Кожен громадянин України або інша особа, які виявили людину у невідкладному стані, мають право звернутися до підприємств, установ та організацій з проханням надати транспортний засіб для перевезення такої людини до найближчого до місця події відділення екстреної (невідкладної) медичної допомоги чи іншого закладу охорони здоров'я, у якому може бути забезпечено надання необхідної медичної допомоги. Підприємства, установи, організації незалежно від форми власності та підпорядкування, фізичні особи - підприємці, а також водії зобов'язані забезпечити безоплатне перевезення наявним у їх розпорядженні транспортом людини, яка перебуває у невідкладному стані, до найближчого до місця події відділення екстреної (невідкладної) медичної допомоги чи іншого закладу охорони здоров'я, у якому може бути забезпечено надання необхідної медичної допомоги (п. 4 ст. 3 ЗУ «Про екстрену медичну допомогу»). Закон України «Про екстрену медичну допомогу» від 05.07.2012 №5081-VI. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5081-17

Водії, які не надали допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності згідно з ч. 1 ст. 136 КК України.

Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження, - караються штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців (ч. 1 ст. 136 КК).5 Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 №2341-III. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2341-14

Висновки до задачі

1. Дії медичного працівника, який опинився поруч з потерпілим від ДТП і надав першу невідкладну допомогу, є правомірними.

2. Дії водіїв, що відмовили у перевезенні людини, яка перебуває у невідкладному стані, до найближчого до місця події відділення екстреної (невідкладної) медичної допомоги є неправомірними.

3. Відповідальність водіїв які не надали допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані може бути кримінальною.

2.2 Практичне завдання №2

9-річний хлопчик прийшов до лікаря в супроводі бабусі, яка повідомила лікаря, що батьки хлопчика перебувають у відрядженні за кордоном, а у хлопчика болить живіт. Лікар поставив діагноз - гострий апендицит, і терміново спрямував хлопчика для проведення оперативного втручання, пояснивши бабусі, що її згоди та згоди хлопчика достатньо для медичного втручання.

Чи вірно вчинив лікар?

Хто є суб'єктом надання згоди на медичне втручання?

Рішення

Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров'ю пацієнта.

Медичне втручання, пов'язане з ризиком для здоров'я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими методами неможливе.

Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково обґрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров'ю пацієнта, застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю та здоров'ю пацієнта (ст. 42 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»).

Малолітньою вважається дитина до досягненню нею 14 років. Згідно зі (ст. 6 СК). Сімейний кодекс України від 10.01.2002 №2947-III. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2947-14

Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх і неповнолітніх дітей (ст. 242 ЦК).

Щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників (ч. 1 ст. 43 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»). Основи законодавства України про охорону здоров'я. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2801-12.

Згідно з наказом МОЗ України «Про затвердження Тимчасових стандартів надання медичної допомоги підліткам та молоді» від 02.06.2009 р. №382 малолітнім відвідувачам до 14 років медичні послуги надаються з дозволу батьків.

Отже, батьки (учиновлювачі) малолітніх є суб'єктом надання згоди на медичне втручання.

У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна (ч. 2 ст. 43 «Основ законодавства України про охорону здоров'я»).

Висновки до задачі

Дії лікаря, який, терміново спрямував хлопчика для проведення оперативного втручання з поводу гострого апендициту, є правомірними, тому що у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна. Хоча пояснення лікаря про згоду бабусі хлопчика на таке втручання вірним назвати не можливо.

2.3 Практичне завдання №3

шкода медичний лікування евтаназія

Гр. М. була невиліковно хвора і страждала від нестерпних болів. Лікар, для того щоб прискорити смерть хворої відімкнув її від апаратів життєзабезпечення. Гр. М. померла.

Дайте правову оцінку діям лікаря. Що таке евтаназія, та які її види?

Рішення

На даний час особливу увагу юристів, медиків привертає проблема евтаназії (від грец. "еи" - "легка, блаженна", і "thanatos" - "смерть").

Евтаназією є умисні дії чи бездіяльність медичних працівників, які здійснюються ними за наявності письмово оформленого клопотання пацієнта, який перебуває у стані, коли усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, з дотриманням законодавчо встановлених умов, з метою припинення його фізичних, психологічних і моральних страждань, у результаті яких реалізується право на гідну смерть.

Необхідність вивчення правових проблем евтаназії у ракурсі медичного права обґрунтовується складною природою самої евтаназії, де тісно переплелись питання медицини і права.

