Австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу у домініях - сільських місцевостях, належачих феодалам (фільваркових територіях), - поміщикам, зміцнюючи цим феодальні порядки. З 3 кандидатів, обраних селом, поміщик призначав війта, компетенція якого була незначною. Якщо село мало не менше 30 дворів, війт раз на місяць звільнявся від панщини. Виконавчим органом поміщика були мандатори (лат.mandatum - доручення), яких утримували поміщики, а на посаді затверджували окружні старости. Формально вони були державними чиновниками з повноваженнями, отриманими від окружної влади, а фактично - службовцями домінії, оскільки платню отримували від поміщика. Їхня влада мала універсальний характер - вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів (у середині 18 ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліційні функції, здійснювали судочинство у першій інстанції, застосовували тілесні покарання, які офіційно були скасовані в Австрії у 1867 р. Посада мандаторів у Галичині була ліквідована лише у 1856 р. за умов переходу Австрії на шлях конституціоналізму, та попри те, державна влада збереглась за земельною аристократією. [15; 204]

Галицький крайовий представницький орган складався з 3 Сеймових курій: Львівської (50 депутатів), Краківської (58 депутатів) і Станіславівської (42 депутати); депутати обирались прямими виборами за майновим цензом. Компетенція курій зводилась, головно, до господарських питань, і їх рішення вимагали санкції імператора. Виконавчим органом усіх 3 курій був спільний Крайовий виділ (комітет) з 15 членів, обраних порівну куріями. Спільним законодавчим органом курій був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового комітету і по 6 депутатів від кожної курії), компетенція якого зводилась до розгляду спільних для усього краю питань. Намісник краю та президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність Сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов`язковому порядку участь у їх засіданні.

4.3 Органи крайового і місцевого самоврядування

Крім урядових органів адміністративного управління у Галичині і Буковині існували ще органи крайового і місцевого самоврядування - крайові сейми, повітові, міські і сільські ради. Однак, державні органи контролювали діяльність органів самоврядування, які не були наділені реальною владою і підпорядковувались центральній владі. Так, повітовий староста міг зупинити виконання рішень повітової ради під приводом їх невідповідності законам держави чи недоцільності. Намісник мав право розпустити повітові, міські і сільські ради, щоправда, вони могли оскаржити це перед міністерством, однак, подача скарги не припиняла виконання рішення про їх розпуск.

У Львові і Чернівцях у 1861 р. для посилення впливу на Галичину і Буковину Франц-Йосиі І створив крайові сейми, вибори до яких були нерівними для різних соціальних груп населення: 1. до складу сейму автоматично, за посадою входили вірилісти - митрополити, єпископи і ректори університетів; 2. виборче право не було загальним. Усі виборці при високому майновому цензі поділялись на 4 курії - великої власності, торгово-промислових палат, міської буржуазії і сільську, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на 6 р. Більшість депутатів Галицького сейму були поляками, а Буковинського - румунами. Безпосередньо керував сеймом і головував на його засіданнях крайовий маршалок (Галицьким - 1 з представників польських магнатів, а Буковинським - 1 з румунських магнатів) чи його заступник (Галицьким - львівський уніатський митрополит, а Буковинським - буковинський православний митрополит), які призначались імператором.

Компетенція крайових сеймів була обмеженою і стосувалась, головно, господарських справ. Бюджетні права сеймів зводились до накладення додатків до безпосередніх державних податків, притому ці додатки часто перевищували основну податкову суму. У сфері місцевого самоврядування сейми здійснювали вищий нагляд за управлінням господарством повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого і розпорядчого органу - крайового комітету, який здіснював безпосередній нагляд за ними. Рішення сейму, хоч вони мали другорядний характер, затверджував імператор.

На підставі державного закону про місцеве самоврядування 1862 р. було прийнято галицький крайовий закон про громади 1866 р., за яким було створено повітові громади (гмини), які територіально збігались з адміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада як керівний і повітовий комітет як виконавчий орган, який очолював повітовий староста, який затверджувався на посаді імператором.

За Міськими статутами, наданими в Австрії 33 містам, у т.ч. Львову у 1870 р., Кракову і Чернівцям, органами міського самоврядування були міська рада і магістрат. Найнижчими органами місцевого самоврядування були міські і сільські гмини. [16; 371]

4.4 Судочинство

У середині 19 ст. відбулось остаточне відокремлення суду від адміністрації, відміна станового суду, проголошення усіх суддів незалежними; вже у 1849 р. вийшов закон про перебудову судової системи. Верховна судова влада, тобто право помилування, пом`якшення покарання і звільнення від судового переслідування, належала імператору, причому усі судді призначались ним довічно і усі суди діяли від його імені, що зумовлювалось прагненням скасувати домініальний суд, який діяв від імені окремих феодалів, ліквідувати самоврядні міські суди і перетворити усі суди на державні. У Галичині було створено 218 судових повітів (на початку 20 ст. їх було скорочено до 190) і організовано повітові одноособові і колегіальні у складі 3 суддів (невдовзі ліквідовані) суди, крайові (згодом перейменовані на окружні) суди і Вищий крайовий суд у Львові, який поширював свою юрисдикцію і на Буковину, а найвищою інстанцією для всієї держави став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. При окружних судах для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалось покарання у розмірі не менше 5 р. тюремного ув`язнення, створювались суди присяжних, а для вирішення дрібних цивільних справ - мирові суди. Присяжні засідателі і мирові судді призначались за віковим, майновим і освітнім цензом. Для військовослужбовців існували окремі військові суди 3-х інстанцій - військовий суд, Вищий військовий суд і Верховний військовий трибунал. Спори між підприємцями і робітниками та самими робітниками розглядав створений у 1896 р. у Львові промисловий суд. У Дрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.

