Спадкування майна здійснювалося лише за законом. Успадковувати майно батьків могли лише сини (гл. IX, ст. 185). Вони ділили спадок порівну, але найстарший син отримував додатково п'ять відсотків усього майна. Дочки участі у спадкуванні не брали, але їхні брати були зобов'язані виділити частку свого майна для посагу. Земля спадкуванню не підлягала, оскільки перебувала у колективній власності.

Норми кримінального права були просякнуті соціально-правовою нерівністю, яка виходила із вар нового поділу вільного населення. Розрізнялися навмисні злочини і скоєні з необережності, пом'якшуючі та обтяжуючі обставини, співучасть і необхідна оборона. Все це свідчить про високий рівень розвитку правової думки, правової свідомості і суддівської практики.

До основних видів злочинів належали: злочини проти релігії, державні, проти особи, сім'ї, моралі, майнові злочини.

Релігійні (образа богів, перехід в іншу віру) та антидержавні злочини (бунт, державна зрада, повстання, перехід на бік ворога) каралися смертю. Так само каралося навмисне вбивство. Тілесні ушкодження каралися досить суворо. Наприклад, спроба вдарити рукою чи палицею людину вищої варни каралася відрубуванням руки. Удар ногою чи плювання в обличчя карались відповідно відрубуванням ноги чи відрізанням губ, а тягання за волосся - відрубуванням обох рук.[5]

Піддавалися суворому переслідуванню особи за злочини проти власності. Злодія, спійманого на місці крадіжки, страчували. Карали на смерть за крадіжку з храмів, царських комор, військового майна. Нічна крадіжка вважалася обтяжливою обставиною: зловмиснику спочатку відрубували руку, а потім садили на палю. Співучасники злочину каралися тим самим покаранням, що й виконавець. Особа, яка бачила крадіжку і не вчинила ніякої протидії, каралася вигнанням.

Багато місця в Законах Ману відводиться злочинам проти сім'ї та моралі. Навіть за розмову з чужою заміжньою жінкою карали штрафом, а особу нижчої варни - побиттям. За позашлюбний зв'язок з брахманкою шудру карали смертю, у вайшія конфісковували майно, кшатрія платив великий штраф, а брахман піддавався штрафу чи вигнанню. Шудри піддавалися смертній карі за зв'язок не лише з брахманкою, а й із жінкою будь-якої вищої варни. Невірну дружину зацьковували собаками, а її співучасника клали на розпечене залізне ложе.

Метою покарання було залякування, відшкодування заподіяних збитків та відплата за скоєне. До основних видів покарань належала смертна кара (проста і кваліфікована), калічницькі та тілесні покарання, вигнання, штрафи та конфіскації майна. Смертна кара для брахмана не застосовувалася, а найтяжчим покаранням для нього було остриження голови та вигнання.[13]

Основною формою судочинства був обвинувачувальний процес як у цивільних, так і у кримінальних справах. Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення.

Справа розпочиналася з подання позовної заяви і показань у суді позивача та відповідача. У цивільних спорах кожна сторона виставляла поручників, які гарантували виконання судового рішення, особливо коли це стосувалося боргових зобов'язань. Відповідач позбавлявся права подати зустрічний позов, за винятком спорів про сварку, крадіжку, деяких торговельних угод.

Якщо відповідач визнавав свою провину, процес припинявся. В іншому випадку йому давався термін для відповіді: на перший раз 3-7 днів, вдруге - півтора місяці (для пошуку нових, переконливих доказів). На суді позивач був зобов'язаний доказово довести свою правоту і нікчемність доводів відповідача під страхом грошового штрафу. Неявка без причини на судове засідання автоматично вела до програшу справи.[9]

Судовий розгляд проводився від імені царя. Ймовірно, так розбиралися найтяжчі злочини. До вищого суду входили брахмани і радники. Цар міг доручити судовий розгляд вченому брахману і трьом суддям. Це був суд Брахми. Закони зобов'язували суддів шукати істину, справедливо вивчати предмет позову, ретельно оцінювати свідчення свідків, враховувати час, місце, обставини конкретного правопорушення, брати до уваги належність учасників процесу до певної варни, касти.

У дрібних державах правосуддя здійснювали особисто раджі, залучаючи для цього радників з числа осіб, які розумілися в праві та юриспруденції. Судочинство проводилось за суворими правилами, канонами (гл. VІІІ, ст. 1 - 2).

Судочинство здійснювалося публічно. Змагальність сторін посилювалася правом когось з них "битися об заклад" (виставляти у якості доказу своєї правоти певну грошову суму). За умови виграшу справи сума поверталася, а той, хто її програв, сплачував певну суму грошей у казну.[11]

Показання свідків було важливим доказом у судочинстві. При цьому діяв усталений принцип: свідок мав бути рівним за соціальним статусом зі своєю стороною. Лише у тяжких злочинах (вбивство, крадіжка, насилля) свідчити могли інші особи. Коли потрібних свідків у справі не знаходилося, дозволялося приймати до уваги свідчення дитини, похилої людини, учня (стосовно вчителя), родича, раба, жінки (гл. VIII, статті 70, 71).

При розборі справ і винесенні рішення суд дотримувався формальної оцінки доказів, за якої переховувався класовий і кастовий підхід. Свідками на суді не могли бути раби, діти, люди з поганою репутацією. Жінки могли давати показання лише щодо жінок, про «дваждирожденних» могли свідчити лише «дваждирожденнимі». Якщо свідки давали різні свідчення, то бралися до уваги свідчення більшості. У разі відсутності такого суд ставав на бік тих, у кого були «хороші якості». Лжесвідчення, неповідомлення суду відомих відомостей вважалося тяжким гріхом. За відсутності свідків як доказ застосовувалися ордалії різних видів - випробування вогнем, вагами, водою і деякі інші.