Цей договір триваючий, оскільки зберігає силу до моменту смерті відчужувача і вимагає систематичного виконання набувачем своїх обов'язків (надання матеріального забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, необхідної допомоги тощо). Велике значення, мають також і моральні взаємовідносини, адже поняття "утримання", очевидно, охоплює не тільки натуральний його вираз. Тому законодавець повинен надати право відчужувачу розірвати договір у разі недотримання моральних норм набувачем.

З огляду на специфіку оцінки відплатності в договорі довічного утримання дещо спірним є твердження, що у зв'язку з визнанням довічного утримання не ціною переданого майна, а своєрідним зустрічним наданням, зазначений договір має розглядатися самостійним договірним типом з передачі майна у власність безоплатно, на який поширюються загальні положення про дарування (а не про купівлю-продаж) [4, с 341]. Адже від того, що зустрічний еквівалент не визначений в обмін на передане у власність майно, вартість якого відома, природа договору як відплатного аж ніяк не змінюється.

Момент виникнення права власності на майно, передане за договором довічного утримання (догляду), визначається за правилами ст. 334 ЦКУ, про що прямо зазначено у відсилочній нормі ст. 748 ЦКУ. Оскільки договір довічного утримання (догляду) є реальним, то передання майна здійснюється на стадії його укладення. Підхід до вирішення питання про момент виникнення права власності за нотаріально посвідченими договорами чи договорами, які підлягають державній реєстрації, свідчить про те, що законодавець не надає жодного правового значення факту передання майна. Такий підхід є невірним, хоча зручним для практичного застосування. Момент виникнення права власності формалізовано. Незалежно від фактичних дій сторін, набуття права власності за всіма договорами, що підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, пов'язується з моментами публічного засвідчення своїх намірів.

Практика укладення і виконання договорів довічного утримання свідчить, що фізичне передання у власність майна за договором може взагалі не здійснюватися. Набувач набуває право власності на майно, зокрема нерухоме майно, але договором не передбачається умова про його вселення чи взагалі про спільне проживання з відчужувачем. У контексті дослідження договірних відносин сторін за цим договором не слід змішувати набуття права власності на майно, що передається за договором, з фактом його фізичного вручення набувачеві. В такому разі відчужувач передає набувачеві право власності на житловий будинок, квартиру або інше майно, а не у власність саме майно. Саме за цим договором маємо справу з абстрагованим правом власності на майно (зокрема це стосується нерухомого майна). Набувач є юридичним власником такого нерухомого майна, але залежно від умов договору може фізично ним не володіти, не користуватися і розпоряджається з врахуванням обтяжень, встановлених нормами ст. 754 ЦКУ. Адже цей договір не переслідує єдиної мети - передання майна у власність. Вияв волі відчужувача все ж превалює, хоча інтереси обох сторін взаємопов'язані і реалізуються в рамках єдиної договірної конструкції.

Так, позивач гр. К. подав до суду позов про виселення відповідача гр. М. з квартири без надання іншого житла, а відповідач заявив зустрічний позов про визнання недійсним договору довічного утримання, укладеного між позивачем гр. К. і гр. О. Судом встановлено, що між ними. 16 серпня 1996 р. було укладено договір довічного утримання. За умовами договору відчужувач передавав набувачеві у власність квартиру, а набувач зобов'язувався утримувати відчужувача шляхом надання грошових коштів. 27 квітня 1999 р. гр. О. склав заповіт, за яким все належне йому майно заповідав відповідачу за первісним позовом - гр. М. Суд вірно розцінив, що на момент виникнення правовідносин сторін з договору довічного утримання за ЦК 1963 р. гр. К. набув право власності на квартиру, хоча саме право було зареєстроване лише 8 червня 2005 р. За життя відчужувача жодна зі сторін договору не заявляла вимоги про його розірвання, зміну чи припинення. Тому квартира не може включатися до складу спадщини. Отже, суд не знайшов достатніх підстав для визнання договору довічного утримання недійсним. Захищаючи право власності набувача - гр.К, суд, зокрема, відзначив, що право власності набуте ним правомірно, відповідач за первісним позовом гр. М. чинить перешкоди в користуванні квартирою, а тому власник має право вимагати їх усунення [14].

Отже, у наведеному прикладі фізичне передання квартири у власність не здійснювалося, оскільки сторони і не переслідували такої мети. Суд правильно розцінив, що право власності у набувача виникло. Чи можливо, оцінюючи договір як реальний, ставити питання про те, що договір не укладений, оскільки передання майна не відбулося? Очевидно, ні, оскільки сторони і не мали наміру здійснювати фізичне передання майна. Більше того, на погоджених в договорі умовах набувач приступив до виконання своїх обов'язків і відчужувач приймав таке виконання як належне. Право власності набувача оспорювалося не контрагентом з договору, а спадкоємцем за заповітом. Оцінюючи обставини справи, суд дійшов правильного висновку про те, що квартира є об'єктом права власності набувача за договором і тому не може включатися до складу спадщини відчужувача.