При проведенні судових реформ було засновано державну прокуратуру для здійснення нагляду за законністю діяльності державних установ і фізичних осіб, участі у розгляді судових справ, нагляду за судами, слідством і місцями ув`язнення. Очолював прокуратуру генеральний прокурор, що перебував при Верховному судовому і касаційному трибуналі у Відні, і підпорядковувався безпосередньо міністру юстиції. При Вищих крайових судах передбачалось заснувати посади старшого прокурора, а при окружних судах - державного прокурора. [17; 611]

5. Джерела права

5.1 Закони рейхстагу

22 липня 1848 р. у Відні відбулось урочисте відкриття рейхстагу. Від початку його діяльності депутати-селяни опинилися у важких умовах, оскільки засідання велися незнаною ними німецькою мовою, їх відкрито зневажала консервативно-шляхетська частина депутатів.

3 вересня 1848 р. група українських і польських селянських депутатів подала на розгляд рейхстагу свою програму-адресу. Цей документ «від імені і за дорученням усього галицького народу» підписало 15 депутатів-селян (Грегор Андрусяк, Яків Ром, Микола Драус, Ян Шторц, Василь Фармацій, Казимир Вальчик, Гриць Ничипорук, Костянтин Посацький, Йосиф Григору, Іван Рижко, Матеяш Мазуркевич, Мацей Лейчак, Войцех Войнович, Панко Козар, Стефан Гой). З них лише п'ятеро змогли власноручно підписатися, а інші навпроти своїх прізвищ поставили хрестики. Тільки один український селянин К. Посацький володів німецькою мовою і «записував іншим селянським депутатам їхні пропозиції і петиції». Ця обставина свідчить про те, що ця петиція не була єдиною, а також, що між польськими та українськими селянськими депутатами існувала єдність думок стосовно розв'язання важливих для їхніх виборців проблем.

Подана адреса складалася з 28 пунктів, у яких були сформульовані основні програмні вимоги галицького селянства: повернення загарбаних поміщиками від 1786 р. селянських земель; збереження сервітутів; надання права власникам земельних ділянок вільно користуватися виявленими на них соляними покладами і джерелами; ліквідація монопольного права поміщиків на млини; надання селянам права володіти мисливською зброєю; встановлення стабільної платні зі спеціального фонду для духовенства і ліквідація сплати селянами на церковні потреби; зниження цін на сіль, тютюн; зменшення поштових і гербових оплат; скасування прибуткового податку ремісників; зменшення платні чиновникам і підвищення її слугам; надання доступу до посад в управлінському апараті незалежно від соціального походження і, як правило, місцевим жителям; поділ Галичини на дві провінції: українську - з центром у Львові і польську - з центром у Тарнові або Кракові; призначення парафіального духовенства за пропозиціями громад, а не поміщиків; відкриття у кожній громаді шкіл і запровадження викладання там рідною мовою та ін.

Програма, висунута селянськими депутатами австрійського рейхстагу у 1848 р., свідчила, що під час революції селянство не було сліпим знаряддям у руках австрійської влади

Більшістю голосів рейхстаг ухвалив рішення скасувати феодальні повинності за викуп, дві третини якого мали виплатити селяни, а одну третину - держава. 7 вересня 1848 р. закон був затверджений імператором Фердинандом І. Він надавав селянам права громадян держави, а також право власності на землю, якою вони користувалися. З метою практичного здійснення реформи згодом було видано низку додаткових законодавчих актів.

Згідно із законом від 7 вересня 1848 р., у власність галицького селянства перейшла менше, ніж половина земельних угідь краю. Більшість селян залишалися малоземельними й економічно неспроможними. Власністю поміщиків стали майже всі ліси й пасовиська, за користування якими селяни, позбавлені колишніх сервітутів, тепер були змушені відробляти або платити.

5.2 Імператорські патенти

Відразу ж після входження Галичини та Буковини до складу Австрії були прийняті імператорські патенти, які регулювали правила обігу та визначали ринковий курс різноманітних монет, що використовувалися населенням цих провінцій. Патент від 14 січня 1775 р. та аналогічні документи, видані у наступні роки, свідчили, що у 1770-80-х роках в імперії паралельно використовувалися загальнодержавні та регіональні австрійські випуски, а також польські, російські, турецькі та інші монети. З іноземних випусків найбільш поширеними були талери численних німецьких держав, насамперед, конвенційні баварські талери Максиміліана Иосифа та Карла Теодора. Нідерландські талери (альбертусталери, патагони, рійксдаальдери тощо) оцінювалися по 2 гульдени 3 крейцери, російські рублі першої половини XVIII ст. - по 1 гульдену 45 крейцерів, а монети цього ж номіналу, відкарбовані за часів панування Катерини II, - по 1 гульдену ЗО крейцерів. Вартість турецьких курушів (левенталерів) було встановлено на рівні 1 флорина 20 крейцерів, а рагузьких ректорталерів - 1 флорина 24 крейцерів.