У Стародавній Індії поняття права як сукупності самостійних норм, що регулюють суспільні відносини, було невідоме. Повсякденне життя індійців регулювалося правилами, затвердженими в нормах, які за своїм характером були скоріше етичними, ніж правовими. Крім того ці норми мали яскраво виражений відбиток релігії. Норми, що визначали поведінку людей у повсякденному житті (дхарми), містилися в збірниках - дхармашастрах. Найбільш відомою в нашій літературі дхармашастрою є Закони Ману. Точна дата складання цих законів невідома, її відносять на період від ІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н. е.[3]

Закони Ману складаються з 2685 статей. Безпосередньо правовий зміст мають лише статті, що містяться, в основно-му, в VІІІ і ІX главах. Усього закони поділені на 12 глав. Головне в Законах Ману - закріплення існуючого варнового устрою. У Законах детально описується походження варн, вказується на їх спадково-професійний характер, визначається призначення кожної варни, привілеї вищих варн. Особливістю Законів Ману є релігійний характер усіх його положень.

Варто звернути увагу на таку рису стародавньоіндійського права, як його синкретизм. Якщо у праві інших країн Стародавнього Сходу більш-менш часто зустрічається синкретизм правових норм, то в Індії тісне поєднання права з релігією є повсюдним. Релігія зобов'язувала всіх дотримуватися певних правил поведінки - дхарм. Для кожної варни були притаманні свої дхарми, зібрані у дхармашастрах - книгах про правильну поведінку.[1]

Вагомого значення набувала судова практика, яка базувалася на брахманському вченні, а більшість суддів у тогочасній Індії були брахманами.

Збірники дхарм, які містили положення релігійного, морального та правового характеру, були досить популярними. їх стали називати законами, в результаті чого виникли закони Гаутами, Нарада, Артхашастри. Але найвідомішим збірником законів, джерелом стародавньоіндійської політико-правової думки були Закони Ману. Вони з'явилися між II ст. до н. е. і II ст. н. е., в добу гострої боротьби між брахманізмом і буддизмом. Останній вже перетворювався на державну релігію, а брахманське вчення було домінуючим у людській свідомості і традиціях.

Закони Ману майже два тисячоліття були діючим збірником норм і правил поведінки. Тут правничий матеріал систематизований, викладений у компактній формі, а зовсім релігійно-міфологічні сюжети займають небагато місця. Збірник складається із 12 розділів і містить 2685 віршованих повчань, норм і правил. Значна кількість правових норм має форму афоризму. Багато місця відведено оспівуванню могутності брахманів, їх возвеличенню над іншими вар-нами. Соціальний консерватизм виявляється у презирливому ставленні до шудр і жорстокості покарань щодо них. Обожнюється царська влада. Під загрозою всіляких земних і небесних покарань Закони Ману закликають зберігати непорушність існуючого суспільного ладу.[18]

Право власності варто розпочати характеризувати із вказівки на чотири види власності - царську, храмову, общинну і приватну. Формально земля належала правителеві, але фактично значна її кількість була в руках сільської общини. З часом виникає і приватна власність на землю.

Характерною особливістю поземельних відносин була відсутність чітко врегульованих питань земельної власності. Так само, як кожний підданий в державі не був упевнений у своїй особистій захищеності, так і земля могла в будь-який час змінити форму власності. Через це питання про те, чи перебувала земля та інша нерухомість у власності, чи лише у користуванні особи, залишається дискусійним. Право власності на землю було ніби розчленоване: земля одночасно належала державі (верховна власність), общині (опосередкована власність) та приватній особі (особиста власність). Оскільки общинні землі були колективною власністю, то общинники не могли відчужувати свій наділ, а мали право лише користуватися ним. Це випливало із колективного характеру сільськогосподарського виробництва, яке базувалося на іригаційній системі.[10]

Рухоме майно знаходилося переважно у приватній власності. Закони Ману вказують на сім способів набуття власності (гл. X).: купівля, отримання дарунка, спадкування майна, знахідка, отримання здобичі, оплата за виконану роботу, позика. Детально регламентувалися можливості і право кожної варни на набуття власності: купівля, спадкування і знахідка були законними для всіх варн; отримання дарунка - лише для брахманів; отримання здобичі - тільки для кшатріїв; оплата за виконану роботу та позика під відсотки - тільки для вайшіїв.

