Академія адвокатури України

Кафедра кримінального процесу та криміналістики

Деякі питання тактики допиту потерпілого в кримінальних провадженнях про екстремістську діяльність

Бояров В.І., к. ю. н., доцент, профессор

Анотація

У статті розглянуто питання тактики допиту потерпілого в кримінальних провадженнях про кримінально карані вияви екстремізму, сформульовано рекомендації, спрямовані на досягнення продуктивного контакту слідства з потерпілим, із урахуванням його особистості, особливостей екстремістської організації, до якої входять підозрювані, забезпечення безпеки потерпілого з метою отримання інформації про подію, яка є предметом розслідування.

Ключові слова: досудове розслідування, екстремізм, потерпілий, тактика допиту.

слідство екстремістський потерпілий

Постановка проблеми. Останніми роками багато країн у світі все частіше стикаються із загрозою вчинення терористичних актів, збільшенням загальної кількості інших криміналь- но-караних виявів екстремізму, в тому числі групових. До таких країн належить й Україна. Тому досить актуальним як для практиків, так і для науковців-криміналістів є питання формування та втілення в практику криміналістичної методики розслідування екстремізму, в якій важливе місце належить питанням організації й тактики допиту в тому числі потерпілих.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичні основи формування й застосування криміналістичних методик розслідування злочинів, тактики проведення окремих слідчих (розшукових) дій досліджували багато науковців-криміналістів:Ю.П. Аленін, Р.С. Бєлкін, В.П. Бахін, А.Ф. Волобуєв, Ю.П. Гармаєв, О.Н. Колесніченко, В.А. Колесник, В.О. Коновалова, Г.А. Матусовський, О.Р. Ратінов, М.О. Селіванов, В.В. Тіщен- ко, В.Ю. Шепітько, А.В. Шмонін, Б.В. Щур, М.П. Яблоков та ін.

Особливості розслідування окремих видів кримінально-караних виявів екстремізму досліджувалися в дисертаційних дослідженнях вітчизняних криміналістів: І.М. Білоус, М.О. Ларкіна, П.В. Шалдирвана, де розглядалися й деякі питання особливостей організації та тактики допиту потерпілих. Досліджувалися зазначені питання й криміналістами з інших країн: А.М. Багметом, В.В. Бичковим, В.С. Капицею, О.М. Коршуновою, І.В. По- годіним, Г.В. Сергєєвою, Д.Г. Скоріковим, О.Р. Ратіновим та ін.

Постановка завдання. На основі викладеного можна сформулювати завдання дослідження, яке полягає у вивченні питання тактики допиту потерпілого в кримінальних провадженнях про кримінально-карані вияви екстремізму.

Виклад основного матеріалу дослідження. Однією з особливостей розслідування кримінально-караних виявів екстремізму є протидія розслідуванню, яка ускладнена підтриманням інколи досить значною частиною населення тієї ідеології, яку обрано екстремістською організацією; специфікою формування екстремістських угруповань, які мають ознаки самоорганізуючих, тощо. До особливостей, які ускладнюють процес розслідування, можна зарахувати також досить поширене небажання потерпілих, переважно осіб, які входять до «груп ризику», повідомляти про злочин, а отже, й продуктивно контактувати зі слідством з метою встановлення й викриття винних осіб.

У Бухарестському плані дій щодо боротьби з тероризмом (прийнятий на дев'ятій зустрічі Ради Міністрів Ради Європи в грудні 2001 р. як додаток до Рішення «Боротьба з тероризмом» № 1) у п. 9 зазначено, що «існують різні соціальні, економічні, політичні та інші фактори, включаючи войовничий сепаратизм і екстремізм, що породжують умови, за яких терористичні організації можуть вербувати прибічників і розраховувати на підтримку».

Зрозуміло, що свідок є одним із найпоширеніших джерел доказів у кримінальних провадженнях, у тому числі й у справах про екстремізм, де переважно вчиняються насильницькі дії, але не можна принижувати важливість показань жертви (потерпілого), хоча це джерело доказів є досить нестабільним. Треба виходити з того, що саме потерпілий у таких провадженнях є одним із головних джерел отримання інформації, яка має значення для ефективного розслідування справи, оскільки така особа повідомляє про злочин, є очевидцем злочинних дій, має на собі сліди, наприклад, насильницьких дій і саме від неї на початковому етапі розслідування залежить не тільки внесення відповідних даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР), а й установлення всіх обставин злочину, винних осіб і мотивації їхніх дій.

Для цих проваджень характерним є те, що часто ці злочини вчиняються не тільки в силу певних соціально-економічних факторів та особистісних рис злочинця, а й залежить від специфічних рис жертви: її національності (етнічної групи), належності до якоїсь релігії (конфесії), кольору шкіри, поведінки, навіть зовнішнього вигляду тощо. При цьому багато із цих особливостей потерпілої особи (жертви), як правило, не притаманні винній особі.

Це важливо ще й тому, що потерпілі, які належать до деяких соціальних груп, субкультур, національних груп, сексуальних меншин, нелегальних мігрантів (громадяни інших держав або особи без громадянства, особи, які отримали статус біженця тощо) та інших «груп ризику», не завжди повідомляють про вчинення стосовно них протиправних дій (одним із виявів екстремістської мотивації є залякування потерпілих).

