адміністрації. На чолі коронного краю стояв крайовий начальник (у Галичині - намісник, у Буковині - крайовий президент), призначений імператором і підлеглий йому і уряду. Крайовим начальникам підпорядковувались поліція (зокрема, політична - управління жандармерії), крайові і повітові органи управління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, готували списки виборців, призначали більшість чиновників, боролись з усілякими небажаними для уряду проявами тощо.

Фактичним керівником краю вважався губернатор, який призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові перебувало губернське правління, що складалось з департаментів, які відали окремими галузями управління. У 1772-1849 рр. у Галичині змінилось 14 губернаторів; усі вони були заможними і впливовими австрійськими німцями, крім останнього - польського магната В. Залеського, та після революції 1848 р. політика онімеччення змінилась полонізацією.