Також зазначалося, що положення ч.1 ст.5 Закону-2000 у взаємозв'язку з іншими положеннями цього Закону є підставою як для відмови у наданні, так і для припинення раніше наданих пільг у сфері валютного і митного регулювання та сплати податків, зборів (обов'язкових платежів) підприємствам з іноземними інвестиціями, їх дочірнім підприємствам, а також філіям, відділенням, іншим відокремленим підрозділам, включаючи постійні представництва нерезидентів, незалежно від часу внесення іноземних інвестицій та їх реєстрації. Враховуючи вищенаведене, можна зробити висновок про обов'язковість виконання судових рішень, які були законної сили до 25 лютого 2000 р., тобто до моменту набуття чинності Законом-2000. Зупинення виконавчого провадження, припинення виконання рішення суду, його відстрочка або розстрочка можливі лише в порядку, передбаченому процесуальним законодавством. Не може бути запереченням цього висновку той факт, що згідно зі змінами, внесеними Законом-2001, Закон-2000, за винятком кількох статей, є законом зворотної дії, тобто набуває чинності з дня введення в дію Закону-96. Оскільки згідно зі ч.1 ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Практика Європейського суду. Вищезазначеної позиції дотримується Європейський суд з прав людини (справа "Агудімос та судноплавна компанія "Сефаллоніан скай" проти Греції", рішення від 28 червня 2001 р.). У названому рішенні Європейського Суду з прав людини підкреслюється (п.29), що прийняття нового закону не може збігатися із суспільним інтересом, оскільки щоразу, коли інтереси держави опиняються під загрозою, Уряд може вдатися до законодавчих важелів для зміцнення позиції держави. Відповідно прийняття нового Закону і застосування його Касаційним судом, констатує у своєму рішенні Європейський Суд, фактично вирішило суть спору (п.33). Отже, держава порушила права заявників, здійснивши втручання у спосіб, який гарантував досягнення в судовому провадженні, де вона була стороною в особі уповноважених органів, результатів на її користь. Оскільки було допущено порушення п.1 ст.6 Конвенції, Європейським Судом постановлено рішення на користь заявників. Разом із проголошенням незалежності Україна визнала за своїми громадянами право звертатися до міжнародних контрольних та правозахисних органів за захистом порушених прав. Після вступу до Ради Європи Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод з протоколами № 1, 2, 3, 4, 5, 7, 8, 11, на основі яких будь-яка особа, неурядова організація або група осіб можуть звертатися із заявами про порушення викладених у Конвенції або протоколах до неї прав до Європейського Суду з прав людини. Таким чином, Україна інкорпорувала Конвенцію у національну правову систему та визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського Суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Для України це певною мірою новий механізм захисту прав, який пов'язаний також із проблемами реформування судової системи. Право на звернення до міжнародних інстанцій, зокрема судових, задекларовано і в Конституції України. Згідно з ч.4 ст.55 Конституції: "Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна". І вже є перші рішення Європейського Суду з прав людини, в яких задоволені позови заявників проти держави Україна. Так, у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" (заява № 48553/99) Європейський Суд констатував несправедливий характер судової процедури. При цьому звернув увагу на істотні відмінності в підходах, які продемонстрували судові інстанції різних рівнів при застосуванні і тлумаченні національного права, що спричинило багаторазові поновлення судової процедури і таким чином створило ситуацію постійної невизначеності стосовно питання про законність рішень "Совтрансавто-Луганськ" та актів виконкому Луганська. Крім того, на думку суду, акти втручання органів виконавчої влади держави в судові процедури істотно сприяли цій невизначеності. І, нарешті, форма, в якій завершилася судова процедура, не є сумісною з обов'язком держави реагувати з максимальною когерентністю на ситуацію, в якій перебував заявник. У результаті заявник змушений був змирюватися таку невизначеність протягом певного періоду, що зумовило зміни в повноваженнях заявника управляти "Совтрансавто-Луганськ" і контролювати його майно (п.97 Рішення). Беручи до уваги наведене, Європейський Суд дійшов висновку, що форма, згідно з якою проходила і завершувалася судова процедура, а також ситуація невизначеності, від якої постраждав заявник, вплинули на "справедливий баланс" між вимогами публічного інтересу та імперативами захисту права власності заявника. Як наслідок держава не виконала свого обов'язку щодо забезпечення заявнику ефективного здійснення його права власності (п.98 Рішення). Таким чином, зміна в подальшому законодавства, неможливість виконання чи інші так звані "об'єктивні причини" не можуть трактуватися як передумови необов'язковості виконання рішення, аж поки останнє не буде відмінено у визначеному законодавством порядку. 