В українському законодавстві, зокрема в Основах законодавства про охорону здоров'я (ч. 3 ст. 52) під евтаназією розуміють навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань.

У Цивільному кодексі України закріплено заборону задовольняти прохання фізичної особи про припинення її життя (ч. 4 ст. 281).

Відповідно до Декларації щодо евтаназії від 1987року евтаназія є актом умисного переривання життя пацієнта, навіть зроблена на прохання самого пацієнта чи на прохання його близьких родичів, є неетичною. Це не звільняє лікаря від врахування бажання пацієнта, щоб процеси вмирання відбувались природним шляхом у заключній стадії лікування. Лісабонська декларація щодо прав пацієнта від 1981 р. проголошує право пацієнта померти з гідністю (п. "д").

У науковій літературі зустрічається різноманітна видова класифікація евтаназії. Зокрема, її поділяють на:

1. "евтаназію", "добровільну евтаназію" та "примусову евтаназію";

2. "активну" і "пасивну";

3. "позитивну" і "негативну";

4. "метод відкладеного шприцу" і "метод наповненого шприцу";

5. "медикотаназію", "фтоназію" ("пасивну евтаназію") і "активну евтаназію";

6. "активну", "пасивну" та "автоевтаназія" тощо.

Зокрема, активна евтаназія - це проведення будь-яких дій, введення лікарських засобів, які прискорюють смертельний результат.

Пасивна евтаназія - це незастосування засобів і невиконання лікарських маніпуляцій, які б підтримували певний час життя важкохворого пацієнта. Щодо пасивної евтаназії існує точка зору, що вона дозволена навіть в українському законодавстві. Мова йде про ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я, яка проголошує право пацієнта на відмову від медичного втручання. З цією точкою зору важко погодитися, оскільки право на відмову від медичного втручання - суб'єктивне законне право пацієнта, що може бути реалізоване шляхом відсутності згоди на медичне втручання. У той же час евтаназія - це поєднання індивідуальної свободи однієї людини й обов'язку іншої. Тим самим для здійснення евтаназії потрібні визначені дії з боку медичного працівника, що визначає наявність соціального компонента.

Окрім цього, евтаназію можна класифікувати таким чином: за критерієм способу здійснення евтаназія поділяється на активну (позитивну чи "метод наповненого шприцу"), тобто застосування до невиліковно хворого спеціальних засобів чи інших дій, що тягнуть за собою швидке і безболісне настання смерті та пасивну (негативну чи "метод відкладеного шприцу"), яка означає відмову від заходів, що сприяють підтриманню життя, тобто полягає у припиненні надання спрямованої на продовження життя медичної допомоги, яка прискорює настання природної смерті.

За іншим критерієм - за суб'єктом волевиявлення - евтаназію поділяємо на добровільну, тобто застосування до невиліковного хворого лікарських чи інших засобів, що призводить до легкої і спокійної смерті на вимогу хворого, який усвідомлює свої дії і може ними керувати та примусову, яка означає спричинення легкої смерті за допомогою відповідних засобів і дій у невиліковно хворого, але за рішенням членів сім'ї, законних представників чи громадських інститутів.

У даний час підхід до проблеми евтаназії характеризується полярністю думок. Якщо прихильники ототожнюють її з полегшенням хворому його страждань, з "приємною, легкою смертю", то опоненти прямо пов'язують це з убивством.

По суті, розглядаючи право людини на евтаназію, можна говорити про право людини на смерть. У правовій літературі зустрічаються думки щодо нормативного закріплення евтаназії. Найбільш аргументованою може вважатися позиція М. Малеїной, яка зазначає: "Видається, що в законі повинна бути дозволена й активна, і пасивна евтаназія. Вищою цінністю є реальне благополуччя людини".

З погляду сучасного розвитку українського суспільства впровадження евтаназії, як форми впливу нехай навіть і на безнадійних хворих, не має під собою достатнього підґрунтя. Пов'язано це з неможливістю належним чином визначити правомірність здійснення евтаназії та імовірністю зловживань з боку медичного персоналу. До того ж необхідно враховувати і неадекватну оцінку того, що відбувається, хворими, які знаходяться у вкрай важкому стані. Медичні технології дозволяють зараз активно боротись з патологічними станами, лікування яких ще десять-п'ятнадцять років тому було досить проблематичним. Щодо питання про право людини на смерть як підстави для евтаназії, важливо вказати, що наступна реалізація цього права як наполягання хворого на виконанні свого бажання призведе до фактичного визнання правомірності-убивства. Якщо право на життя - природне право кожної людини, то право на смерть - далеко не безперечна категорія.