Іслам зміг розповсюдитися в світі тільки тому, що зберіг таку ліберальну позицію і не вимагав пожертвувати способом життя, освяченим звичаєм. Само собою зрозуміло, що деякі звичаї можуть бути незаконними з погляду мусульманського права, але багато звичаїв можуть існувати, не викликаючи докорів. Таке положення всіх звичаїв, які тільки доповнюють мусульманське право в тих питаннях, які воно не регулює: звичаї, що стосуються сум і способів виплати доданого, звичаї, регулюючі використання джерел, що протікають між двома земельними володіннями. Мусульманське право всі вчинки людини ділить на п'ять категорій: обов'язкові, рекомендовані, байдужі, засуджувані і такі, що забороняються. Звичай не може рекомендувати дії, які право забороняє, або забороняти те, що право вважає обов'язковим, але звичай має право наказувати те, що, згідно праву, є тільки рекомендованим або дозволеним, а також забороняти те, що право вважає засуджуваним або таким, що лише допускається. Давид Рене Основные правовые системы современности. - С.394.

2.3 Звичай в правовій системі України

Правова система України в більшій мірі відноситься до Євразійської правової сім'ї Оборотов Ю.М. Традиції та новації у правовому розвитку: Монографія. - Одеса: Юрид.літ., 2001. - С.119., яка заснована на стійкості звичайного права.

Історично найбільш стародавнім джерелом права в Україні був звичай, який вже в IX столітті набув значення неписаної норми. Правові звичаї з'являлися в різноманітних формах, які були джерелами пізнання звичайного права Бехруз Хашматулла Введение в сравнительное правоведение: Учебное пособие. - Одесса: Юрид.лит., 2002. - С.298..

Своїм корінням українське звичайне право йде до правових звичаїв Староруської держави, основна частина яких з часом була записана в Російській Правді і інших перших актах княжого законодавства, які скоріше фіксували звичайні норми, ніж створювали нові. Російська Правда і доповнююче її «неписане право» зберігали свою силу і після татарського нашестя в Галицько-волинському князівстві і у Великому князівстві Литовському в перший період його правової історії.

Необхідно відзначити, що староруські звичаєві закони були гуманнішими, ніж що існували в цей період у інших народів. Це одна з головних причин того, що вони надовго зберегли свої національні правові традиції. Гошко Ю.Г. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття XIV-XIX ст. - Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1999. - С.5

З XI століття найважливішою частиною староруського права стає Православне церковне право. Специфіка його взаємодії із звичаєм і з світським правом багато в чому визначає в майбутньому правову систему.

З появою Литовських статутів звичайне право також не втратило свого значення. Перший Литовський статут 1529 р. прямо указував, що у разі відсутності законодавчого регулювання користуватися слід давніми звичаями. Декілька негативне відношення до звичайного права було зафіксоване в Другому Литовському статуті 1566 р., який орієнтувався виключно на письмові джерела. Проте така позиція виявилася не життєздатною, і в Третьому Литовському статуті 1588 р. була підтверджена роль звичайного права як допоміжного джерела. Крім того, дані Литовські статути всіх трьох редакцій кодифікували норми, які походили від старовинних правових звичаїв. Музиченко П.П. Конституційні норми в джерелах права на українських землях у XVI ст.// Сучасний конституціоналізм та конституційна юстиція: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. - Одеса: Юрид.літ., 2001. - С.145. Про можливість використання норм звичайного права мовилося і в поширених в Україні збірках магдебурзького права П. Щербіча, Б. Троїцкого та ін.

Виключно на підставі звичайного права діяли так звані копные суди. Їх існування спершу не було офіційно санкціоноване польсько-литовською владою і грунтувалося лише на мовчазній згоді і відсутності прямих заборон. З часом, в Третьому Литовському статуті діяльність цих судів одержала офіційне закріплення. Таким чином, в Україні мали місце три відомі в науці способу перетворення звичаю в правову норму: незаперечення з боку держави ініціативного вживання громадянами правових звичаїв; фактичний розгляд подів в суді на підставі звичайного права; закріплення правових звичаїв в письмових джерелах.