1. Проблеми теорії та практики застосування договору довічного утримання

Договір довічного утримання - усталена договірна конструкція в цивільному праві України. З прийняттям Цивільного кодексу України договір довічного утримання (догляду) зазнав значного оновлення в правовому полі. Однак практика застосування чинного законодавства породжує низку питань, які потребують свого теоретичного обґрунтування та законодавчого вирішення. Їх дослідження з огляду на практику застосування є актуальним.

Із визначення цього договору за ст. 744 ЦКУ та з аналізу інших правових норм, розміщених у главі 57, випливає, що, по-перше, знято раніше чинні за ЦК 1963 р. обмеження щодо суб'єктного складу договору; по-друге, значно розширене коло об'єктів, щодо яких можливе укладення договору довічного утримання; по-третє, чіткіше врегульовано правові наслідки розірвання договору тощо.

У Цивільному кодексі УСРР 1922 р. не було норм про довічне утримання (догляд). У нотаріальній інструкції від 17 листопада 1928 р. зазначалося, що у договорі дарування міг бути включеним обов'язок особи, яка одержала дар, утримувати дарувальника або третіх осіб до смерті (згодом ця норма була скасована) [1, с. 50]. У ЦК 1963 р. норми, присвячені правовому регулюванню договірних відносин з довічного утримання, структурно розміщувалися в системі норм, що врегульовували надання послуг. За ЦКУ, у системі норм, що регулюють відносини з передання майна у власність. Беручи за основу вихідний критерій, а саме юридичні наслідки укладення договору, цей договір не можна однозначно віднести до конкретної групи договорів: чи то до групи договорів про надання послуг чи до групи договорів про передання майна у власність. Вникаючи в суть договірних відносин сторін, вважаємо, що основна мета укладення і виконання договору не зводиться лише до передання майна у власність набувачеві. Відчужувач за договором має основну мету - одержати догляд, утримання від особи, яка може їх надати як за матеріальними, так і за моральними критеріями (такі критерії є важливими саме для відчужувача). З позицій набувача його прагнення отримати майно у власність не може бути реалізоване без вияву волі, ініціативи відчужувача. Мета набувача в такому разі не є визначальним, спонукальним мотивом до укладення договору. Саме за цими моментами договір довічного утримання відрізняється від договору купівлі-продажу чи дарування. У договорах купівлі-продажу все таки рушійним моментом до його укладення є мотиви покупця, інтерес якого безпосередньо спрямований на придбання майна у власність. Прагнення продавця - передати майно у власність не завжди зустрічають адекватне втілення, оскільки покупець (на ринку чи поза ринковими відносинами) може не проявити інтересу до такого майна. В договорі ж довічного утримання (догляду) головним чином саме відчужувач і його прагнення є визначальними, саме він обирає набувача. Якщо у договорі купівлі-продажу передання майна у власність є одним з елементів виконання договору і в сукупності з кореспондуючими обов'язками покупця з оплати майна веде до припинення договору шляхом його виконання, то в договорі довічного утримання навпаки, передання майна у власність набувачеві не веде до припинення договору. Це тільки початкова стадія формування взаємовідносин сторін. Отримавши майно у власність, набувач виконує свої обов'язки щодо надання утримання та догляду відчужувачу. Тобто з переданням майна у власність набувачеві ще не досягнута основна мета договору. Вона досягається в часі, впродовж якого відчужувач виконує свої зустрічні зобов'язання.

Саме під таким кутом зору розглядає природу договору довічного утримання (догляду) Ю. Космін [2, с 70]. І.В. Нестерова, наприклад, характеризує договір довічного утримання (догляду) як комплексний договір, оскільки, на її думку, його юридичним наслідком, з одного боку, є перехід права власності від відчужувача до набувача, а з іншого - виникнення у набувача обов'язку утримувати та (або) доглядати відчужувача довічно. Договір довічного утримання (догляду), на думку автора, слід розглядати як комплексний також тому, що він об'єднує утримання та догляд, які за своїм змістом не є тотожними зобов'язаннями та поняттями [3, с 158]. На складний (комплексний) характер мети договору довічного утримання звертає увагу і Р.А. Майданик. Мета договору передбачає надання майнового утримання в обмін на передачу титулу власника зобов'язаній особі. За своєю спрямованістю договір довічного утримання має дві взаємопов'язані цілі, які передбачають зміну власника майна і надання послуг з майнового утримання [4, с 336].

Питання про реальну чи консенсуальну природу договору довічного утримання в науковій літературі залишається спірним. У свій час консенсуальний характер договору довічного утримання обгрунтовував О.С. Іоффе [7, с. 300]. До введення в дію ЦКУ договір довічного утримання характеризувався виключно як реальний договір: момент укладення договору довічного утримання пов'язаний з переданням майна; договір є чинним з моменту його державної реєстрації і у цей самий момент до набувача переходить право власності на майно; передання майна не є обов'язком відчужувача і здійснюється на стадії укладення договору [8, с 343; 9, с. 486; 10, с. 444; 11, с. 157]. Наприклад, М.В. Скаржинський обгрунтовує консенсуальний характер договору довічного утримання [5, с. 15]. Наводилася позиція В.С. Єма в контексті проблематики характеру договору ренти: договір ренти (в тому числі і довічне утримання) є реальним договором у разі відчуження рухомого майна і консенсуальним - у разі відчуження нерухомого майна. Такої ж думки дотримується і Р.А. Майданик [4, с 348]. Однак, поділ договорів на реальні та консенсуальні не може залежати ні від виду майна, ні від способів його передання. О.М. Великорода вважає, що більш аргументованою є точка зору вчених, які вважають договір довічного утримання реальним. На його думку, цей договір є реальним, одностороннім, оплатним і алеаторним [12, с 13, 20]. А.Б. Гриняк погоджується з позицією представників концепції консенсуального характеру договору довічного утримання, однак застерігає, що цей договір може бути і реальним [13, с 14]. Керуючись принципом свободи договору, сторони можуть на власний розсуд визначити його природу. Оскільки законодавець, визначаючи поняття договору довічного утримання (догляду), застосовує словесну формулу "передає", що характерно для реальних договорів, то такий підхід має бути послідовно реалізований та виключати будь-які сумніви щодо природи цього договору. Конструкція договору довічного утримання як реального договору сприяє захисту інтересів більш слабкої сторони договору - відчужувача і в такий спосіб збалансовує, вирівнює статус сторін.

