Зміст

1. Захист прав власності.

2. Надання службових житлових приміщень і гуртожитків

3. Поняття, значення та порядок укладання шлюбного договору.

4. Задача

1. Захист прав власності

Питання про захист права власності досить тісно пов'язане з питанням про її охорону. Однак для їх ототожнення підстави відсутні. Перш за все слід підкреслити необхідність розрізняти поняття охорони і захисту права власності. Більшою мірою категорія охорони права власності може розглядатися як міжгалузева. І це природно.

Відносини власності становлять основу нормального функціонування суспільства, тому охорона цих відносин -- одне з найважливіших і загальних завдань усієї правової системи України. Таким чином, охорона права власності забезпечується нормами не однієї цивільно-правової галузі, а й інших галузей права (державного (конституційного), адміністративного, трудового, природноресурсового, сімейного права тощо).

Охорона права власності -- це створення через нормотворчий процес і практичну діяльність відповідних державних органів умов, що сприяють функціонуванню та розвитку відносин власності у суспільстві і попереджують вчинення правопорушень у цій сфері. Тому про охорону права власності може йтися лише до порушення прав власника.

Інша ситуація складається тоді, коли право власності порушується і виникає проблема про застосування засобів правового впливу на відносини, що виникають внаслідок правопорушення.

Цивільно-правовий захист права власності -- це застосування судовими органами у разі порушення прав власника сукупності відповідних правових засобів, передбачених у цивільному законодавстві і спрямованих на відновлення прав власника.

Порушення права власності, незалежно від того, хто в конкретному випадку є суб'єктом такого права (фізична чи юридична особа, територіальна громада чи держава), завдає шкоди не тільки самому власнику, а й третім особам, які перебувають з ним у правових відносинах. Саме тому згідно зі ст. 48 Закону «Про власність» громадянам, організаціям та іншим власникам юридичне забезпечуються рівні умови захисту права власності.

Цивільно-правові способи захисту характеризуються тим, що всі вони носять майновий та відновлюючий (компенсаційний) характер.

Захист суб'єктивних цивільних прав здійснюється відповідно до ст. 6 ЦК у такі способи: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення права і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов'язків в натурі; компенсація моральної шкоди; припинення або зміна правовідношення; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу або пені). Однак у контексті зі змістом правової норми, що міститься в ст. 67 ЦК, слід вказати на три принципових положення. По-перше, способи захисту цивільних прав, передбачені в цій статті, не є вичерпними, оскільки законодавством можуть встановлюватися й інші способи. До таких способів, наприклад, належать визнання за позовом власника або особи, права якої порушено, недійсним акта державного управління або місцевого самоврядування, що не відповідає закону і порушує права власника та інших осіб щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном (ст. 57 Закону «Про власність»). По-друге, всі способи, передбачені $я. 6 ЦК, є способами захисту суб'єктивних цивільних прав, але деякі з них пов'язані з цивільно-правовою відповідальністю, а інші -- не пов'язані з нею. По-третє, всі передбачені ст. 6 ЦК способи захисту суб'єктивних цивільних прав поділяються на речево-правові та зобов'язально-правові.

Захист права власності здійснюється перш за все рёчево-правовими способами. Характерними рисами таких способів є: спрямованість на безпосередній захист абсолютного суб'єктивного права; відсутність між власником та особою, що порушила його суб'єктивне право власності, зобов'язань. Метою речево-правових способів захисту права власності є поновлення володіння, користування та розпорядження власника щодо речі, яка належить йому на праві власності, або усунення перешкод у здійсненні власником зазначених правомочностей. При цьому захист права власності здійснюється за допомогою речево-правових позовів, що поділяються на два види: позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) і позови про усунення будь-яких порушень права власності, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння (негаторний позов).

Крім речево-правових способів захисту права власності існують зобов'язально-правові способи, які здійснюються шляхом подання зобов'язально-правових позовів. Йдеться про випадки, коли власник майна, який, наприклад, витребує його, перебуває з особою, що володіє його майном, у договірних відносинах щодо цього майна (тобто зазначене майно є предметом договору). Позови про витребування майна власником у порядку примушення іншої сторони до виконання свого обов'язку по поверненню майна, що випливає з договору, є зобов'язально-правовими позовами. До цих позовів належать і позови про відшкодування шкоди, заподіяної власникові при загибелі його речі, позови про визнання недійсними угод та позови про відшкодування збитків на підставі охоронних (позадоговірних) зобов'язань.

Нарешті, існують й інші цивільно-правові способи захисту права власності, які не можна віднести ні до речево-правових, ні до зобов'язально-правових. Йдеться, по-перше, про способи, що випливають з окремих інститутів цивільного права. Прикладом цього способу може бути правило про захист майнових прав власника, який був оголошений померлим, у разі його з'явлення (ст. 22 ЦК). По-друге, до інших цивільно-правових способів захисту права власності слід віднести способи, спрямовані на захист інтересів власника у тих випадках, коли його право власності припиняється на підставах, передбачених законом. Прикладом цього способу може бути правило про захист прав власника у разі вилучення земельної ділянки, на якій розташовано його майно (ст. 52 Закону «Про власність»).