3. Захист прав власності інвестора як неодмінна умова реалізації інвестиційного потенціалу України Виконане Робочою групою з питань залучення приватного капіталу (IPCTF) дослідження щодо впливу значної кількості факторів на приплив іноземного капіталу в економіку близько 50 країн світу засвідчило, що друге місце за ефективністю після дерегулювання підприємницької діяльності посідає формування стабільного і передбачуваного правового поля, ефективної судової системи. Щодо України, то з погляду "букви закону" права іноземних інвесторів та їхня власність відносно захищені, за винятком особливостей, наведених у попередньому пункті реферата. Так законодавством установлена рівність прав, свобод і обов'язків громадян України та інших держав. Іноземці можуть мати у власності в Україні будь-яке майно крім землі, успадковувати й заповідати його, а також можуть користуватися особистими немайновими правами. Інвестиції не підлягають націоналізації, а їх реквізиція може здійснюватися владою лише у виняткових випадках з наступною адекватною й ефективною компенсацією. За цього законодавство обіцяє інвестору відшкодування всіх збитків, пов'язаних з діями чи бездіяльністю державних органів або посадовців. Держава також надає всі інші загальноприйняті у світовій практиці гарантії, в тому числі щодо репатріації інвестицій та переказу доходів на них за кордон, а також незворотності законодавства. Неабияку увагу приділяє захисту прав інвесторів Президент України. Зокрема торік був виданий указ "Про додаткові заходи щодо збільшення надходжень іноземних інвестицій в економіку України", згідно з яким проекти нормативно-правових актів з питань інвестиційної діяльності, що розробляються органами виконавчої влади, мають обов'язково попередньо обговорюватися з інвесторами. Підготовку ж або ухвалення Кабінетом Міністрів України, міністерствами і відомствами будь-яких рішень, що можуть негативно вплинути на умови діяльності інвесторів, узагалі заборонено. Та все ж що стосується "духу закону" або фактичного стану справ із захистом прав інвесторів, то ситуація виглядає менш оптимістично. З вражаючою регулярністю до центральних і місцевих органів влади надходять звернення іноземних підприємців, які втратили свою власність або кошти через непослідовну політику держави або недобросовісність українських партнерів. Попри те, що держава законодавчо проголосила недоторканність прав та власності інвестора, вона ж сама часто-густо їх і порушує. Так, наприклад, майже безпрецедентними випадками у світовій практиці є неповернення українською державою ПДВ експортерам або нещодавня відмова податкових органів трактувати операції на умовах FOB (free on board (… named port of shipment) як експортні. Особливої важливості це набуває з огляду на те, що переважна частина виробництв, заснованих в Україні іноземними інвесторами, має експортну орієнтацію. Якщо права інвесторів порушує навіть сама держава, то що вже говорити про вітчизняні підприємства? Загальнопоширеними є випадки неповернення ними кредитів іноземним партнерам, захоплення або перешкоджання поверненню обладнання. Але й це було б не страшно іноземному інвестору, якби в нас справно працювала судова система, за допомогою якої інвестори захищають свої права у всіх цивілізованих країнах світу. Особливі нарікання в інвесторів викликають такі "особливості" національної судової системи: складність і заплутаність процедури оскарження судових рішень, формалізм та необ'єктивність у розгляді справ, фактична неможливість притягнення суддів до відповідальності за збитки, спричинені їхніми рішеннями, які згодом скасовуються судовими органами вищої інстанції. Узагальнюючи судову практику в справах, де однією із сторін є іноземні підприємці, інвестори звертають увагу на такі недоліки в роботі судових органів: накладення арешту на майно відповідача-іноземного інвестора до прийняття рішення по справі, що інтерпретується як ознака заздалегідь прийнятого рішення на користь позивача; негайне виконання судових рішень, що позбавляє відповідача часу на їх оскарження; неправильне визначення справжнього відповідача у справі; прийняття протилежних за змістом рішень у тотожних справах; відмова в проведенні експертних досліджень за їх необхідності; розгляд справ без участі відповідача, без належного повідомлення його про час і місце слухання справи; позбавлення інвестора права на ефективний судовий розгляд справ, тобто звуження можливостей подання скарг до вищих судових інстанцій. Наочною демонстрацією першочергової важливості розв'язання згаданих питань може стати порівняння динаміки залучення іноземних інвестицій у нашій державі та в Польщі, де ці проблеми були вирішені в процесі здійснення економічних реформ. Хоч економічний потенціал України за деякими параметрами (наприклад, кількістю робочої сили, природних ресурсів, місткістю внутрішнього ринку) й виграє порівняно з Польщею, наша держава щорічно одержує лише 500-600 млн. дол. США інвестицій проти 3-4 млрд. дол. США в Польщі. За десять років незалежності в Україну залучено всього 4,5 млрд. дол. США, тобто в 11 разів менше, ніж у Польщу. Внаслідок цього зараз у вітчизняній та польській економіці спостерігається кардинально протилежна ситуація. У разі комплексного розв'язання в перші роки незалежності проблем інвестиційного клімату, в тому числі забезпечення надійного захисту прав власності інвесторів та ефективної роботи судової системи, до України на нинішній момент могло бути залучено 30-40 млрд. дол. США. Це дозволило б їй вирішити питання завершення структурного реформування економіки, підвищення конкурентоспроможності продукції та підприємств, переходу до інноваційної моделі розвитку, тобто тих питань, які в Польщі вже вирішені завдяки залученню іноземного капіталу.

захист право інвестор україна