договір довічний утримання майновий спір

2. Судова практика вирішення спорів згідно договору довічного утримання

Сторони, відчужувач Х. і набувач У., уклали договір довічного утримання, який був посвідчений нотаріально та зареєстрований. За договором відчужувач передав у власність набувачеві двокімнатну квартиру, взамін чого набувач зобов'язувався утримувати відчужувача, а саме, як зазначалося в договорі, щомісячно виплачувати набувачу 800 грн., сплачувати комунальні платежі, купувати в міру необхідності верхній одяг та необхідні ліки. Невдовзі після посвідчення договору Х. дізнався, що У. вже раніше уклав договір довічного утримання, який було розірвано з ініціативи відчужувача і кілька років тому звертався за психіатричною допомогою. З цих міркувань Х. відмовився впустити У. в квартиру. У. звернувся до суду з позовом про усунення перешкод в користуванні майном, оскільки він є власником квартири і зареєстрував право власності у встановленому законом порядку. Суд, заслухавши пояснення сторін та оцінивши докази у справі, постановив рішення на користь набувача У., вказавши відчужувачу не чинити перешкод у користуванні квартирою набувачем У.

У такій та аналогічних справах судової практики суд виходив з безспірного факту, що договір є укладеним, оскільки нотаріальне посвідчення і державна реєстрація відбулися. Тому відчужувач зобов'язаний передати квартиру набувачу, тим більше, що його право власності вже зареєстроване. Той факт, що набувач ще фактично не приступив до виконання своїх обов'язків за договором, суд не оцінював. Які перспективи розвитку договірних відносин сторін, якщо рішення суду буде виконане відчужувачем добровільно або в примусовому порядку на випадок його відмови від виконання? Відчужувач однозначно буде шукати будь-які підстави для розірвання договору. А на вимогу відчужувача договір може бути розірваний лише у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків. Навіть, якщо набувач і виконуватиме взяті на себе обов'язки за договором, довірчий характер договору порушено. А саме такий довірчий характер особливо в цьому договорі, має визначальне значення для відчужувача. Маючи пряму законодавчу вказівку про реальний характер договору довічного утримання, а не одну лише словесну форму "передає", суд міг би констатувати, що договір не укладено. Відчужувач не вчинив завершального для укладення договору кроку - не передав майно. Отже, судова практика не звертає увагу на законодавчу дефініцію реального характеру договору довічного утримання і теоретичні дискусії з цього приводу, а керується положеннями ст.ст. 334, 640, відсилачної норми ст. 748 ЦКУ і вирішує спір, виходячи з консенсуальності договору. Питання про соціальну справедливість такого і аналогічних рішень залишається риторичним.

Договір довічного утримання є односторонньо зобов'язуючим, оскільки набувач за цим договором наділений лише обов'язками з утримання відчужувача, а відчужувач має право вимагати надання такого утримання і не несе жодних обов'язків за договором. В юридичній літературі висловлена позиція, що цей договір слід вважати взаємним, оскільки набувач має право вимагати його розірвання [11, с. 157]. Однак, видається, що право вимагати розірвання договору надане будь-якій його стороні (ст. 651 ЦКУ). Для договору довічного утримання право сторін на його розірвання визначене прямою вказівкою ст. 755 ЦКУ. Тому не зовсім справедливо розцінювати право набувача на розірвання договору як таке, що випливає із самого договору. Законодавче закріплення такого права не впливає на характеристику договору довічного утримання як односторонньо зобов'язуючого.

Договір довічного утримання є відплатним. За цим договором набувач отримує у власність майно, вартість якого на момент укладення договору відома. Натомість вартісний вираз утримання, що буде надаватися набувачем відчужувачу за договором, не може бути точно відомий, визначений. Адже неможливо визначити строк дії договору. Існування договірних відносин за нормального перебігу обумовлене моментом смерті відчужувача (довічне утримання!). Тому з огляду на цю обставину договір довічного утримання відносять до алеаторних (ризикових) договорів. Аналізуючи природу названого договору, О.С. Іоффе вказував на такі його юридичні особливості, як тривалість і алеаторність. Така характеристика договору підтримується багатьма науковцями. Договір довічного утримання є абсолютно або імперативно алеаторним (ризиковим), оскільки закон не допускає укладення на визначений строк чи визначеного вимогою відчужувача договору довічного утримання [4, с 340]. Також цей договір має притаманні йому ознаки фідуціарності - особливий довірчий характер відносин сторін.