Оскільки зобов'язально-правові та інші способи захисту права власності детально розглядаються в окремих темах курсу цивільного права, у цій главі висвітлюються лише речево-правові способи захисту права власності.

2. Надання службових житлових приміщень і гуртожитків

Службове жиле приміщення -- це окрема квартира чи кімната в комунальній квартирі, що затверджена як службове житло і надається особам, які, з огляду на трудові відносини, мають проживати за місцем роботи чи недалеко від нього.

До основних ознак службового жилого приміщення слід віднести:

а) характер трудових відносин працівника, що дає право на користування службовим житлом;

б) жиле приміщення може бути розташоване в будь-якому будинку, але обов'язково за рішенням виконкому міської (районної в місті) ради чи районної державної адміністрації повинно бути включене р перелік службових приміщень;

в) може існувати у вигляді квартири чи окремої кімнати у квартирі;

г) має специфічний режим заселення і виселення наймача і членів його сім'ї.

Категорії працівників, які мають право на одержання і користування службовими жилими приміщеннями, можуть бути різними. Основним критерієм віднесення громадян до такої категорії працівників є специфічний характер виконання трудових обов'язків, коли робочий день працівника розбитий на кілька частин невизначеної тривалості або коли необхідність виклику працівника на місце роботи може виникнути у будь-який час доби.

Перелік категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, визначається законодавством. У випадках, передбачених законодавством, Кабінет Міністрів України може визначити окремі категорії військовослужбовців, яким можуть бути надані в користування службові приміщення (ст. 119 ЖК України).

Жилі приміщення, надаються народним депутатам України на час постійної роботи у Верховній Раді України, вносяться до переліку службових і вилучаються з такого переліку за рішенням Комісії Верховної Ради України з питань Регламенту, депутатської етики і забезпечення діяльності депутатів (ст. 118 ЖК України).

Установлений законодавством порядок заселення і виселення не поширюється на службове житло.

Отже, чинне законодавство визначає порядок визнання житла службовим, категорію осіб, які мають право на одержання й користування житлом, а також режим заселення такого житла і виселення з нього.

Жилі службові приміщення надаються в користування у порядку, встановленому законодавством України, за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління, кооперативної чи іншої громадської організації. На підставі такого рішення виконавчий комітет міста (району в місті) чи районної державної адміністрації видає громадянинові спеціальний ордер, який і є єдиною підставою для заселення в службове жиле приміщення (статті 121,122 ЖК України).

Порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування ними визначається окремим Положенням, затвердженим Верховною Радою України (ст. 126і ЖК України).

Законодавством не передбачено безпосередньої участі профспілкового комітету у винесенні рішення про надання службових жилих приміщень у користування. Одночасно орган профспілки має право здійснювати контроль за правильним наданням службових жилих приміщень.

Форма ордера для надання в користування службового жилого приміщення встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Отже, законодавство України встановлює певний порядок надання службового житла, який відрізняється від іншого порядку надання житла на загальних підставах чи за пільгами

Законодавство України закріплює порядок користування службовими жилими приміщеннями. Щодо користування службовим житлом застосовуються правила договору найму жилого приміщення, за винятком тих, що передбачені статтями 73--76, 79-83,85,90, ч. 6 ст 101,103-106 ЖК України.

Жиле приміщення у користування, відповідно до законодавства України, може надаватися:

а) начальникам житлово-експлуатаційних установ;

б) майстрам технічних ділянок;

в) слюсарям з обслуговування теплових, газових, санітарно-технічних та інших мереж;

г) двірникам; ґ) лісничим; д) директорам деяких навчальних закладів;

є) директорам та деяким іншим працівникам медичних установ;

є) дільничним інспекторам міліції та іншим посадовим, службовим особам і робітникам.

Користувач службовим жилим приміщенням не має права на: бронювання такого приміщення (статті 73--76); його обмін (статті 79--83, 85); вимогу надання йому жилого приміщення меншого розміру замість того, що він наймає (ст. 90); вимогу надання в постійне користування іншого жилого приміщення в разі капітального ремонту будинку, в якому знаходиться службове приміщення (ч. 6 ст. 101); вимогу змінити договір найму (статті 103-106).

Отже, законодавство поширює на осіб, які користуються службовим житлом, права та обов'язки, передбачені Типовим договором найму житла, крім тих, що прямо передбачені законом

У разі, коли працівник припинив трудові відносини з організацією, виключений з членів колгоспу або вийшов із членів колгоспу за власним бажанням, він підлягає виселенню із службового жилого приміщення разом з усіма особами, які з ним мешкають, без надання йому іншого жилого приміщення (ст. 124 ЖК України).