Зобов'язально-правові відносини стосувалися насамперед процедури укладення договорів (наявність свідків, складання судових клятв). Визначалися умови дійсності договорів. Так, не вважалися дійсними договори, укладені з душевнохворими, дітьми, рабами, п'яними особами, обманним шляхом чи засобами насильства, а також такі, котрі були укладені всупереч звичаям і закону.

Об'єктом договору купівлі-продажу могли бути будь-які речі за умови, що продавець був їхнім власником. Покупець, який купував крадену річ, прирівнювався до злодія і карався як співучасник з навмисної дії. Тільки наявність свідків звільняла його від неминучого покарання.[16]

Предметом договору позики були гроші і речі, які надавалися кредитору під відсотки або без них. Розмір відсотків залежав від варни боржника: для брахмана він становив 2% на місяць, для кшатрія - 3%, вайшія - 4%, шудри - 5%. Кредитору дозволялося всякими засобами примушувати боржника до сплати боргу: хитрість, насильством, погрозами тощо. Якщо боржник не мав змоги вчасно сплатити борг, то наслідки залежали від його варни: боржник рівної з кредитором або нижчої варни повинен був відробити борг, а вищої варни - сплачувати його частками.

Засобами забезпечення виконання договору (повернення позиченого) могла бути особа боржника або її майно. При несплаті боргу кредитор міг пред'явити на боржника позов до суду, який, як правило, постановляв рішення про відпрацювання боргу. Але при цьому боржник не перетворювався на раба, бо після відпрацювання вартості позиченого знову ставав вільним. Правда, кредитор нижчої варни навіть через суд не міг вимагати відпрацювання боргу від боржника, що належав до вищої варни.[1]

Значне місце в Законах відводиться договору зберігання. Хранитель речі не ніс відповідальності у випадку її крадіжки чи знищення внаслідок стихійного лиха. Добросовісність зберігання і порядність сторін суд перевіряв за допомогою свідків. Іноді могла застосовуватися така процедура. У присутності свідків відповідачу таємно підкидалася якась цінна річ. Якщо той повертав її, вказуючи, що річ не належить йому, справу припиняли. Якщо ж присвоював - змушували повернути підкинуту річ і ту, що віддавалася йому на зберігання.

Шлюбно-сімейні правовідносини мали як правове, так і обрядово-релігійне підґрунтя. Дівчинку, зазвичай, ще дитиною віддавали заміж її батьки, а тому сама вона не могла обрати чоловіка. Щоправда, це правило не було аксіомою: у випадку, коли батьки не спромоглися (чи не залотіли) підшукати їй пару, вона була вільною у виборі своєї половини, ідеальним вважався шлюб, коли жінка була втричі молодшою за чоловіка (дівчата могли вступати в шлюб з 8 років, а чоловіки - з 24 років). Закони Ману освячували ранні шлюби і багатодітність, що забезпечувало відтворення населення в умовах жахливої дитячої смертності, загибелі людей через епідемії, війни, стихійні лиха тощо. Стародавньоіндійські тексти вказують на вісім способів укладення шлюбу: найблагороднішим вважався шлюб, коли дочка віддавалася заміж з посагом та за власної згоди; най ганебнішим - внаслідок викрадення або зґвалтування.

