12

Диференціація оплати праці: соціально-економічна обумовленість та правові шляхи вдосконалення

Тонконог Тетяна Юріївна

ад'юнкт Харківського національного

університету внутрішніх справ України

Розглянуто проблему поглиблення міжпрофесійної, міжкваліфікаційної, міжпосадової, міжгалузевої диференціації в оплаті праці з урахуванням сучасного соціально-економічного становища в Україні та запропоновано правові шляхи реформування в цьому напрямі. (з метою уникнення диспропорційного розшарування в суспільстві за рівнем доходів, індивідуалізації оплати праці за ступенем трудового і творчого потенціалу працюючого).

Рассмотрена проблема углубления межпрофессиональной, межквалификационной, междолжностной, межотраслевой дифференциации в оплате труда с учетом современного социально-экономического положения в Украине и предложены правовые пути реформирования в этом направлении. (с целью избежания диспропорционального расслоения в обществе за уровнем доходов, индивидуализации оплаты труда за степенью трудового и творческого потенциала работающего).

диференціація оплата праця

Заробітна плата є однією з головних гарантій конституційного права на працю [1], так як є і надалі залишатиметься основним джерелом доходів більшості працездатного населення країни. Перехід від централізованого управління економікою до ринкових відносин докорінно змінює зміст правового регулювання оплати праці. Розвиток цивілізованих ринкових відносин неможливий без функціонування системи оплати праці, яка їм відповідає, а це означає, що в ході правової реформи особливе місце мають посісти питання реформування всієї сфери оплати праці. Через правовий механізм її регулювання має досягатися необхідний компроміс між інтересами роботодавця та найманого працівника, що сприятиме розвитку соціального партнерства між двома рушійними силами ринкової економіки. Практичне застосування чинного законодавства в сфері реалізації права на оплату праці свідчить про необхідність його глибокого теоретичного дослідження та вдосконалення, що є актуальним завданням науки трудового права. Тому, на сьогоднішній день існує нагальна потреба ретельного вивчення всіх питань, пов'язаних з правовим механізмом регулювання оплати праці [2, с.106].

Оплата праці є одним із ключових понять, які широко використовуються як у повсякденному економічному житті, господарсько-трудовому праві, так і в наукових дослідженнях. За час незалежності України окремі питання винагороди за працю знайшли своє відображення в працях таких дослідників.

Так, наприклад, В.Божко провів всебічний комплексний аналіз колективно-договірного регулювання оплати праці, перш за все визначивши, що заробітна плата це категорія, яка тісно поєднує в собі соціальний, економічний та правовий аспекти. Як соціальна категорія вона повинна забезпечити достатній життєвий рівень працівника та членів його сім'ї; як економічна категорія - це частина вартості його робочої сили; та як правова категорія - це встановлена угодою сторін систематична плата працівнику, яку роботодавець зобов'язаний йому виплатити через виконання роботи за трудовим договором на основі заздалегідь визначених норм, розцінок, тарифів [3]. М. Гетьманцева встановила, що централізоване та локальне регулювання оплати праці - однопорядкові, тісно пов'язані між собою, і, крім цього, взаємно доповнюючи один одного методи впливу права на суспільні відносини [4, с.68].

У відповідності до Концепції дальшого реформування оплати праці в Україні, однією з негативних тенденцій сьогодення визнано поглиблення міжпрофесійної, міжкваліфікаційної, міжпосадової, міжгалузевої диференціації заробітної плати усіх категорій працюючих [5], що потребує встановлення науково обґрунтованих критеріїв диференціації правового регулювання суспільно-трудових відносин в цій сфері.

Так, В.Бурак та Т.Коляда в своїх працях висвітлюють деякі аспекти єдності та диференціації правового регулювання трудових відносин, в тому числі і в сфері оплати праці. Зокрема, Т.Коляда зазначає, що, виступаючи в якості правового механізму, регулюючого міру праці й міру споживання, трудове право для забезпечення рівної оплати за рівну працю покликане враховувати неадекватні умови праці, різну кваліфікацію працівників, територіальне розташування підприємств, установ, організацій, форму власності та підпорядкування останніх [6, с.11].

Водночас окремі теоретичні та практично-прикладні питання, що стосуються диференціації оплати праці, досліджені недостатньо. Отже, існує об'єктивна потреба подальшого наукового пошуку в цьому напрямі.

Метою даної статті є висвітлення основних проблем, що виникають на сучасному етапі реформування системи оплати праці (як соціально-економічної і правової категорії), та шляхів їх подолання в сфері оптимізації міжпрофесійної, міжкваліфікаційної, міжпосадової, міжгалузевої диференціації.

Оплата праці - чи не найважливіша категорія у системі умов праці. У ній, як ні в якій іншій сфері, відбиваються усі суперечності суспільства, усі досягнення і прорахунки. Тому підходити до будь-яких правових питань оплати праці, в тому числі і питань, пов'язаних з необхідністю її диференціації, необхідно через дослідження об'єктивних реальних суспільних відносин. Саме соціально-економічні аспекти дозволяють розкрити ті проблеми, які мають місце в сучасних умовах в Україні у сфері оплати праці, і „підказати” правові засоби, форми їх вирішення.

Однією з визначальних вимог сьогодення є забезпечення в державі підвищення рівня заробітної плати та відновлення її основних функцій на основі принципу соціальної справедливості у сфері оплати праці. При цьому постає питання про правильне розуміння поняття „соціальна справедливість”.

