3) укладення між подружжя договору про порядок володіння та користування сумісним майном є винятковою прерогативою подружжя. Закон не зобов'язує подружжя укладати такий договір, що може бути притаманно для суб'єктів права спільної часткової власності (ч. 1 ст. 88 ЗК). Висновок про заснованість даного договору винятково на вільному волевиявленні подружжя не може бути поставлений під сумнів навіть з урахуванням ч. 1 ст. 67 СК, з якої нібито випливає обов'язковість визначення користування майном як передумова для укладення з іншою особою договору про відчуження дружиною або чоловіком своєї частки у праві спільної сумісної власності на користь іншої особи;

4) змістом договору про визначення порядку володіння та користування спільним майном подружжя є наділення останніх правами та встановлення обов'язків щодо володіння, використання, утримання, визначення правових наслідків одержання від використання спільного майна плодів, продукції та доходів, здійснення інших дій щодо спільного майна. Договір може стосуватися як усього спільного сумісного майна, так і його частини;

5) одним з основних положення договору про визначення порядку володіння та користування спільним сумісним майном подружжя є визначення порядку володіння та користування майном у натурі. Незважаючи на те, що частки учасників спільної сумісної власності завчасно не визначені, думаємо, що все ж припустимою є аналогія з ч. 3 ст. 358 ЦК, за якою кожен співвласник одержує право на надання йому у володіння та користування частини спільного майна, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Подружжю в такому випадку доцільно виходити з презумпції рівності часток, якщо така презумпція не спростована шлюбним договором. Не суперечитиме закону і надання у натурі майна, не співрозмірного з його часткою. При цьому той з подружжя, який отримав у володіння та користування меншу частину майна, ніж та, що відповідає його частці, або взагалі не отримав майно у володіння та користування у натурі, має право на підставі ч. 3 ст. 358 ЦК на відповідну матеріальну компенсацію;

6) предметом даного договору є визначення порядку володіння та користування саме майном, а не тільки речами, що належать подружжю. Таким чином, у договорі подружжя має змогу визначити порядок використання майнових прав, набутих за час шлюбу;

7) через відсутність спеціальних норм при вирішенні питання про належну форму договору про визначення порядку володіння та користування спільним майном подружжя слід керуватися загальними положеннями про форму правочину (ст. ст. 205 - 210 ЦК) та форму договору (ст. 639 ЦК);

8) згідно Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України договір про визначення порядку володіння та користування спільним майном може бути як самостійним, так і виступати частиною договору про відчуження частки. В першому випадку, якщо предметом договору є майно, права на яке підлягають обов'язковій державній реєстрації, вимагається правовстановлювальний документ та, у встановлених випадках, витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно, а в місцевостях, де інвентаризація не проведена, - довідка відповідного органу місцевого самоврядування. Правовстановлювальний документ після його огляду повертається власнику, а в тексті договору зазначається найменування цього документа, номер і дата його видачі та назва юридичної особи, що його видала (абзац п'ятий пункту 58 Інструкції).

Договір про визначення порядку володіння та користування спільним майном може бути також частиною договору про відчуження частки. Як визначено у Інструкції (абзац другий пункту 58) порядок володіння та користування майном може бути вказаний у договорі відчуження за наявності угоди між учасниками спільної часткової власності про порядок володіння та користування спільним майном або за їх письмовою згодою чи за наявності судового рішення про порядок володіння та користування спільним майном (його конкретними частинами). Проте слід мати на увазі, що попередньо укладений договір про порядок користування спільним сумісним майном подружжя є обов'язковим для правонаступника дружини (чоловіка) лише в тому випадку, коли він, по-перше, стосується житлового будинку, квартири, іншої будівлі чи споруди або земельної ділянки; по-друге, був посвідчений нотаріально.

3. Договір про поділ майна подружжя та договір про виділ частки нерухомого майна одного з подружжя зі складу усього майна (статті 69,70 СК)

Стаття 69 Сімейного кодексу України передбачає що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання.

Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. Слід підкреслити, що саме по собі розірвання шлюбу автоматично не призводить до поділу спільного майна подружжя (ч. 1 ст. 68 СК).

В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням (див. коментар до ст. 70 СК).

У разі здійснення поділу за договором останній підпорядковується загальним положення ЦК про форму правочинів (договорів) (ст. ст. 206 - 208, 639 ЦК). Якщо об'єктом поділу є нерухоме майно, договір про поділ укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (абзац другий ч. 2 ст. 69 СК, ч. 4 ст. 372 ЦК).

