54

Курсова робота

з Підприємницького права

Дилерські договори як новий вид підприємницьких договорів

ВСТУП

дилерський договір правовий

Актуальність теми. Перехід України на ринкові форми господарювання зумовив гостру потребу у створенні сприятливої правової бази для розвитку національного підприємництва. При цьому правотворчий процес у даному напрямку не повинен обмежуватися систематизацією чи кодифікацією нормативно - правових актів. Великого значення набуває розробка єдиної наукової концепції, в рамках якої здійснювалося б удосконалення українського законодавства, бо сучасний стан цивільного обороту вимагає створення більш адекватних юридичних засад для цивілізованого розвитку ринку посередницьких послуг. Необхідною умовою вирішення цього завдання є докладне вивчення тих видів договорів, що не одержали нині належного правового врегулювання, серед яких особливе місце посідають дилерські договори.

По цей час недостатньо уваги приділяється важливим питанням правового регулювання дилерських договорів, пов'язаних із дискусійністю поширення на них норм поставок, надання послуг, припустимості передбачених дилерським договором обмежень здійснення права власності на майно дилера, що пояснює необхідність системного підходу та осмислення зазначеної правової категорії у вітчизняному договірному праві.

Дилерські договори відіграють важливу роль в системі правочинів про розміщення та відносин економічного посередництва. Відносини реалізації товарів та/або послуг юридично можуть опосередковуватися договорами між виробниками і споживачами або за участю економічних та юридичних посередників, що діють в інтересах виробників та/або споживачів з метою створення умов для виникнення нових правовідносин у сфері підприємницького обороту.

Мета курсової роботи полягає в дослідженні поняття та правової природи дилерського договору.

Для досягнення зазначеної мети поставлені такі завдання:

· визначити поняття дилерських договорів як правової форми посередництва;

· з'ясувати правову природу дилерського договору;

· охарактеризувати особливості укладання дилерських договорів в Україні;

· проаналізувати правомірність обмеження здійснення права власності за дилерськими угодами;

· охарактеризувати види дилерських договорів та окремих договорів дилерського типу.

Об'єктом є правовідносини, що виникають при реалізації дилерського договору.

Предметом курсової роботи є система нормативно-правових актів, а також вітчизняна та сучасна юридична література з питань правового регулювання та реалізації дилерських договорів.

Для комплексного висвітлення обраної теми опрацьовано літературу з договірного права, наукові праці Бервено С.М, Подзе С, Бондар Т.В., Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. ,Майданника Р.А- вчених, які працювали у даному напрямку, та законодавчу базу України.

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИЛЕРСЬКИХ ДОГОВОРІВ

1.1 Поняття дилерських договорів як правової форми посередництва

Важливу роль у системі угод про розміщення та відносини економічного посередництва відіграють дилерські договори.

Відносини реалізації товарів та/або послуг юридично можуть опосередковуватися договорами між виробниками і споживачами або за участю економічних та юридичних посередників, що діють в інтересах виробників та/або споживачів « з метою створення умов для виникнення нових правовідносин у сфері підприємницького обороту»[1].

Угоди юридичного та економічного посередництва становлять окремі форми інституту посередництва, які не можна ототожнювати одна з одною, кожна з них має істотні відмінності, що, однак, не виключає одночасної присутності елементів цих форм в одному договорі.

Юридичними посередниками виступають особи, які лише сприяють двом учасникам відносин в укладенні договору, але не підписують його і не стають стороною підготовленої ними чи за їх участі угоди. Посередники з такими обмеженими повноваженнями, що діють, зазвичай, за окремими дорученнями, іменуються в українському праві агентами, комерційними посередниками, експедиторами, у німецькому праві -- маклерами, в англо-американському -- брокерами, у французькому -- куртьє. Маклерські, або брокерські, операції з підготовки угоди зводяться до надання підприємцю комерційної інформації про стан ринку, до пошуку контрагента і ведення з ним переговорів з урахуванням отриманих специфікацій, прейскурантів та інших матеріалів, до складання проекту угоди і супроводження кожної зі сторін підписаного контрагентом оригіналу, доставці сторонам завантажувальних інструкцій і перевірці відвантажувальних інструкцій, внесенню платежів за товари тощо [2].

Способом комерційної реалізації товарів та/або послуг, що передбачає встановлення переважно тривалої юридико-економічної пов'язаності всіх учасників зазначених відносин, виступають угоди економічного посередництва, що становлять юридичні форми інституту посередництва.

У радянській цивілістиці посередництво розглядалося як в економічному, так і в юридичному значенні. З економічної точки зору, посередництвом є встановлення будь-якого економічного зв'язку між двома або більше особами за допомогою третьої [3, с.50]. Тому з економічної точки зору будь-яка особа, що сприяє налагоджуванню економічних зв'язків, може визнаватися посередником, що не зовсім співпадає з розумінням цього терміна в юридичній науці.

У юридичному розумінні термін «посередництво» прийнято розглядати у вузькому та широкому значенні. У вузькому значенні -- це діяльність посередника, яка спрямована лише на сприяння в укладенні угод на підставі умов, створених безпосередньо контрагентами (просте посередництво) [4, с.57]. Зазвичай фігура такого посередника розглядається в юридичній літературі шляхом його порівняльно-правового аналізу з представником, а їх розмежування здійснюється за юридичним критерієм. У цьому контексті В. А. Рясенцев цілком слушно звертав увагу, що якщо представник укладає правочини від імені особи, яку він представляє (тобто, виступає замість неї), то посередник не усуває особистої діяльності тих, кому він надає сприяння, а його безпосередня діяльність не призводить до встановлення правовідносин між двома особами, які можуть виникнути лише завдяки самостійним діям контрагентів [ 5, с.77].