Так, за часів Радянського Союзу стандартом соціальної справедливості в організації оплати праці був принцип вирівнювання рівнів заробітної плати всіх працюючих, незалежно від будь-яких умов праці. Тобто тривалий час країна проводила „політику утримування росту заробітної плати високооплачуваним категоріям і підтягування заробітної плати низькооплачуваним робочим та службовцям для того, щоб прийти до такого положення, коли оплата праці буде рівною для всіх трудящих” [7, с.142]. Без сумніву, конкретні практичні заходи по реалізації вказаної позиції дали свої результати, з якими ми маємо справу і в теперішній час (зокрема, принцип „зрівнялівки” в оплаті праці, зниження стимулюючого потенціалу мотивації праці, знищення переваг в оплаті розумової праці порівняно з фізичною і т.ін.).

Зараз соціальна функція оплати праці полягає у забезпеченні такої соціальної справедливості при розподілі засобів на оплату праці, при якій гарантуються рівна винагорода за рівну працю, уникнення явно диспропорційного розшарування в суспільстві за рівнем доходів, індивідуалізація оплати праці за кількісними та якісними критеріями та ступенем трудового і творчого потенціалу працюючого. Особливу роль в цьому процесі повинно відігравати забезпечення оптимальної міжпрофесійної, міжкваліфікаційної, міжпосадової, міжгалузевої диференціації заробітної плати усіх категорій працюючих.

Принцип єдності і диференціації правового регулювання трудових відносин - один з найстаріших принципів трудового права. Цей принцип, як видно з його назви, передбачає подвійну мету: встановлення єдиних, однакових умов праці для всіх найманих працівників і водночас диференціацію умов праці для певних категорій працівників за певних обставин [8, с.53]. Саме за допомогою диференціації абстрактні норми загального характеру набувають більш конкретний характер, „наближуються” до реальних відносин, що виникають в процесі реалізації громадянами України права на працю. Тобто диференціація трудового законодавства (в тому числі і в сфері оплати праці) не може суперечити ідеї соціальної рівності, оскільки встановлені відмінності у змісті та обсязі прав і обов'язків працівників та роботодавців мають своєю метою не створення привілеїв відповідним соціальним прошаркам, а досягнення більшої відповідності норм трудового права особливостям трудових відносин. Диференціація дозволяє досягти більш реальної рівності у порівнянні з тією, що встановлюється загальним законодавством про працю, яке поширюється на всіх працюючих. Більш того, за деякими винятками сама диференціація виправдана саме тому, що вона спрямована на встановлення такого рівня соціальної рівності, який вище за рівень, визначений принципом рівноправ'я.

Проте однією з основних проблем сучасного етапу соціально-економічного розвитку країни є надмірна і необґрунтована диференціація заробітної плати за видами економічної діяльності та регіонами, відсутність залежності розміру зарплати від професійно-кваліфікаційного рівня працівників.

Так, згідно з даними Держкомстату України [9], станом на квітень 2009 р. до видів діяльності із найбільшою оплатою праці відносяться авіаційний транспорт (4766 грн. - у 2,5 рази більше від середнього в економіці рівня), фінансова сфера (3912 грн., що вдвічі більше від середнього) та державне управління (2360 грн. - у 1,5 рази перевищив середній рівень по економіці). Значно нижче оплачуються працівники сільського господарства (1186 грн.), охорони здоров'я та соціальної допомоги (1255 грн.), закладів освіти (1522 грн.), а також готелів та ресторанів (1241 грн.), нарахування яким не перевищували відповідно 64,3% - 82,5% від середнього рівня по економіці. Аналізуючи статистичну звітність минулих років можна зробити висновок про те, що вищенаведені показники (щодо середнього рівня по економіці) зберігають свою актуальність вже на протязі останніх 10 років.

Продовжує зберігатись високий ступінь диференціації регіонів за рівнем оплати. Найвищий її рівень залишається у м. Києві (3147 грн.). Серед інших регіонів співвідношення середнього рівня у Донецькій (2013 грн.) та Тернопільській (1339 грн.) областях становить 1,8 рази.

Причому економічне зростання поки що мало впливає на таку диференціацію - найбільший приріст заробітної плати нині спостерігається саме в тих видах діяльності, де вона й так найвища. Це засвідчує, що в економіці сформувався сталий розподіл на відносно успішні галузі, які переважно користуються плодами зростання, та галузі-аутсайдери, які відсуваються на узбіччя розвитку, перетворюючись на маргінальні.

Слід зауважити, що в європейських країнах (без СНД) також є диференціація розмірів заробітної плати за видами діяльності. Як правило, найвищі показники спостерігаються у фінансовій діяльності та державному управлінні, найнижчі - в сільському та рибному господарстві, готелях та ресторанах. Отже, порівняно низький рівень оплати може вважатися об'єктивним, що пояснюється специфікою цих галузей, зокрема, переважанням рутинної, малокваліфікованої, ручної праці. Однак здебільшого заробітна плата освітян в цих країнах дорівнює зарплаті працівників державного управління або й вища за неї; заробітна плата медичних та соціальних працівників становить принаймні 80% середньої в економіці [10, с.4].

У сучасних умовах низька заробітна плата працівників соціальної сфери в Україні перетворилась на один з гальмівних чинників зростання та досягнення конкурентоспроможності вітчизняною економікою. Звичайне пояснення такої ситуації - відсутність достатніх коштів у бюджеті (93% штатних працівників освіти, охорони здоров'я та соціальної допомоги одержують зарплату безпосередньо з бюджетних коштів) - не може бути виправданням. Проголошений в Україні курс на соціально орієнтовану ринкову економіку передбачає, що держава має відігравати провідну роль в процесі установлення гідного рівня заробітної плати усього працюючого населення.