Посвідчений нотаріально договір поділу спільного майна подружжя є правовстановлювальним документом на нерухоме майно згідно вимог Переліку правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна, що затверджений наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. N 7/5. Сам договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, державної реєстрації не вимагає.

Право власності на нерухоме майно, набуте колишніми учасниками права спільної сумісної власності у роздільну власність, підлягає наступній державній реєстрації.

Нотаріально посвідчений договір поділу є правовстановлювальним документом на нерухоме майно згідно вимог Переліку правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна, що затверджений наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. N 7/5. Право власності на нерухоме майно, набуте за таким договором, підлягає реєстрації у органах, що здійснюють державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно і виникає з моменту державної реєстрації (ч. 1 ст. 182, абзац третій ч. 2 ст. 331 ЦК, ч. 6 ст. 3, ст. 4 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно"). Цей висновок жодним чином не ставиться під сумнів нормою ч. 3 ст. 334 ЦК, за якою якщо договір вимагає тільки нотаріальної форми, а державної реєстрації не потребує, право власності у набувача виникає з моменту нотаріального посвідчення. Вищенаведені норми дають переконливі підстави вважати, що закон пов'язує момент виникнення права власності на нерухоме майно з моментом державної реєстрації такого права, яка є обов'язковою.

Відповідно до абзацу четвертого пункту 175 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України посвідчення такого договору про поділ спільного майна подружжя здійснюється в порядку, установленому пунктами 44, 45 цієї Інструкції.

Як свідчить аналіз наведеної норми, законодавець встановлює для подружжя, які мають намір усунути режим спільної сумісної власності, альтернативу: або укласти договір про поділ спільного майна або - договір про виділ частки. На практиці такі відносини найчастіше оформляються саме договором поділу, але зустрічаються і випадки укладення договору про виділ частки. Вважаю за доцільне використовувати в таких ситуаціях саме договірну конструкцію поділу з наступних міркувань. Центральним змістом договору про виділ є вказівка на майно, яке є об'єктом виділу. Відтак, залишається без уваги і не є предметом цього договору майно, яке внаслідок виділу першого співвласника залишається у власності другого колишнього співвласника, що зумовлює для останнього подальші ускладнення при здійсненні речових прав. Договір поділу, навпаки, має своєю основною метою чітко визначити у натурі те майно, яке стане особистою власністю кожного з колишніх співвласників. Укладення договору поділу, а не виділу, є доцільним і в тих випадках, коли один з подружжя взагалі не отримує у натурі майна, а замість цього одержує грошову або іншу матеріальну компенсацію. В такому разі виділ хоча і не впливає жодним чином на склад майна, яке продовжує перебувати у власності особи - другого колишнього співвласника, проте це майно вже не є об'єктом праві спільної сумісної власності, а стає індивідуальною власністю. Таким чином, саме договір поділу є найбільш оптимальною конструкцією припинення права спільної сумісної власності подружжя на основі їхньої згоди, адже виступає правовстановлювальним документом, що посвідчує факт закріплення конкретного майна на праві власності за кожним з подружжя, а не тільки за одним з них, як це відбувається при виділі частки. Договір про виділ частки в натурі доцільно застосовувати у тих випадках, коли учасників спільної сумісної власності більше, ніж двоє, і за умови, що в результаті виходу зі складу співвласників одного або кількох з них учасників спільної сумісної власності залишиться принаймні двоє.

4. Договір про надання утримання (ст. 78 СК)

Стаття 78 Сімейного кодексу України передбачає що подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. У разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором про надання утримання аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 СК України подружжя можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. На реалізацію цього положення і спрямована коментована стаття, яка передбачає можливість укладення договору подружжя про надання утримання як найбільш оптимального і виваженого способу досягнення компромісу між сторонами правовідносин подружжя щодо надання утримання. Даний договір є прикладом розширення сфери договірного регулювання сімейних відносин, шляхом застування диспозитивного методу правового регулювання.

У ч. 1 статті визначається предмет, сторони форму та зміст договору подружжя про надання утримання. У ній зазначається, що подружжя має право укласти договір про надання утримання одному із них, у якому визначити умови, розмір та строки виплат аліментів. Договір укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Таким чином, договір подружжя про надання утримання є сімейно-правовим правочином, який укладається між подружжям, у якому його сторони за домовленістю визначають умови, розмір та строки виплат аліментів.

Предметом договору є надання утримання тому з подружжя, який його потребує, шляхом грошової чи натуральної сплати аліментів. Сторонами договору є подружжя. До істотних умов договору слід віднести розмір, спосіб та строки сплати аліментів. Договір є письмовим та підлягає нотаріальному посвідченню.