Жінка в Індії знаходилася під постійною опікою батька, чоловіка, сина: "Батько оберігає [жінку] в дитинстві, чоловік оберігає її в молодості, сини оберігають її в старості, жінка ніколи не здатна до самостійності", - вказують Закони Ману (гл. IX, ст. 3). Покора чоловікові прищеплювалася дівчині ще з дитячих років. "Чоловіка [навіть] не доброчесного, який зраджує або позбавлений хороших рис, вірна дружина повинна завжди почитати, як бога" (гл. V, ст. 154).

Чоловік ставився до дружини як до власності: міг її продати в рабство, програти в кості, прогнати з дому, якщо вона не народить йому дітей, народжуватиме лише дівчаток або виявиться нелагідною до нього. Навіть у тому випадку, коли дітей не було з вини чоловіка, він міг примусити жінку народити дитину від того, кого він сам вибере.[4]

Розлучення допускалося з ініціативи чоловіка або жінки. Для чоловіка ця процедура була спрощеною - "негайно, якщо жінка сварлива" (гл. IX, ст. 81). Для жінки підставами для розірвання шлюбу було безпліддя подружжя, подружня зрада, безвісна відсутність чоловіка або жорстоке поводження з дружиною.

Здебільшого сім'ї були моногамними. Але брахманам дозволялося мати чотири дружини, де за гаремом доглядали не євнухи, а жінки чи чоловіки похилого віку. Траплялися випадки поліандрії.

Залежність індійки від чоловіка за стародавніх часів набула особливої форми у традиції саті - самоспалення вдови на поховальному багатті її чоловіка. За релігійними віруваннями вважалося, що причиною передчасної смерті чоловіка були гріхи його дружини, а тому саті сприймалася як спокута вдовою своїх гріхів. Готуючись до саті, вдова святково вдягалася, одягала прикраси, випивала наркотичний напій, який притуплював біль. її, щоб вона, бува, не вискочила з вогню, приковували ліворуч від тіла померлого, глушили палицею, якщо вона намагалася вирватися з багаття. У більшості випадків вдова добровільно сходила на багаття, бо інакше життя для неї ставало нестерпним: родичі небіжчика не простили б її відмови виконати свій священний обов'язок.[20]

Головним призначенням жінки вважалося народження і виховання дітей, перш за все, синів - спадкоємців майна і продовжувачів роду. Потомство і худоба були основним видом багатства. Законним батьком дитини вважався чоловік дружини-матері, з якою він перебував у шлюбі, незалежно від того, хто був біологічним батьком новонародженої дитини. Жінка багато в чому прирівнювалася до домашніх тварин, рабинь, потомство від яких належало господареві (Закони Ману, гл. IX, статті 52-55). Мав місце продаж дружини і дітей, хоча це вважалося гріхом (гл. XI, ст. 69). Але продані чи подаровані сини (як правило, у бездітні родини) не вважалися рабами і отримували всі права рідних дітей у новій сім'ї. Натомість, продана дружина не звільнялася від чоловіка (гл. IX, ст. 46) за життя і вважалася його власністю навіть після його смерті. Очевидно, саме цим можна пояснити традиційну заборону повторного заміжжя вдови (гл. IX, ст. 64) і тривале існування обряду саті.

У випадку смерті бездітного чоловіка його дружина повинна була на вимогу його родичів народити сина від когось з родини померлого (гл. IX, статті 57-65). Багатоженство не схвалювалося, але чоловік міг привести у свій дім іншу дружину, якщо перша була схильна до пияцтва, була злою чи марнотратницею (гл. IX, ст. 80).[21]

Розлучення з ініціативи чоловіка дозволялося навіть за умови появи небажаного потомства: "Якщо дружина не народжує дітей, може бути взята інша дружина на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими - на десятому, якщо народжує тільки дівчат - на одинадцятому, але якщо виявляє грубість - негайно" (гл. IX, ст. 81). Дружина, яка вела себе негідно, піддавалася штрафу, який чоловік міг змінити побиттям різками на торговельній площі. Ганебність покарання посилювалася тим, що екзекуцію здійснював не сам чоловік, не кат, а чандал - особа найнижчого суспільного стану.