Враховуючи специфіку договірних відносин, законодавець встановлює певні обмеження щодо здійснення права власності набувачем. Набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі інших правочинів. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України встановлює, що при посвідченні договору довічного утримання (догляду) накладається заборона відчуження майна в установленому порядку, про що робиться напис на всіх примірниках договору (п. 85). Але передання майна у заставу не є способом його відчуження, оскільки застава не веде до зміни власника. Тому заборона повинна поширюватися не тільки на випадки відчуження майна, а й на передання його у заставу. Положення Інструкції в цій частині мають бути уточненими.

Майно, передане за договором довічного утримання, не може бути предметом стягнення за боргами набувача. Таке правило встановлене в інтересах відчужувача майна, оскільки при розірванні договору у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором, відчужувач згідно з нормою ст. 756 ЦКУ набуває право власності на майно, яке було ним передане і має право вимагати його повернення. Тому важливо, щоб таке майно зберігалося в натурі впродовж усього строку дії договору. В контексті аналізу особливостей видів забезпечення виконання зобов'язань набувача за цим договором можливим є врахування тих підходів, що стосуються договору ренти. Зокрема, можливість встановлення неустойки на випадок невиконання чи неналежного виконання набувачем своїх обов'язків за договором.

Як свідчить практика укладення таких договорів, а також судова практика вирішення спорів з них сторони зазвичай не вдаються до конкретизації поняття "догляд", "утримання", а обмежуються загальними вказівками у договорі про те, що набувач зобов'язується сплачувати відчужувачу періодичні платежі та надавати періодичне натуральне утримання (продукти харчування, ліки, сплачувати комунальні послуги тощо). В тих же випадках, коли набувачами за договором є юридичні особи, у договорі зазначається тільки грошова сума, яка підлягає періодичній виплаті на користь відчужувача, оскільки юридична особа за своєю суттю не здатна здійснювати догляд за відчужувачем. А тому встановлення права на стягнення неустойки у разі прострочення виконання обо'язку щодо надання грошового утримання, догляду в інших формах сприятиме стабільності відносин сторін та надійному захисту інтересів більш слабкої сторони договору, якою є відчужувач. Щодо договору довічного утримання (догляду) не йдеться про встановлення процентів за прострочення виплати, як це має місце в договорі ренти. Власне тут можливо встановити неустойку у відсотках чи в частковому виразі від суми періодичного утримання, обсяг якого зазначено у договорі. У тих же випадках, коли договором визначене надання догляду шляхом виплати періодичних грошових платежів, можливе встановлення права відчужувача на стягнення процентів за прострочення виплати, аналогічно до ст. 756 ЦКУ. Адже має місце грошове зобов'язання, що виникло з договору і має виконуватися набувачем на користь відчужувача. У такому разі можуть бути застосовані і норми ст. 536 ЦКУ.

3. Підстави припинення договору довічного утримання

У ст. 755 ЦКУ наводяться підстави припинення договору довічного утримання, що зумовлює зміни правового режиму майна. Отже, договір довічного утримання може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків незалежно від його вини; на вимогу набувача договір може бути розірваним з будь-яких підстав. При розірванні договору довічного утримання (догляду) з підстав і в порядку, встановленому ст. 755 ЦКУ, може бути змінений і правовий режим майна, переданого згідно з договором у власність набувачеві. У разі розірвання договору у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором, відчужувач набуває права власності на майно, яке було ним передане, і може вимагати його повернення (ч. 1 ст. 756 ЦКУ). Тобто, право власності поновлюється у відчужувача, а тому має пройти державна реєстрації поновленого права.

У ч. 1 ст. 756 ЦКУ передбачено, що витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню. Такий досить суворий правовий підхід додатково стимулюватиме набувача добросовісно виконувати свої обов'язки за договором. У разі розірвання договору у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором (ч. 2 ст. 756 ЦКУ). Введення такої норми має позитивний характер, оскільки спрямоване на захист інтересів добросовісних набувачів за договором. Однак за конкретних життєвих обставин режим спільної часткової власності для колишніх сторін договору може виявитися доволі проблематичним. Тому як альтернатива такому правовому наслідку на законодавчому рівні доцільно було б передбачити і можливість відшкодування набувачеві понесених витрат. Коли відчужувачами за договором довічного утримання могли бути лише непрацездатні за станом здоров'я або за віком особи, таке правило явно суперечило б меті договору. Тепер, коли знято обмеження щодо суб'єктного складу договору, суд з врахуванням конкретних обставин справи на випадок розірвання договору у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, міг би присуджувати такому набувачеві часткове відшкодування понесених витрат.

Висновки

Договір довічного утримання (догляду) є реальним, односторонньо зобов'язуючим, відплатним, алеаторним, триваючим, з особливо довірчим характером. Цей договір спрямований на передання майна у власність і разом з тим поєднує в собі й інші інтереси сторін, повязані з доглядом. Пропозиції, сформульовані в результаті проведеного дослідження, дадуть змогу досягнути ефективнішого рівня правового регулювання.

Використані джерела

1. Нотаріат УРСР: зб. зак. актів і відом. мат. з нотаріату, чинних на 1 травня 1938 р. / упоряд. А.Д. Каплан, А.В. Данішевський. - К., 1938.

2. Космін Ю. Договір довічного утримання / Ю. Космін // Право України. - 2000. - № 2. - С. 69-71.