У літературі навіть обгрунтовано класифікацію різних видів фактичної співучасті, головна ознака якої, на думку Н.О. Нерсесова, полягає в тому, що посередник лише спрямовує волю принципала: тобто фактичний співучасник передає, висловлює чи виконує лише волю інших осіб, а не власну. Представник же укладає угоду самостійно, вислювлюючи власну волю, що має юридичні наслідки для особи, яку він представляє [6, с.30-31].

Значного поширення отримала пропозиція А.Ф. Сохновського, який наполягав на виділенні окремого інституту торговельного посередництва, до якого він включив: просте посередництво, діяльність повіреного та комісіонера, а також посередництво в оптовій торгівлі при реалізації фондів . При цьому сам інститут торговельного посередництва визначався як сукупність правових норм, що регулюють діяльність уповноважених державою соціалістичних організацій та підприємств з надання учасникам цивільного обороту оплатних послуг при укладанні та виконанні цивільно-правових угод у сфері торгівлі [7, с.7].

На думку Т.Є. Магнутової, торговельне посередництво як правовий інститут необхідно розглядати як сукупність правових норм, що регулюють діяльність уповноважених організацій, спрямовану на надання інформаційно-комерційних послуг при укладанні чи виконанні торгових угод [8, с.13].

У цьому розумінні традиційно економічне посередництво юридично опосередковується договорами прямого і непрямого представництва у вигляді доручення, комісії та агентства, згідно в якими посередники виступають або як представники підприємців перед суб'єктами обороту, з якими вони укладають угоди (договори про представництво виробників або торговців), або як суб'єкти угод з підприємцями щодо наступної реалізації клієнтурі належних довірителям товарів (комісія, агентські угоди, комерційне посередництво).

Посилення ринкової конкуренції і збільшення труднощів при реалізації товарів та послуг, пошук найбільш ефективних форм і методів їх проходження на ринку, зокрема створення виробниками і торговцями спільної системи збуту виробів, призвело до використання, поряд із традиційними формами, нетрадиційних договірних типів економічного посередництва в торговельних відносинах у вигляді договорів про розміщення товарів та/або послуг (дилерство, про надання виключних прав продажу і про виключний імпорт, про франшизу) і договору про факторинг, що грунтуються на конструкціях купівлі-продажу та про надання послуг і створюють господарсько-економічну пов'язаність учасників цивільного обороту.

Не названими законом, «непоіменованими контрактами» стала їх особлива група, що отримала в літературі найменування «договорів про розміщення», в яких посередники (як ланцюги товаропровідної мережі) називаються розповсюджувачами «дистриб'юторами», «дилерами».

Дилерські договори передбачають перехід права власності на товар до дилера (посередника), який зобов'язується здійснити його подальшу реалізацію безпосереднім споживачам на умовах, визначених дилерським договором.

Дилерські договори мають своїм предметом вчинення дій з купівлі-продажу і надання послуг із подальшого просування (реалізації) товару на ринку третім особам (роздрібним споживачам), що дає підстави визнавати такі правочини змішаними або непоіменованими договорами, тобто правочинами, які прямо не передбачені серед самостійних договірних типів і не суперечать закону.

Зазначені договори визнаються правомірними в силу диспозитивності цивільно-правового регулювання, передбаченого статтями 4 і 151 ЦК України, оскільки вони і не передбачені законом угоди, але йому не суперечать.

Природа дилерського договору невідривно випливає з визнаного доктриною і формалізованим цивільним правом розуміння непоіменованих та змішаних договорів, виділення яких грунтується на відмінностях легального закріплення в цивільному законодавстві.

Вважається, що поіменовані договори -- це такі договори, модель яких передбачена і закріплена законодавчо. При поіменованих договорах не існує потреби детально визначати зміст договору. Сторони мають дійти згоди за істотними умовами договору, а решта умов міститься у диспозитивних нормах нормативно-правового акта, що регулює даний вид договору, зокрема у Цивільному кодексі, спеціальних законах.

Непоіменовані договори - це такі договори, модель яких не передбачена у законі. В непоіменованих договорах сторони самі повинні формулювати зміст договору і зобов'язань, при цьому вони можуть використовувати аналогію закону і загальні норми зобов'язального права, а також аналогію права, виходячи з загальних начал і сенсу цивільного законодавства, вимог сумлінності, розумності та справедливості [9, с.8-9].

Правове визнання непоіменованих договорів І.Б. Новицький пояснював тим, що в цивільному праві передбачені законом типи договорів не мають значення вичерпного переліку. Закон передбачає договори, які зустрічаються найчастіше, але сторони можуть укладати і не передбачені законом договори, аби їх зміст не суперечив загальним принциповим положенням вітчизняного права.

Необхідність правового захисту договорів, що знаходяться за межами створених законодавцем моделей, у цілому пов'язується з розвитком концепції природного права XVII--XVIII ст. і поширенням принципу расtа sunt servanda взагалі на всі договори, що не суперечать закону.