Зазначена типова обставина, яка супроводжує розслідування зазначеної категорії справ (коли в потерпілого немає бажання співпрацювати зі слідством), є результатом загальної негативної обстановки в країні. Зокрема, до тенденцій розвитку кримінального екстремізму, які є характерними для нашої країни, можна зарахувати формування в суспільстві переконання про допустимість використання насильства для вирішення різних конфліктів, з іншого боку, держава побоюється визнавати наявність у країні екстремістських організацій, поширення екстремістської ідеології, навіть коли це є очевидним, або (у кращому випадку) не афішує наявність у діях винних відповідної мотивації (расизм, антисемітизм тощо, а також наявність спеціальної мети - збуджувати ненависть або ворожнечу в інших людей), уважаючи, що це негативно впливає на імідж країни у світі. Важливим фактором також є те, що екстремістські організації, угруповання переважно сформовані з молоді й характеризуються як такі, що здатні на помсту.

Так, наприклад, за даними М.О. Ларкіна, в 62% випадків потерпілі, які зазнали нападів із мотивів расової, національної чи релігійної ненависті, не зверталися до правоохоронних органів, і тільки коли такі дані ставали відомими з бесід із родичами, педагогами, викладачами; завдяки інформації з медичних установ тощо, потерпілі йшли на контакт із правоохоронцями [1, с. 37]. Це відмічають й інші дослідники [2, с. 93].

Інколи пасивність потерпілих у реалізації своїх прав пов'язують із так званою «вторинною віктимізацією» (М. Філей, Е. Ешуорт): для непрофесійних учасників кримінальний процес сам по собі, незалежно від результатів, є тягарем («покаранням»). Тому вважається, що потерпілий, утягуючись у процес досудового слідства, судового розгляду справи, страждає повторно: неодноразово викликається до слідчого, слідчого судді, прокурора; дає свідчення, бере участь у проведенні інших слідчих (розшукових) і процесуальних діях, з'являється до суду тощо. І при цьому він практично не отримує відшкодування тієї моральної й матеріальної шкоди, що спричиняється процесуальним тягарем [1, с. 50-51; 3, с. 21].

У результаті на початковому етапі розслідування цих справ може виникнути така слідча ситуація: є повідомлення про насильницькі дії стосовно кількох осіб, унесені відповідні дані до ЄРДР, є інформація щодо мотивації нападу, але не відомі особи нападників і не відома більша частина осіб, які є жертвами цього нападу.

Тому важливо не тільки оперативно встановити таких осіб (жертв), а й знайти з ними продуктивний контакт, що дасть слідству (обвинуваченню) змогу отримати всю необхідну для розслідування інформацію.

Треба зауважити, що в умовах відсутності законодавчого визначення поняття екстремізму в чинному кримінальному законодавстві України під сучасне розуміння екстремістських підпадають дії досить широкого спектру - від адміністративних правопорушень до кримінально-караних діянь, передбачених чинним Кримінальним кодексом (далі - КК) України, в тому числі й такий крайній вияв екстремізму, яким є тероризм. Якщо йдеться про кримінально карані вияви екстремізму, то це три групи діянь, передбачених у КК України, а саме: 1) кримінально карані діяння, які посягають на основи та безпеку політичного устрою (ст. ст. 109, 110, 111, 1102, 113 КК України); 2) злочини терористичного характеру (ст. ст. 112, 258, 258№, 258І, 258і, 2584, 2585, 260, 261, 278, 442, 443, 444 КК України); 3) злочини екстремістської спрямованості (вчиняються з мотивів ненависті або ворожнечі стосовно осіб, які належать до певної етнічної, расової, релігійної, політичної та іншої соціальної групи) (п. 14 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 127, ч. 2 ст. 129, ст. ст. 161 і 300 КК України) [4].

До головних ознак екстремістських дій традиційно зараховують насильство, масові заворушення, заклики до насильства, порушення законності й порядку, пропаганда та публічна демонстрація радикальної, нацистської або схожої з нею атрибутикою чи символікою, фінансування екстремізму й заклики до повного або часткового знищення певних соціальних груп чи інших дій, спрямованих на потурання прав тієї чи іншої соціальної групи; а також екстремістську мотивацію: залякування, ненависть, ворожнеча, хуліганські спонукання, особисту або соціальну виключність і перевагу, принципову нелегітимність (нігілізм) [5, с. 21].

Ідеологія екстремізму заперечує інакомислення, жорстко утверджуючи власну систему політичних, ідеологічних, релігійних поглядів. Від своїх прибічників ідеологи екстремістських формувань вимагають сліпої покори та виконання всіх, навіть найбільш абсурдних наказів та інструкцій. Аргументація екстремізму звернена не до розуму, а до забобонів і почуттів людей. Доведена до крайнощів, ідеологізація екстремістських дій створює особливий тип прибічників, які схильні до самозбудження, втрати контролю над своєю поведінкою, готові на всілякі антигромадські акції, на порушення норм, які склалися в суспільстві. Для екстремістів характерно прагнення до охлократії, влади натовпу; вони відкидають демократичні методи вирішення конфліктів, що виникають. Екстремізм не відокремлений від тоталітаризму, культу вождів - носіїв вищої мудрості, ідеї яких повинні сприйматися масами виключно «на віру» [6, с. 236].

Отже, часто створюється така ситуація: є злочин і є жертви, але вони не повідомляють про злочини, чи не вірячи в правоохоронні органи, чи побоюючись помсти з боку злочинців. З іншого боку, частина суспільства (в тому числі поліція та інші правоохоронні органи) негативно ставиться до діяльності потерпілих (наприклад, до ромів, які традиційно вважаються такими, що систематично займаються антигромадською діяльністю) і може підтримати злочинні дії нападників-екстремістів. Досу- дове слідство не завжди поспішає внести дані до ЄРДР (порушити провадження), або розуміючи безперспективність розслідування, або приховуючи факт учинення злочину з метою показати видимість благополуччя в боротьбі зі злочинністю.

Для залучення до справи жертви злочину слідчий повинен надати йому гарантії забезпечення безпеки, якщо він буде співпрацювати з обвинуваченням, а отже, буде сприяти викриттю винних осіб.